По живу і мертву воду - Далекий Николай Александрович. Страница 76

Потім Оксана не могла визначити, на яку відстань вона відійшла від хреста — на двадцять кроків, на двісті чи, може, навіть на кілометр. Все сталося за якусь мить, і спершу їй здалося, що на неї впало, дерево.

Її збили з ніг, відразу ж підвели, заломили руки за спину, упхнули щось у рот і понесли. Оксана крутила головою, але бачила тільки ноги, що швидко миготіли, праворуч у чоботях, ліворуч — у важких солдатських черевиках, бачила траву, сухе листя, чула тяжке дихання тих, що бігли.

Гілки кущів шмагали її по обличчю. Захищаючи обличчя, Оксана нахилила голову, заплющила очі. Що це діється? Хто ці люди? Невже Хауссер перехитрив її? Ні, основне вона вже знала й повідомила до загону. За день до від’їзду вона передала листа, довгого, багатослівного листа до «вірної подруги». Тільки Пошукайло зрозуміє його справжній зміст: «Книга для шифрування невідома. Хауссер одержав завдання підготувати провокації, зв’язані з оунівцями, мета яких — ускладнити просування радянських військ на захід. Детальніше повинна дізнатися в найближчі дні». Детальніше… вже хтось інший буде, дізнаватися детальніше. Спокійно! Ще нічого не відомо. Якщо це пастка, то чому Марко просто не застрілив її в лісі або не підвів до цих людей? Навіщо йому треба було влаштовувати цю комедію? Тут щось не так.

Тих, хто її схопив, було троє або четверо. Вони бігли лісом, чулось важке дихання, тупіт ніг, тріск гілок. Ось її підняли й кинули на щось м’яке, пружинисте й почали в’язати руки, попередньо зірвавши годинник. Оксана підвела голову, хустка, що зсунулася на обличчя, закрила їй очі, але вона встигла побачити сіно, чиєсь плече, круп і морду коня, що стривожено підвів голову й пряв вухами. Коли руки її було зв’язано, хтось вигукнув: «Вйо!» — і віз рушив. Колеса заторохкотіли на вибоїстій дорозі.

Оксана випхнула язиком з рота затичку, віддихалась і рвучко, одним рухом повернувшись на спину, сіла. Хустка затуляла їй очі, вона відкинула її назад сильним помахом голови й побачила обличчя людини, яка сиділа поруч, — сіре, довгасте, в краплинах поту, одне око веселе, друге — каламутно-біле, до всього байдуже. Кулеметна стрічка хрест-навхрест оперізувала груди. Позаду на возі, біля ніг дівчини, сиділо ще двоє, вони з веселою цікавістю дивилися на свою полонянку. Марка серед них не було.

— Попалась, пташко? — вишкірив жовті конячі зуби той, що сидів поруч. Він схилився до дівчини, немов маючи намір поцілуватися, і обдав її своїм смердючим диханням. Решта засміялися на жарт свого товариша.

— Ось ми й познайомилися, красуне, — продовжував кривлятися чолов’яга з більмом. — Як себе почуваєш? Не сподівалася, правда?

— Розв’яжіть мені руки, — гидливо відхиляючись, сказала Оксана.

— Е ні, пташечко, крильця ми тобі підрізали, не полетиш.

— А вам не соромно? — дівчина оглянула їх насмішкуватим поглядом. — Четверо здоровенних озброєних чоловіків і боїтесь однієї жінки. Зв’язали руки… Боже! З жінками і то воювати не вмієте.

Візник за спиною Оксани схвально гмукнув. Хлопці, які сиділи на задку воза, зніяковіли, відвернулись, ховаючи очі.

— Ти мені поговори! — грізно вигукнув здоровань, оперезаний кулеметними стрічками, і його здорове око гостро втупилось у дівчину, — Дам прикладом по морді, тоді будеш знати! — Він брудно вилаявся.

— Спробуйте, — безстрашно заявила дівчина. — Якщо ви зачепите мене, я попереджаю: вас чекає кара. Кажу цілком серйозно. І буду вимагати, щоб вас покарали в моїй присутності, на моїх очах.

Здоровань з більмом розреготався.

— Бачили ми таких! Почекай-почекай, пташко. Що ти заспіваєш, коли я візьмуся за тебе по-справжньому?

— Я попередила, — тим же суворим тоном сказала Оксана. — Всі чули. А тепер я вимагаю, щоб мені розв’язали руки.

— Друже Клешня, — звернувся до людини з більмом один з тих, що сидів біля ніг Оксани. — Давайте розв’яжемо, що нам, справді.

— Спершу я її обшукаю, — відгукнувся той, кого назвали Клешнею.

