Прапороносці - Гончар Олександр Терентійович. Страница 22

XXI

«Протягом трьох діб вас не чую. У відчаї, бо весь час перебуваю під загрозою смерті. Робимо все, щоб підтримати зв’язок. В Офен Штолілі Пешт руські зайняли нові райони. Ремхплац зайнятий». Такого змісту шифрограму перехопили одного дня наші війська. Оточені волали до Гітлера. Гітлер наказував триматись. Дивізії, зняті з-за Рейну, з гір Італії, прибували під Будапешт. Терміново були вислані на фронт курсанти берлінських військових училищ. Прямо з ешелонів їх кидали в бій. Гігантська танкова битва розгоралась на північний захід від столиці. Тут ворог зосередив головні сили для того, щоб зовні протаранити кільце оточення. Степи на величезному просторі красились пожежами. Танки вдосвіта палали по туманному полю, як вогнища кочовиків. ...Буде літо після війни. По курному шляху з Будапешта на Секешфехервар мчатиме віліс. Американець з Союзної Контрольної комісії в димчатих окулярах, що захищають від сонця, оглядатиме навколишні поля. Що за кладовища техніки, що за череди залізних важких динозаврів розбрелись від Дунаю до самого Балатону? То пісочно-жовті, то обгоріло-чорні «пантери», «тигри» обростають бур’янами вище гусениць... Звідки їх стільки? За хвилину налічиш десятки. І хто їх зупинив? Скільки мчить машина, все вони, вони, вони обабіч дороги. Невже все це ревіло моторами, водило жерлами, метало вогонь? Невже все це було зупинене тими русявими хлопцями в обмотках, що стоять тепер на будапештських майданах, старанно регулюючи вуличний рух? Епос, заростаючий степовими буйними травами. Проспіваний в придунайських полях взимку 1945 року радянськими гарматами, радянськими людьми. За спиною темнів Дунай, попереду світилась Перемога. У ті дні, пропечені нашою гарячою кров’ю, не один радянський боєць повторив подвиг Матросова! Обв’язавшись гранатами, з гранатами в потрісканих темних руках, з глибоко за-палими очима, уже засвіченими безсмертям, кидався він під ревучий танк. І вибухав під танком, як бомба нечу-ваних атомних сил, сповнена святою енергією любові і гніву. Оточені в Будапешті не знали, як за Дунаєм радянські гвардійці винищують їхніх довгожданих «королівських тигрів», як шматується німецький панцир підкаліберними уральськими снарядами. Оточені вже втратили іподром, де сідали їхні транспортні юнкерси. Тепер боєприпаси їм парашутували у величезних пакетах. Пакети все частіше потрапляли в руки наших штурмовиків, які нестримно наближались до Дунаю. Бійцям батальйону Чумаченка вже було чути стрілянину з правого берега, з Буди. Командний пункт батальйону містився в цей час у комісійному магазині, що виходив вітриною на одну з центральних вулиць. В напівтемному, довгому й вузькому приміщенні, де колись шастали запобігливі продавці, тепер ходили заклопотані бійці й офіцери. Під ногами тріщало скло посічених кулями дзеркал. Шелестіли пухнасті лисиці, які мали обвивати плечі угорських аристократок. На прилавку сидів телефоніст. Він передав трубку комбатові, і Чумаченко, підтакуючи, вислухував рапорт з четвертої роти, яка штурмувала один з об’єктів за двісті метрів звідси. — Перший поверх зайнято, — доповів командир роти, — на сходах гранатний бій. — Не брешеш? — Слухайте. В трубку було чути вибухи гранат. В другому кінці прилавка бійці клопотались біля патефона, знайденого в цьому ж магазині. Серед купи пластинок з усілякими фокстротами і румбами бійці натрапили і на кілька наших, вітчизняних. На деяких пластинках ще були ярлики з комісійними цінами. — «Есть на Волге утес» — двісті пенго! — вигукував батальйонний радист. — «Ой гай, мати» — теж двісті! — А румба? — Сто! — Іштенем, що ж це таке? Свої дешевше цінують, аніж наші! — Ось диви, «Побратався сокіл». — Далеко наші соколи залетіли! — Над Дунаєм в’ються! — Німці український чорнозем