По живу і мертву воду - Далекий Николай Александрович. Страница 30

Тарас вибрав зручний момент і зазирнув у вікно. Він побачив високого худого чоловіка в заправленій у галіфе спідній сорочці. Той стояв спиною до вікна, з пістолетом у руці і, стріпуючи головою з мокрим, наче після купання, чорним волоссям, — кричав до вояків, — що збилися в кутку:

— Хто ви такі? Ви несвідома селянська маса. Проти кого ви воюєте?

— Проти германа… — подав голос один з вояк.

— Брехня! Брешеш!! Німця ти вбив? Хоч одного? Ага! Ви банда! Контр-р-революція!!! Ви на комуністів і радянських партизанів полюєте.

— Так і ви ж з нами, пане старшина…

— Мовчати!! Розмови! Я — зрадник! Я батьківщину зрадив, присягу зламав! Мене, старшину Сидоренка, заслужена куля чекає, і я її прийму. А ви? Ви в оточення потрапляли? Ні! З полону втікали? Ні! Вам ес-бе руки виламувала, розстрілювала? Ні! Ви за свою межу боїтеся. За межу ви готові рідного батька, брата лопатою вбити. Ще раз кажу й нагадую: радянські війська наступають, підходять, кидайте банду, поки не пізно, йдіть додому до своїх бабів…

Богдан різко підвів голову, озирнувся. Він був блідий.

— Розійтися! Друже Довбня, зі мною! Друже Карась! Стати біля вікна, на мою команду: «Стріляй!» — бий прикладом у вікно. Зрозуміло?

— Зрозуміло! — з запинкою відповів Тарас, відчуваючи, як кров приливає до обличчя. Невже старшину вб’ють, і він, Тарас, буде причетним до цього вбивства п’яного бідолахи?

Сотенний рішуче ступив до ганку.

— Друже Богдане, ви ж без зброї. Візьміть! — простяг йому свій пістолет четовий.

— Не треба! — відвів його руку сотенний. — Голими руками візьму. Допоможеш зв’язати!

При цих словах Тарасові стало легше дихати. Він причаївся біля вікна. Тепер йому було видно плече старшини і вхідні двері. Ось двері швидко відчинилися, й на порозі з’явився Богдан.

— Не підходь!! — рвучко підводячи руку з пістолетом, кинувся до нього старшина. — Не підходь! Уб’ю!!

Сотенний стояв мовчки, зціпивши зуби, обпікаючи старшину поглядом своїх шалених сірих очей.

— Уб’ю!!! — закричав старшина, відступаючи назад. — Думаєш, купив радянського командира? А дулі з маком не хочеш? Я плював на тебе! На вашу зас… ес-бе. Вб’ю гада! Не підходь!!!

Худе смугляве обличчя старшини було обернене до Тараса в профіль. Воно виражало ненависть, душевний біль, відчайдушну рішучість очманілої п’яної людини.

Погляд Богдана пом’якшав. Тарасові здалося навіть, що в очах сотенного промайнуло співчуття.

— Старшина, сховай зброю, — сказав він спокійно і владно.

— Не підходь! Уб’ю! Клянуся!! — Старшина зробив ще один крок назад і почав цілитися. Рука його злегка тремтіла, але навряд чи він би промахнувся, якби натис на спусковий гачок.

Богдан, очевидно, розумів, з чим жартує. Однак він випростав груди й, не спускаючи очей із старшини, рішуче промовив:

— Стріляй!!

Тарас трахнув прикладом по рамі. Старшина, наче вжалений, обернувся до вікна, змахнув рукою. Куля просвистіла над головою Тараса, але, пригинаючись, він устиг побачити, як Богдан кинувся під ноги старшині.

Коли хлопець убіг у хату, старшині вже в’язали заломлені за спину руки. Він виривався, копав вояк ногами, кусав губи, несамовито кричав.

— Гади! Петлюрівці! Наволоч! Не візьмеш! Ненавиджу!

Його жилаве мускулясте тіло звивалося на підлозі. Рожева піна пузирилася на губах, темні очі в запалених, закислих повіках гарячково блищали.

Богдан стояв осторонь, сердито обтрушуючи френч від пороху. Коли зв’язаного й притихлого старшину звели на ноги, сотенний підійшов до нього, подивився в вічі й, несподівано розмахнувшись, з силою вдарив його кулаком по щоці.

