По живу і мертву воду - Далекий Николай Александрович. Страница 83

Тарас схопився на ноги. Сотенний уже нахилився над Вепром. Надрайонний, притискаючи руку до живота, підвівся на коліна, зі стогоном видушив з себе:

— Чого ви стоїте, друже?.. Догнати! Спіймати!

Охоронник, поглядаючи на залиту кров’ю руку Вепра, поспішно рвав зубами провощений папір перев’язочного пакета.

Довбня побачив Тараса, крикнув:

— За мною!

— А зброя?

Сотенний не почув. Тарас побачив біля мертвого Сидоренка гвинтівку, взяв її й побіг за сотенним. На галявині залишилося чоловік шість убитих: курінний, старшина, чорнокоса жінка, та, що строчила в блокноті, охоронник і ще двоє, яких Тарас не встиг розпізнати. Але це не були полонені. А. Вепр залишився живим, здається, поранений, тільки поранений…

Попереду тріщали короткі черги, долинали рідкі постріли гвинтівок, протяжні, немов ляскання величезного батога.

Тарас зрозумів: з автоматів стріляють охоронники Вепра, а хтось із полонених відстрілюється з гвинтівки. Довбня біг важко, на ньому була шкіряна куртка, на сама, яку він відібрав у Кореня. Через деякий час Тарас його наздогнав. На шиї у сотенного висів автомат. Тарас бачив перед собою широку, переперезану ременем портупеї спину. Промахнутися було б просто неможливо. А з автоматом йому буде значно веселіше…

Тарас, не зупиняючись, відкрив затвор гвинтівки й мало не заплакав з досади — в магазині не було жодного набою!

— Ось він! — вигукнув Довбня, зупиняючись і показуючи на вбитого.

Це був оточенець. Він лежав, пірнувши головою у траву. Гвинтівки біля нього не було. Можливо, він утікав зі страху, не думав чинити опору, і його прошили автоматною чергою.

— Друже сотенний, дайте набоїв! — попросив Тарас.

— Де я тобі їх візьму? — злісно поглянув на нього Довбня, витираючи кров з вилиці. — Бачиш, як вийшло? Придумали! Жодної гвинтівки не дозволили видати сотні. Наказали набої віддати отим… Ось і догралися! — він підвів голову й закричав — Сюди, хлопці, за мною!

До них з боку галявини бігли вояки, які вже опам’яталися. Тарас сумно подивився на автомат сотенного й помчав туди, звідки долинали постріли. Він біг з усіх сил. Плану дій у хлопця не було, але він ще мав надію десь захопити зброю з набоями й приєднатися до втікачів. Усе залежало від випадку. Кожна мить могла бути вирішальною.

Попереду знов пролунали короткі черги. Один охоронник низько пригнувся й, пробігши метрів двадцять, заліг біля дерева. Тарас кинувся до нього, готуючись ударити прикладом по голові бандерівця.

— Куди ти під кулі прешся? — почув Тарас тривожний голос з лівого боку. — Лягай! Поповзом!

Ще один охоронник!.. Ніби на ствердження перестороги бандерівця пролунав гвинтівочний постріл, і куля з коротким посвистом упилася в стовбур бука, за яким лежав бандерівець, який щойно біг попереду.

— Це поранений, ми його підбили, — пояснив охоронник, що лежав поблизу від Тараса. — Заліг там, прикриває своїх…

— Дай набоїв! — промовив Тарас і затис побілілі губи.

— Яких? У мене ж — автомат… Ти, друже, не підповзай близько до мене. Не підповзай, кажу тобі! Побачить…

— Скажи йому, хай біжить в обхід, — крикнув охоронник, який лежав попереду за буком. — Нехай налякає його з тилу!

«Тут нічого не вийде», — подумав Тарас. Ці двоє — боягузи, весь час оглядаються один на одного, близько до себе не підпускають. Тарас кинувся вбік від них. Попереду, десь далеко, загавкала й відчайдушно завила вівчарка, пролунала автоматна черга. Тарас, кружляючи, пробіг лісом метрів чотириста. Стрілянина й вигуки лунали вже ліворуч і позаду нього. Хлопець пробіг через вибалок — це був той знайомий вибалок, з якого починався яр, і побачив, як поміж кущами промайнуло дві людські постаті, йому здалося, що це були полонені. В цей же час хлопець помітив охоронника, який підбіг і причаївся за деревом. Бандерівець швидко звів автомат, очікуючи, коли втікачі вибіжать з кущів. Тарас кинувся до нього.

Тріск автоматної черги, постріл з гвинтівки, жіночий крик: «Поганяй!» і стукіт коліс — все це злилося в одне.