вивозили ешелонами в райх, а ці музику... — Закладай. Радист накладає пластинку, накручує: Побратався сокіл З сизокрилим орлом... Шовкун, урочисто втерши вуса, підхоплює знайомий мотив. Товариші вражені — який чистий, соковитий голос у цього санітара. Він співав, задумано дивлячись па розбиту вітрину, ніби там бачив не чужу вулицю з розшматованим засніженим трамваєм, а рідну зелену весну, коли шумлять дуби і зацвітають луки. Ой брате, мій брате, Сизокрилий орле... Бійці один за одним почали підтягувати. Пластинку вже ледве чутно було за дружними голосами. — Припинити! — гримнув комбат від телефону. Бійці замовкли, пластинку зняли, проте пісня продовжувала звучати і наростати десь надворі. — Що за біс?.. Іван Антонович кинувся на вихід до внутрішнього подвір’я. Вся вогнева його співала: Наїхали, брате, пани й паненята Та забрали діти мої — соколята... Стоять по груди в землі брати Блаженки. Стоїть лейтенант Черниш. Стоїть Хома. Стоїть Багіров. Стоять усі вогневики і, задумавшись, співають пісню, мотив якої Долетів до них із КП. Іван Антонович приховано милується своїми бійцями, і йому важко подати команду: — Припинити! Але він подає її, бо комбат розмовляє. А Чумаченко, кінчивши розмовляти, і сам підійшов до патефона. — Що ви тут завели?—намагаючись бути суворим, подивився він на Шовкуна. — Зібрали цілу капелу. — Ми так... ненарошне... — Ненарошне!.. Де та пластинка? — запитує комбат, — Ану, давайте сюди! І, поклавши на коло, сам починає накручувати. Тепер комбат заважає Івану Антоновичу. Але Антонович мовчить. Він сидить у кутку, в своїй незмінній плащ-палатці, в шапці із спущеними вухами, і розглядає топографічні карти. Ці карти напередодні принесли звідкись батальйонні розвідники. Вони думали, що захопили карту Угорщини, може, саме тих місцевостей, де їм у майбутньому доведеться вести бої. Але Іван Антонович виявив, що перед ним справжнісінька Чернігівщина. Ворушачи губами, Ангонович повільно розбирає угорські назви знайомих місць. Можливо, саме по цих картах каральні експедиції ганялися за чернігівськими партизанами. Старший лейтенант знаходить села свого рідного району, розшукує знайомі шляхи, переліски, балки, горби, де йому доводилось їздити на партактиви та вчительські сесії до райцентру. — Набрехали, стерви, — лається собі під ніс Іван Антонович. — Тут мені щоразу доводилося гріти чуба, Вставай, бувало, з велосипеда і пхайся на гору одинадцятим номером. А вони вліпили дві горизонталі!.. Дві горизонталі!.. Тьху! Відшукуючи на картах помилку за помилкою, Кармазин за кожним разом доповідає про це комбатові з неприхованим обуренням і презирством. Здається, він ладен був скаржитись на складачів карти, та біда, що нікуди було подати скаргу. Тому Антонович сам робить і висновок, наче виставляє школярам оцінку. — Я їх навчу складати, — погрожує він, розкладаючи карти на вичовганих коліках. — Я їм покажу! Хай спробують до моєї карти підкопатись! Кожний об’єкт занесу, кожний завулок. Кожний ліхтар на моїй карті стоятиме! Справа в тому, що Іван Антонович збирався сам скласти карти тих будапештських кварталів, у штурмі яких він брав участь. — Для чого це вам, Іване Антоновичу? — кепкували з нього молоді офіцери. Старший лейтенант повчально відповідає: — Ніколи не втрачайте почуття перспективи. Пройдені шляхи мусять бути зафіксовані. Ось... —він підіймав заяложений блокнот. В тому блокноті — всі знали — старанно було занесено весь бойовий шлях Івана Антоновича. Блокнот був пахучий, він лежав у сумці поруч з туалетним милом. На аркушиках блокнота — розкреслені схеми, а під ними внизу — пояснення маршруту. Ці додаткові нотатки Іван Антонович, користуючись термінологією топографів, називав легендами. — Дітям передам! — погрозливо казав він і ховав блокнот з пахучими легендами до своєї пузатої польової сумки.

