По живу і мертву воду - Далекий Николай Александрович. Страница 65

Пане штурмбаннфюрер, ви змогли б познайомити мене із. зведенням про кількість втрат оунівців, коли їх загони разом з нашими солдатами брали участь у каральних акціях проти радянських партизанів?

— Ми не ведемо такого обліку, ми не встигаємо підраховувати своїх власних втрат… Навіщо вам це здалося?

— Щоб довідатись, скільком нашим солдатам було врятовано життя в таких операціях, — відповів Хауссер. — Очевидно, йдеться не про одну сотню, а можливо, й про тисячі…

У Герца було таке відчуття, ніби його м’яким, але сильним штовханом збивають з ніг. У словах радника була логіка, й штурмбаннфюрер не міг її не визнати. Однак він мав про запас інший козир. Коли діють алогічно, то логіка безсила.

— Я гадаю, що гауляйтер не візьме до уваги ваших тонких міркувань, — сказав Герц із сердитою посмішкою.

— Наскільки я розумію, ви повинні були в першу чергу повідомити про те, що сталося, не Коха, а свого безпосереднього начальника! — Хауссер був уже справді збентежений.

— Гауляйтера повідомили без мене. Уявляю, до якої люті доведе його це повідомлення. Про те, що вбивство здійснив український націоналіст, знають усі німці в місті й обурюються. Якщо я зараз же не повішу декількох бандерівців — мене з’їдять живцем. Свої з’їдять! Ніхто не простить мені м’якотілості.

Хауссер добре знав лютий норов рейхсміністра гауляйтера Східної Пруссії і всієї України Еріха Коха. Кох був другим, погіршеним виданням Герінга — така ж славнозвісна німецька тупість, така ж страхітлива самовпевненість. Втручання гауляйтера було б подібним до появи слона в посудному магазині. Треба було діяти, поки не пізно.

Радник попросив у Герца аркуш паперу й, сівши за маленький столик, накидав текст телеграми.

— Пане штурмбаннфюрер, дайте мені слово, що телеграма буде зашифрована й послана негайно.

— Якщо телеграма адресована оберштурмбаннфюреру Грефрату, то нема потреби посилати її — оберштурмбаннфюрер повинен вилетіти до нас сьогодні літаком.

Хауссер завагався — від Герца всього можна було чекати, першої-ліпшої підлості і капості.

— Я все ж таки наполягаю, — твердо заявив радник, — щоб телеграму було відправлено. Я вказав час. Зараз рівно чотирнадцята.

Герц знизав плечима, простягнув руку до дзвінка, але, випереджуючи його, до кабінету зайшов черговий офіцер. Він вручив начальнику гестапо, очевидно, щойно одержану депешу.

— Шифрувальника! — наказав Герц і почав читати депешу. Він читав її довго, потираючи пальцями перенісся, потім мовчки передав її радникові.

Текст депеші мав тільки п’ять рядків. Із Здолбунова повідомляли, що, за одержаними агентурними даними, командир сотні, який здійснив напад на ешелон, заарештований службою безпеки оунівців, відданий до суду як більшовицький агент і розстріляний.

— Це все може бути вигадкою, — сказав Герц із зневажливою посмішкою. — Хто може перевірити, що в них там твориться в лісі? Могли оголосити, що розстріляли, а самі перекинули його в інше місце.

— Ви маєте таку агентуру, інформації якої не можна вірити? — в’їдливо запитав Хауссер.

Герц розсердився, промимрив якусь лайку. Тут знову з’явився черговий офіцер у супроводі низькорослого, хворобливого єфрейтора в окулярах. Єфрейтор зупинився біля порога, офіцер наблизився до шефа й щось зашепотів йому на вухо.

— Чудово! — зрадів Герц. — Негайно ж заарештувати. — Він обернувся до єфрейтора. — Моріц, візьміть у пана радника телеграму, негайно зашифруйте її і передайте радистам. Нехай не забудуть зазначити час…

Черговий офіцер і єфрейтор вийшли. Начальник гестапо весело, переможно подивився на Хауссера.

— До речі, про мою агентуру, пане раднику, якщо ви вже зачепили це питання… Поки що не можу нарікати на свою агентуру. Ось, наприклад, мене щойно повідомили, що Ясного бачили вчора в місті…

— Я завжди радію з ваших успіхів, — радник взявся за кашкета, — але цього разу поздоровити вас не можу. Ви збираєтеся зробити дурницю. Ви знаєте це не гірше, ніж я. Хайль Гітлер!