Тарас мигцем побачив за кущами праворуч групу людей і серед них одну жінку, обличчя якої здалося йому на диво знайомим. Але в цей же час він за щось зачепився ногою і впав, не добігши до охоронника декількох кроків. Охоронник випустив з рук автомата й стояв навколішках, притискаючи пальцями поранену біля плеча ліву руку.

— Набої до автомата є? — благально звернувся він до Тараса. — Дай мені, мої скінчились…

Тарас не відповів. Автомат без набоїв не міг допомогти йому нічим. Перед його очима все ще стояло жіноче обличчя. Він не міг помилитися. Він пізнав би його серед тисяч інших. Це було обличчя тієї, яка двічі рятувала його, обличчя Ластівки, Ромашки…

27. ВЕПР ПОЧИНАЄ СЛІДСТВО

Пораненого коменданта надрайонної служби безпеки на плащ-наметі принесли на хутір і поклали в штабній хаті на широкій лаві. Вепр поводив себе мужньо — ні стогону, ні скарг, тільки чіткі, уривчасті накази крізь заціплені зуби. Він удавав, що не вважає своє поранення серйозним. Можливо, надрайонний сам намагався переконати себе в цьому. А проте він зажадав, щоб негайно були послані люди за лікарями. Це було перше, що він наказав ще там, на галявині. Вепр не помилився на слові — йому потрібний був не лікар, а лікарі, багато лікарів! Маленька ранка вище пахвини… Звичайно, все обійдеться, але він не має права ризикувати своїм життям. Лікарів! Нехай подивляться, хай скажуть, що це не небезпечно. Маленька, але глибока ранка… Невже там осколок? Граната… Звідки взялася граната?

Постіль була зручною і, якщо не ворушитися, біль можна було терпіти. Вепр тихо, майже пошепки віддавав накази охоронникові, який догідливо нахилився над ним:

— Вислати підводи назустріч лікарям. Доставляти їх сюди без затримки. Список…. Нехай зараз же приготують список усіх, хто стояв на лівому фланзі. Зробити таємно. Ніяких розмов про гранату. Гранати не було… Негайно повідомте, хто з утікачів спійманий або вбитий. Коли з’явиться Довбня — до мене. Могили не впускати… Дай мені хустинку й дзеркальце.

В охоронника Сокола лоб перев’язаний, обличчя в засохлій крові, мундир і ліва холоша порвані осколками. Вісім поранень, але все легкі, подряпини. Пощастило… Гора й Шум убиті. Марію — він бачив труп — всю, як решето, посікло осколками. Вона стояла поруч і заслонила собою його. Ненадовго пережила свого Петра. Вбитий ще якийсь вояка. Скільки чоловік поранено — ще невідомо. Який жах!

Охоронник подав Вепрові хустинку й кругленьке дзеркальце. Надрайонний кивнув головою, дозволив йому вийти й підніс дзеркальце до обличчя. По обличчю нічого не помітно. Здається, трохи пожовтіла шкіра, особливо біля рота й очей. Невелика втрата крові… Але чому такий гострий біль при найменшому порухові тіла? Звичайно, він допустив непростиму дурницю. Ні, ні — все було розраховано правильно, він виголосив чудову промову. Помилка полягала в тому, що отих трьох «совітів» поставили віч-на-віч з тими, кого вони повинні були розстрілювати. Цього не можна було робити. Їх треба було тримати десь трохи оддалік і підвести. для розстрілу в найостаннішу мить. Відразу заряджені гвинтівки в руки й команда — «Вогонь!» Можна було навіть дати трохи самогону кожному. Адже, ж треба було врахувати психологію цих людей — усе-таки вперше для них…

Так, вийшло по-дурному. А тут ще Могила з своїми безглуздими порадами й зауваженнями весь час відвертав його увагу. Наука на майбутнє… Як поставиться Лебідь до такої пригоди? Треба відразу ж після огляду лікарів написати й відправити донесення. Добре, що був присутній курінний Смерека… Дещо можна буде звалити на покійного. І взагалі оця сотня… Треба навести порядок… Тепер уже йому ніхто не дорікне за те, що розстріляв Богдана.

Надрайонний скосив очі на свій френч, що висів на спинці крісла. Френч зіпсований, одна пола в крові, в двох місцях осколки попороли сукно. Пропав прекрасно пошитий френч! — А того жида — кравця, який його пошив, уже нема. Поспішив розстріляти, не хотів, щоб ще в когось був так добре пошитий френч. Кравець був не схожий на жида, більше — на німця. І чого Гітлер на них так напосівся? Всіх — до одного… Це, здається, вже зайве. Добрих кравців і шевців можна було б не знищувати.