XXII

— Антонович, вогника! — гукає комбат від телефону. — Хорошого вогника. Йому передають з третьої роти, що прогивник іде на об’єкт в контратаку. Кармазин жваво схоплюється на ноги. — Єсть, вогника! Голос його, в розмові філософсько-спокійний, зненацька сповнюється твердим дзвоном. — Ми їх навчимо, як складати чернігівські карти! Старший лейтенант бігцем перескакує магазин. — Черниш! — гукає він ще з порога, — НЗО-два! П’ять біглих! Всіма!  Антонович одразу свіжіє, наче вмитий снігом. Стояв і лічив постріли. Блаженкова обслуга, найхит-ріша з усіх обслуг, знову, замість п’яти мін, випустила сім. Ці орли, певно, надіються, що старший лейтенант за пострілами інших не помітить їхнього порушення. Та Іван Антонович сам хитріший за всіх хитрих. Мабуть, ще не вродився той, хто його ошукав би. Постріли вщухли, командири обслуг один по одному доповідають: — Черга! — Блаженно! — суворо гукає Іван Антонович. — Знову сім? Єфрейтор виструнчився в ячейці. Мовчки й похмуро чекає кари. — Товаришу гвардії старший лейтенант! Він випадково! — вступається за єфрейтора Черниш. «Бреши, — подумав Антонович. — Теж такий. Я вас по очах бачу». Але не сказав нічого. Йому не хотілося зараз карати за перевитрату мін. З прихованою гордістю дивиться на своїх мінометників. Трудяги! Комбат знову вимагає вогню. Кармазин дає командуі — Обслуги!.. І вмить усі на своїх місцях. Наче стоять так уже здавна. Будинки, як чотири високі скелі, обступають подвір’я. Знесені дахи. Напівобвалені стіни. Чудом тримаються високо вгорі покручені східці. Видніються на четвертому поверсі внутрішні стіни однієї з кімнат, оббиті шпалерами. Відкрились нутрощі людського житла, вперше побачили небо. З задимленої вирви вікна звисає головою вниз патлатий білявий німець. Пальці, розчепірені, як пазури, назавжди випустили гвинтівку. Вона тепер валяється внизу, навпроти вікна, вже припорошена снігом. Тут же і нім-цева пілотка з нашитим на лобі метеликом. Закоцюрблені руки солдата наче тягнуться вниз, щоб дістати вибиту зброю. — Глибоко! Не сягнеш! — гукає Хаєцький угору. Ліворуч і праворуч гримить кам’яний Будапешт. Земля весь час дрижить, не знає спочинку. Де взявшись, над самими дахами з виттям проноситься літак. На череві чорні хрести. Такий, як в 1941. Але тоді він ходив по головах, як пан. Тепер ніби тікає чимдуж від погоні. — Девочки, — жартівливо командує хтось із бійців, — по щелях! Літак висипає над подвір’ям дрібні тріскучі гранати. Нороснуло, залущало скрізь, немов розсипалась на скалки висока скляна стіна. — Здурів німець! Тріск згасає, бійці вилазять з землі. — Мене поранило, — урочисто звертається до всіх Хаєцький. — Куди? Хома тут же при всіх розстібається, спускає штани. — Денисе, подивись! Він нахиляється. Хлопці, зайшовши подолякові з тилу, уважно, без сміху дивляться. Осколок, гострий і маленький, як овід, впився у тіло. Денис Блаженко бере його пальцями. — Тягни! — командує Хома. Єфрейтор обережно тягне. — Ти нас демаскуєш! — гукають хлопці Хомі. — Блищиш на саму Буду. Осколок витягнуто. — Засмоли, Денисе! — каже Хома землякові, Денис заліплює ранку бинтом. — І кров не йде! — Заживе, як на тому сірому... — Я ж вам цього не забуду! — погрожує Хома в бік Дунаю, підперізуючись. — У санвзвод підеш? — Ти що: п’яний чи кулака просиш? Пішов би я на страмовисько! — Дуже ти боїшся страмовиська... —— Годі про це, —скаже Хома. —А хто бовкне лейтенантові — приб’ю. Сам скажу, коли засохне. Командир роти і лейтенант Черниш курили, стоячи в тунелі під’їзду, і слухали далеку стрілянину з того берега. — Звужується кільце, як шагренева шкіра, — говорив Іван Антонович. —Тепер їм хоч круть, хоч верть, то... Він подивився на Черпиша і чекав. — ...