— Мене не треба обшукувати — пістолет за поясом, документи в лівій внутрішній кишені жакета, — намагаючись уникнути принизливої процедури обшуку, сказала Оксана. — Все повинно бути збережено, все буде повернено мені. В тому числі й годинник.

Впевнений, владний тон дівчини й вигляд новенького «вальтера» зробили на бандерівців сильний вплив. Вони довго розглядали пістолет, здивовано перезиралися.

— Як тебе звати? — похмуро запитав Клешня.

— У вас мої документи.

Клешня, ворушачи губами, почав читати довідку.

— Надія… — недовірливо пирхнув він і заховав довідку в кишеню. — Знаємо, яка ти Надія!..

— Де моя течка? — не звертаючи уваги на його підозрілий погляд, запитала Оксана стурбовано.

— Що за течка? — занепокоївся Клешня, — Хлопці, була в неї течка?

Його сподвижники розгублено знизали плечима.

— Голову морочить, холера, — вирішив Клешня.

— Я вимагаю, щоб ви знайшли мою течку, — суворо поглянула на нього Оксана. — Майте на увазі, ви відповідаєте за неї.

— Не було в тебе течки! — закричав Клешня. — Брешеш, падлюко!

— Попереджаю — вас примусять знайти й віддати мені мою течку.

— Слухай, Клешня, тобі не здається… — невпевнено почав писклявим голосом хлопець з пухким обличчям скопця, допитливо й неприязно поглядаючи на дівчину. — Щось не схоже…

— Вона, я тобі кажу! — сердито промовив Клешня. — Ти ще, друже Неплюю, не знаєш їх. І пістолет… Звідки в неї пістолет? Все ясно!

— Я ще раз нагадую — вам таки доведеться знайти й повернути мені течку, — не без зловтіхи сказала Оксана.

Клешня подивився на неї з ненавистю, крикнув до візника, який перестав поганяти коней.

— Вйо, вйо, вуйку! Будемо тут слухати її теревені. Лягай, стерво, й мовчи!

Оксана пильно глянула йому в обличчя й сказала співчутливо:

— За дурною головою й ногам горе. Вашим ногам буде горе. І не тільки ногам… — Дівчина лягла на сіно спиною до Клешні й замовкла. Вона не сумнівалася в тому, що її схопили бандерівці. Неясними були тільки їх наміри. Могла трапитись помилка, непорозуміння, але не виключалось, що все це робиться за наказом «друга України». Тоді її справи погані. Хауссер боягуз, але саме боягузтво могло примусити його позбутися отаким шляхом своєї «помічниці», якщо він підозріває, що вона зовсім не та, за кого себе видає. Єва Фальк не повернулася з відрядження… Зникла безвісти… Дуже зручний варіант для нього. Ніхто не буде зчиняти галасу навколо зникнення Єви, починати розслідування. Хіба гестапівцям до цього, якщо партизани серед білого дня в місті вбивають високопоставлених чиновників і офіцерів?

Не треба все ж таки настроюватися на надто похмурий лад. Ці, що схопили її, — дрібнота, тупі, темні люди. З ними й говорити нічого. Важливо, як буде поводити себе їх начальник.

Уже хвилин п’ятнадцять їхали мовчки, воза то трясло на кореневищах, то під колесами хлюпотіла вода. Раптом Клешня сказав незадоволено:

— Стій, Іване! — Віз зупинився. Оксана відчула дотик, пекучий біль у зап’ясті й зрозуміла, що Клешня зважився розв’язати їй руки.

— Хлопці, треба знайти ту бісову течку!

— Нічого не було в неї в руках. Бігме.

Клешня штовхнув дівчину в плече.

— Чуєш, ти! Де була течка?

— Я поклала її біля хреста, — не підводячи голови, відповіла дівчина.

— Біля якого хреста?

— Там, на виході з лісу, біля дороги стоїть камінний білий хрест.

— Брешеш?

Оксана не відповіла.

— Друже Багнет, ану біжи до того хреста.

— Тю-тю! — ображено озвався Багнет. — Від’їхали чотири. кілометри. Що я тобі — хорт, щоб бігати?

— Друже Неплюй!

— Не піду! Бреше вона.

— А якщо не бреше?

— Шляк би тебе трафив, Клешня, ти раніше головою чи с… думав?

Бандерівці почали сперечатися, лаятись, ображати один одного. Оксана лежала, обережно обмацуючи подряпане обличчя, мовчала.

— Що в тебе було в течці?

— Це моя справа.

— Ану встань! — загорлав Клешня, штовхнувши дівчину кулаком у спину.

Оксана звелася на лікті, спокійно подивилася на бандерівців.