Залишаючи кабінет начальника гестапо, Хауссер відчував не обурення, а тільки легку гіркоту! «Ну що ж, — роздумував він, — нехай роблять усе, що хочуть. Можливо, це навіть на краще. Поразка Німеччини неминуча, чи варто відтягувати фінал? Ні, здається, я не маю рації. Не можна допускати більшовиків до Західної Європи. Німеччина повинна бути окупована американцями й англійцями. Інакше станеться цілковита катастрофа, й уся Європа може стати комуністичною. Чи не ця думка змусила Прістлі й тих, хто стоїть за ним, згадати про існування Хауссера, прислати до нього дівчину з «рятівною» маркою? На що вони розраховують, чим я можу бути для них корисним?»

З цими думками експерт у східних питаннях зайшов до невеличкого ресторанчика на Гітлерштрасе, з табличкою на дверях: «Тільки для німців».

Оксана стояла біля вікна й дивилась на вулицю. Вона чекала повернення Хауссера. Вже минуло п’ять годин, як його викликали до гестапо, й, очевидно, він усе ще був там. Навряд чи він там був потрібний як свідок. Більш вірогідно, що їм потрібний консультант і не криміналіст, звичайно, а політичний консультант.

Якщо знайдена на східцях книжечка належала нареченому Марії, то можна уявити собі, який переполох викликала ця обставина серед гітлерівців. Петро, можна гадати, якийсь видатний оунівець і, звичайно, ніякого відношення до вбивства радника юстиції не має. Стріляв у німця радянський партизан, можливо, навіть той самий урівноважений гауптман, якого вона бачила двічі.

Коли вона залишала загін, Пошукайло попередив: «Можливі всілякі пригоди… Хай це вас не дивує — в місті є наші люди». Командир загону стримано посміхався, кажучи це. Ось така пригода сталася майже на її очах.

Раптом Оксана побачила Марію. Журналістка йшла додому швидко, майже бігла. Голова в неї була опущена, вона не звертала уваги на перехожих, і в її постаті, поспішних рухах була помітна розгубленість, навіть відчай, ніби вона рятувалась від переслідування або ж поспішала на допомогу тому, хто гине.

Оксана зрозуміла, що сталося, заплющила очі. Чуже горе зачепило її, хоча вона й знала, що Марію жаліти не слід. Дівчина чекала стуку в двері й не помилилась: невдовзі почулися поспішні кроки, стук і змучена, захекана Марія увійшла до кімнати.

— Євочко, де радник? Скажіть, ради бога!

— А хіба ж його немає дома?

— Ні! — журналістка стиснула руки й відразу ж безсило опустила їх.

— Маріє, сядьте, — поспішно промовила Оксана. — Що з вами?

— Євочко, мила, Петра заарештували… Йой, що, буде? Я цього не витримаю.

Марія сіла, схилила голову на спинку крісла й заридала.

— Ну, що ви, Маріє! — почала заспокоювати її Оксана. — Адже ви мужня, вольова людина… Дати вам сигарету?

— Води… — ледь чутно попросила журналістка й, надпивши з філіжанки декілька ковтків, звела почервонілі очі на дівчину. — Євочко, скажіть радникові, попросіть його, благаю вас, нехай він звільнить Петра. Петро ні в чому не винуватий. Це все ота книжечка. Петро загубив її. Ви Ж знаєте… Тільки радник може його врятувати…

— Ви впевнені? — з сумнівом хитнула головою Оксана. — Радник Хауссер — маленька людина.

— Неправда, Єво! — гаряче заперечила журналістка. — Ви добра, чуйна… Невже ви не захочете допомогти мені в такому горі? Радник дуже впливова людина, я це знаю. До його слова прислухаються. Він уже декілька разів рятував наших. Він усе може, Євочко…

— Боюсь, що ви перебільшуєте можливості мого шефа.

— Та ні ж! Попросіть його, і він врятує Петра. Йому досить сказати одне слово. Одне слово!

— Добре, — погодилася Оксана. — Я поговорю з паном радником. Але якщо вашого нареченого звинуватять у чомусь надто серйозному…

— Він не винен, Євочко, — клянучись, притисла руки до грудей Марія. — Як тільки можна подумати, що радника юстиції вбили наші, українські націоналісти! Це ж безглуздя! Ми ж стільки допомагали й навіть зараз допомагаємо німцям. Ми вважаємо вас нашими спільниками, друзями.