то під нашою міною смерть, — кінчив Черниш саме тим, чого ждав Іван Антонович. Серйозна, без усмішки, розмова про круть-верть відбувалась між ними майже кожного разу, коли вони були в хорошому настрої. В такий спосіб вони дозволяли собі пожартувати з вищого начальства, з його манери розмовляти. Мимо воріт несподівано прогарчав ворожий танк. Він мчав на максимальній швидкості, вилетів на перехрестя вулиць і, розвертаючись, став палити по прилеглому кварталу, де вже розташувались полкові тили. Мінометники в радісному запалі ринули до воріт, на ходу заряджаючи протитанкові гранати. — Куди? — перепинив бійців старший лейтенант. Він вважав, що цей танк повинен стати здобиччю артилеристів, а зовсім не мінометної роти. Черниш, вхопивши й собі гранату, шаснув поза спиною Івана Антоновича. Але старший лейтенант встиг-таки угледіти його. — Черниш! — гукнув він навздогінці. Черниш не чув або вдав, що не чує. Танк газував вулицею назад. — Гвардії лейтенант! — гукнув Черниша Іван Антонович і вилаявся так, як солідним педагогам зовсім не личило б лаятись. Черниш прилип до підворітньої стінки. Піратський танк мчав палаючи. Вздовж усієї вулиці з горішніх поверхів на нього сипалися гранати, пляшки з пальною сумішшю: одні влучали, інші падали обік танка, поперед нього — весь асфальт горів. Механік-водій давав повний вперед, збиваючи полум’я зустрічним вітром і надіючись випорснути з вогняного мішка. Черниш, зціпивши зуби, пошпурив гранату. Вона вдарила в борт. Невже втече? Невже вискочить?.. Черниш пошпурив другу. Граната гримнула під гусеницею, гусениця, сповзаючи, потяглась за машиною, мов гадюка, танк повернувся боком і застопорив. Відчинився люк, стала підійматися з нього чорна хромова рукавиця. В цей момент звідкись артилеристи дали по борту, і танк вибухнув, як бомба. Черниш повернувся на вогневу під захоплені вигуки товаришів. Але на цьому не скінчилося. Вночі пам’ятливий Іван Антонович довго й нудно пробирав свого лейтенанта. Він любив сповідати молодих. Черниш слухав Антоновича покірно, проте чорні очі його по-хлоп’ячому сміялися іскристим гарячим сміхом. Вони сиділи на КП у командира батальйону. Був той час доби — передсвітання, — коли навіть не-стихаючий від гулу Будапешт помітно вгамовувався, здригаючись, немов у важкій дрімоті, рідкими вибухами. — Так от розкажи, Черниш, гвардії капітанові, — говорив Іван Антонович, попихкуючи козиною ніжкою. — Все розкажи. — Про те, як танк підірвав? — Ні, розкажи, як порушив наказ командира роти. І, переходячи на свій філософський тон, Іван Антонович запитав уже цілком серйозно: — Скажи, ти замислювався над своїм вчинком? Робив ти йому тактичний і психологічний розбір? Черниш думав про це. Справді, що понесло його в ті ворота, де він — дуже ймовірно — міг позбутися голови? Офіційного наказу він не мав, навіть навпаки. Жадання слави? Було, може, й це, але тільки ради цього навряд чи він згодився б ризикувати життям. Почуття помсти? Черниш знав, що мстиве почуття солдата важить на фронті багато. В одного фашисти спалили хату, в другого дочку вивезли на каторгу, третього самого гноїли в концтаборах. Все це важило багато. Але чи тільки це? Чернишева сім’я в часи лихоліття була далеко від України і горя окупації не зазнала. Йому хату не спалено. Його мати не звідала образ чужоземців. Отже, не особиста помста гнала його з гранатами до воріт. — Мені просто хотілося знищити танк, — сказав