— Дур-р-рень, — зневажливо скривився Богдан. — До льоху, хай виспиться. — Глянув на вояк і мстиво додав — Цим бовдурам по п’ять київ за те, що слухали теревені. П’ять чоловік одного не могли роззброїти, одного п’яного… Сотні зайнятися стройовою. Поганяйте їх гарненько, друже четовий. Я перевірю. Розпустилися, позапухали від сну…

Вже біля дверей Богдан озирнувся, суворо глянув на Тараса й наказав:

— Також у стрій!

Сотню вишикували біля клуні. Малий на зріст Тарас потрапив на лівий фланг. На його подив, майже половина вояк мала не справжні гвинтівки, а обсмолені дерев’яшки. Обмундирування було найрізноманітніше. Кожушки чергувалися з засмальцьованими піджаками, німецькі мундири з мундирами угорських і польських солдат, френчі залізничників із светрами з грубої вовни, стьобаними ватяними безрукавками. Шапки, мазепинки, кепки, пілотки і навіть фетрові капелюхи. Однак у кожного на головному уборі красувався саморобний металевий тризуб.

— Р-рівняйсь! Струнко! Напр-ра-во! Кр-роком руш! Ліве плече вперед! Пр-р-рямо!

На превеликий подив Тараса, різномасне воїнство марширувало цілком пристойно; тільки дядько попереду Тараса в чорній смушевій шапці ставив ноги клишаво. Це був один з тих невдах, яким старшина читав «політінформацію». Кожен з них за наказом Богдана одержав п’ять ударів києм по м’якому місцю.

Четовий Довбня самою природою був створений для. фельдфебельської служби. Коли довелося повзти метрів зо двісті по-пластунськи, Тарас відчув, що сорочка на спині змокла й прилипає до тіла. Хлопець обурився. Сволота все-таки цей Богдан… Міг би нагодувати й не посилати на муштру задля першого дня. Як не як, а всю ніч ішли разом.

— Друже Гроза, заспівуй!

Попереду хтось відкашлявся й затяг:

Сотня підхопила:

Тарас, бачачи, як грізно поглядає на нього четовий, «підтягав», беззвучно розкриваючи рот. «От кого взяли на озброєння — святого Юрія і богородицю, — думав він. — Ці допоможуть… Сволота Богдан, розписатися, мабуть, як слід не вміє, а корчить із себе полководця. Видно, наївся юшки та й заліг спати. А ти маршируй під барабанний дріб у голодному животі та слухай ідіотських пісень».

Але Богдан не забув про свого супутника. Коли заспівувач почав на знайомий мотив маршу радянських авіаторів: «Все вище, і вище, і вище знесем жовто-синій прапор…», до четового підбіг захеканий вістовий і щось сказав йому. Довбня зупинив сотню, підкликав до себе стрільця Карася й наказав негайно бігти до сотенного.

Тарас знайшов сотенного в чистій світлиці. Богдан, свіжопоголений, у новенькому угорському офіцерському мундирі з кобурою на поясі, зустрів його похмурим поглядом.

— Де рибу взяв?

На столі стояла каструля з юшкою. Тарас тільки руками розвів — чи варто, мовляв, говорити про такі дрібниці.

— Ну, ти жук, друже Карась, — чи то з осудом, чи то із схваленням хитнув головою Богдан, — На ходу підошви рвеш…

Тарас, наче прийнявши слова сотенного всерйоз, здивовано глянув на добрі чоботи сотенного, потім на свої розбиті туфлі й скрушно зітхнув:

— Доводиться… Що зробиш!

— Ну, гаразд, друже, сідай, будемо твою юшку їсти, — засміявся Богдан.

Сотенний дістав із шафки заткнену полотняною ганчірочкою пляшку, розлив самогон у дві чашки з повідбиваними ручками.

— Будьмо здорові!

— Боюся… — сказав Тарас, скоса поглядаючи на підсунуту до нього чашку.

— Не ламайся, — насупився сотенний.

— Боюся, що юшки не вистачить, як вип’ю, — пояснив хлопець.

Богдан знову нагнувся до шафки, дістав тарілку з великим шматком сала.

— Вистачить?

Тарас кивнув головою й надпив ковток із чашки. Він не ламався, бо справді не зносив спиртного. І він не хотів навіть запахом горілки отруювати наступне задоволення від насичення.

Їли мовчки, з великої миски, Тарас підставляв під ложку шматочок хліба, щоб жодна крапля не пропала марно. Це могло б тривати без краю. Все-таки легка їжа — риба. Юшка текла в шлунок хлопцеві, здавалось, не наповнюючи його, як вода в бездонну бочку. Відчуття ситості не приходило. Хлопець тільки змок від поту й ослаб. Однак у запасі було ще сало…