Черниш. — Щоб одним було менше... Щоб хоч на крок чи півкроку ближче до кінця війни. — Та хоча б уже пошабашити, — сказав капітан Чумаченко, закурюючи з кисета Івана Антоновича. — Скільки вдома роботи жде... Знаєте, до війни я працював електриком. Була така на півдні високовольтна мережа «Дніпроенерго». Може, бачили за Дніпром по степу високі металеві щогли? Ото вона. Між іншим, помітно змінила знаменитий український пейзаж. Мені випало щастя і будувати її, і працювати на ній. Коли ми ставили ці щогли, я ще був комсомольцем. Бравий, знаєте, хлопець був, чубатий. — А тепер, бач, скроні вже як сніг, — задумано зауважив старший лейтенант. — Що ж зробиш, Антонович?.. Потерло нас. І мережу мою потерло. З тих проводів, що я їх власноручно натягував... ложки при німцях виливали. Проводи, знаєте, алюмінієві, товсті. — Може, оце моя трофейна з них? — невесело пожартував Черниш, дістаючи складану ложку з-за халяви. — Може... І скільки там нашої праці вкладено! Наших радощів! Нашого серцяі.. Коли ми форсували Дніпро, я побачив нашу славну щоглу — Дніпрянку. Вона була змонтована на воді. Красуня, знаєте, була. Легка, струнка, на високому фундаменті. А тепер, дивлюсь, лежить як утоплена, головою в воду. Хотілося б так підійти, обійняти, сказати: встань, підведись. Вам, мабуть, важко це зрозуміти. А для мене мережа була всім. Бо не тільки я її зводив, а й вона мене зводила, підіймала. Родом я з Лоцманської Слободи, є така на задніпровських пісках. Батьки і діди мої ганяли дуби по Дніпру. Так от, як стала діяти мережа «Дніпроенерго», то й моє село змінилося теж. Було таке, як ото малюють українське село на картинах: хатки під соломою, тополя край дороги, місяць над нею... А тут поряд з тополями виросли край шляху ажурні металеві щогли. Краса! Електрика на вулицях. Та ще вечори місячні. При щедрому освітленні жили. На очах, розумієте, краєвиди мінялись. І я, лоцманський парубійко Гаврош Чумачок, стаю тим часом інженером Гаврилом Петровичем Чумаченком. Отака то мережа... Як же не любити було ту мережу? Всю душу вона вбирала... І ось одного разу—тривога! Лінійники повідомляють, що, мабуть, обрив. Звичайно в таких випадках що робиться? Виключається рубильник — і годі! Ремонтуй. Правда, для цього мусять зупинитися всі підприємства Новомосковська чи Павлограда на кілька годин, а то й на цілу зміну. І, знаєте, мені стало тоді так боляче за мою мережу! Не хотілося, щоб хто-небудь сказав про неї погане слово. Не хотілося почути його, як про кохану дівчину. І я взявся усунути обрив, не вимикаючи струму. Ви уявляєте, що це значить? Струм іде по мережі напругою в тисячі вольт. Коли б десь ледь звихнувся — за секунду з мене був би попілець. Але що ж? Дав розписку, як перед операцією, що беруся добровільно. І взявся... Не говоритиму про технічні деталі цієї справи. Справа, знаєте, дуже делікатна. До того ніхто у нас не пробував так... Скажу тільки одне: коли працював — а воно саме ніч, негода, сині іскри мерехтять у йонізованому повітрі навколо проводів, — коли працював, ні разу якось не подумав про себе. Мабуть, саме так, як Черниш сьогодні в під’їзді. Працюю, руки мліють, а мені так гарно думати, що всі заводи міста працюють безперебійно, сотні людей стоять біля верстатів і не підозрюють, що десь у степу орудує штангою невідомий електрик, дарма що його кожної секунди може спалити струмом... — Коли це вкрай потрібно, я розумію, — розважливо буркотів Іван Антонович. — А тут... Тут не було такої потреби. Де ж пак: на герць із «тигром» іде, в артилеристів здобич перехоплює... Не забувай, Черниш, що країна віддала фронтові своїх найсильніших, найміцніших, найвідданіших. Вона послала їх на Дунай не для того, щоб вони розтринькували тут свої життя наліво й направо... Антонович суворо засуджував тих офіцерів, які іноді, заради зовнішнього успіху, легковажили собою або підлеглими. «Невиправдані людські втрати — найбільша ганьба для командира», — говорив старший лейтенант. Щодо цього погляди Антоновича цілком збігалися з поглядами комбата. Завжди урівноважений і терплячий, капітан Чумаченко ставав нещадним, коли виявляв, що якась рота зазнала марних втрат людьми. — Ти розумієш, що дано в твої руки державою? — пробирав він якого-небудь надміру запального вояку. — Не коня, не машину, не верстат. Шофер машину поб’є, та й то його судять. А це ж люди. Люди, розумієш? Здається, краще, ніж будь-хто, розумів це Іван Антонович. Залишаючись в душі суто цивільною людиною, він, проте, був майже закоханий у справжнього бійця-фронтовика. — Може, тому що фронтовик щодня зустрічається з смертю віч-на-віч, — уголос міркував зараз Антонович, — він пізнає краще за інших справжню ціну життя. Ви помітили, що на фронті люди живуть дружніше? І мені здається... Іван Антонович не доказав: на подвір’ї грякнувся важкий снаряд. Хвилину всі мовчки вслухалися, потім Черниш підвівся: — Піду гляну, чи вартового не зачепило. Капітан і Антонович теж встали. Переступаючи через бійців, що спали покотом, вийшли на подвір’я. Повітря було гірким, димним. — Пропуск? — почувся голос Романа Блаженка. — Не впізнаєш, Блаженко? — А запитати мушу! — Правильно. Десь над головами спокійно, впевнено ходили кукурузники. Муркотливі невтомні друзі піхотинців, вони колись бомбили фріців у курських та українських кукурудзах і там дістали від бійців жартівливе наймення куку-рузників. І це солдатське прізвисько вони донесли до угорської столиці, де вже нема під ними ніякої кукурудзи, а височать самі кам’яні бескеття. Кукурузники ходять над ними спокійно й розважливо ніч крізь ніч. За Дунаєм встають малинові гори. Палахкотить Буда по той бік Дунаю. Горить щось і поблизу, в цьому кварталі. Тріскаючи, вишкірились червоні ребра кроков. Над іншою будівлею повалив дим, кучерявлячись верховиною, мов дуб. З одного боку його біле пагілля взялося зловісно-червоним. Більша частина димової кучерявої крони лишалася в тіні і тільки вгадувалась. Але десь унизу завирувало друге світляне джерело, і гігантська крона вся окреслилась, заморгала... Те моргання, часте, як від літніх далеких блискавиць у степу, здавалось, погойдує дуба. Ось він уже розпливається, росте, перетворюється на хмару. І все моргає. Від цього німого моргання здається, що і все небо, і вся земля гойдаються. — Не холодно, Блаженко? — питається старший лейтенант. — Байдужки. Боєць стоїть, поклавши на автомат руки в лайкових рукавичках, що потріскались йому на швах. В ячейках темніють міномети. Тепер вони нагадують собою ряд міцних довгошиїх лисиць, що, звівши передні лапи, присіли на хвостах в напруженому чеканні. Біля мінометів у ячейках сплять бійці, накрившись плащ-палатками і зогріваючись власним диханням. Іван Антонович обходить їх, присвічує ліхтариком. Палатки посивіли від морозу. Десь на лівому фланзі зметнулись в небо пружні хвостаті комети «катюш». Полетіли ясними вогняними трасами через темний Дунай на Буду. За хвилину донеслось звідти гоготання, наче прокотився молодий весняний грім. — Лунко, — каже капітан Чумаченко. — На хорошу погоду. Отак заводські гудки у нас над Дніпром:, на дощ — хриплять, а на добру погоду — співають лунко.