Вечірні розмови на острові - Стивенсон Роберт Льюис. Страница 24

Вони занепали на дусі. Провівши цілий день у зажурі, сиділи вночі без сну у своєму новому домі й не обмінювалися жодним словом; тільки ридання Кокуа інколи раптом порушували тишу. Часом вони починали молитись Богу, часом, діставши пляшку, ставили її на підлогу й цілий вечір сиділи так, дивлячись, як тріпоче всередині її невиразна тінь. У такі хвилини страх заважав їм лягти в ліжко, і сон довго не стуляв їм очей, а коли бувало, що хтось із них задрімає, то, прокинувшись, чує приглушений плач з темряви або ж помічає, що залишився в самоті, — бо кожне з них прагне втекти з дому, далі від пляшки, воліючи поблукати під бананами на подвір'ї або прогулятися берегом моря при місячному сяйві.

Так от і сталося однієї ночі: Кокуа прокинулась, а Кеаве не було. Вона помацала біля себе, але його місце встигло охолонути, їй стало лячно, вона підвелася й сіла на ложі, В щілини між віконницями просмикувалося бліде світло місяця. Воно освітлювало кімнату, ї Кокуа вгледіла пляшку, що стояла долі. За вікнами вирувала негода, високі дерева перед будинком журливо ригали під вітром, і опале листя шелестіло на підлозі веранди. Але в цьому шумі вухо Кокуа вловило й інші звуки — жалібний, наче передсмертний, стогін чи то людини, чи то тварини, — і вони пройняли її до самого серця. Вона тихенько встала, прочинила двері й визирнула в залитий місяцем сад. Там, під банановим деревом, уткнувшись обличчям у землю, лежав Кеаве, і з грудей його рвалися стогони.

Хотіла була Кокуа кинутися до чоловіка й утішити його, аж раптом нова думка прикувала її до місця. Кеаве завжди намагався бути мужнім в очах дружини, тож не годиться їй у хвилину його слабкості стати свідком його сорому. Ця думка примусила її повернутися в дім.

«Боже праведний! — думала Кокуа. — Яка безтурботна я була, яка нікчемна! Адже це йому, а не мені загрожує геєна вогненна; адже це він, а не я, накликав прокляття на свою душу. Ради мене, ради свого кохання до такого жалюгідного, безпорадного створіння; бачить він тепер перед собою — о горе! — вогняні ворота пекла і, лежачи на свіжому вітрі в місячному сяйві, вдихає смердючий пекельний дим! А я ж, тупа й нечутлива, досі не розуміла, в чому мій обов'язок! А може, й розуміла, та сахалася його? Але тепер, поки ще не пізно, своєю рукою принесу я свою душу на жертовник кохання; тепер я скажу «прощавай!» білим сходинкам, що ведуть до раю, і моїм дорогим друзям, які мене там чекають. Кохання за кохання, і нехай моє кохання дорівняється з його коханням! Душу за душу, і нехай гине моя, а не його!»

Кокуа була жінка вправна й моторна і вдягнулась в одну мить. Потім вона взяла дрібні монетки — ті дорогоцінні сантими, які в них лежали напоготові; в обігу цих монет було мало, і вони запаслися ними в банку.

Коли Кокуа вийшла на вулицю, вітер уже нагнав на небо хмари, і вони затьмарили місяць. Місто спало, і Кокуа не знала, в який бік податися; аж тут вона почула, що в тіні під деревами хтось бухикає.

— Діду, — спитала Кокуа, — що ти тут робиш такої негожої ночі?

Старого душив кашель, він насилу міг говорити, але все-таки Кокуа розібрала, що він убогий, і старий, і чужий у цих краях.

— Чи не зробиш ти мені послуги? — запитала Кокуа. — Ти тут чужий, і я чужа; ти старий, а я молода. Допоможи дочці Гаваїв.

— А, тож ти чарівниця з восьми островів! — сказав старий. — І ти хочеш заманути у свої сіті душу навіть такого діда, як я? Але я вже чув про тебе і не боюся твоїх лихих чарів.

— Сядьмо тут, — сказала Кокуа, — і дозволь, я розповім тобі одну бувальщину. — І вона виклала йому все, що сталося з Кеаве, від початку й до кінця.

— І ось, — сказала вона, — я його дружина, і щоб здобути мене, він погубив свою безсмертну душу. То що ж мені тепер Робити? Якщо я сама попрошу продати мені пляшку, він не згодиться. Та якщо це запропонуєш йому ти, він залюбки продасть її. А я чекатиму тут. Ти купиш пляшку за чотири сантими, а я перекуплю її у тебе за три, і нехай допоможе Бог мені, бідолашній!

— Якщо ти мене обдуриш, — сказав старий, — хай Господь покарає тебе смертю.

— Хай покарає! — вигукнула Кокуа. — Не сумнівайся, діду! Я не можу тебе зрадити: Господь цього не допустить.

— Дай мені чотири сантими і чекай мене тут, — сказав старий.

Та коли Кокуа залишилася на вулиці сама, її взяв страх. Вітер завивав у верхів'ях дерев, і їй здавалося, що вона чує, як гуготить пекельне полум'я; вуличний ліхтар кидав рухливі тіні, і їй здавалося, що це тягнуться до неї захланні руки нечистого. Якби вона мала силу, то дременула б звідси, закричала б, але в неї перехопило дух; воістину не могла вона ні скрикнути, ні зрушити з місця і стояла посеред вулиці, тремтячи, як злякана дитина.

Аж це вона побачила, що дід повертається, і в руці у нього пляшка.

— Я виконав твоє прохання, — сказав він. — Твій чоловік плакав з радощів, як мала дитина, коли я від нього йшов. Цю ніч він спатиме спокійно.

І старий простяг Кокуа пляшку.

— Постривай! — задихаючись, промовила Кокуа. — Як уже ти зв'язався з нечистою силою, то нехай хоч не даремно. Перш ніж ти віддаси мені пляшку, накажи їй зцілити тебе від бухикання.

— Я стара людина, і негоже мені, стоячи однією ногою в могилі, приймати милості від диявола, — сказав дід. — Ну, що ж ти? Чого не береш пляшки? Ти що, передумала?

— Ні, не передумала! — вигукнула Кокуа. — Просто я ослабла. Почекай ще трохи. Рука моя не піднімається, і я вся тремчу зі страху перед цією клятою пляшкою. Постривай ще трохи, дай мені зібратися на дусі.

Старій співчутливо глянув на Кокуа.

— Бідолашна дитина! — сказав він. — Тобі страшно, твоє серце чує біду. Гаразд, я залишу пляшку в себе. Я старий, і мені вже не чекати радості на цім світі; а на тім…

— Дай мені її! — вигукнула нараз Кокуа. — Візьми гроші. Як ти міг подумати, що я здатна на такий ниций вчинок? Віддай мені пляшку.

— Хай благословить тебе Господь, дитино! — сказав старий.

Кокуа сховала пляшку під голову, попрощалася зі старим і пішла вулицею куди очі світять. Бо для неї всі дороги були тепер єдині — всі: вели в пекло. Вона то йшла, то бігла; часом тужливий й зойк гучно лунав серед ночі, а часом вона лежала на землі біля дороги й тихо плакала. Все, що вона чула про пекло, вставало перед очима; вона бачила омахи полум'я, вдихала запах сірки і відчувала, як розжарене вугілля обпікає її тіло.

Тільки вдосвіта прийшла вона до тями і повернулася додому. Все було саме так, як сказав старий: Кеаве спав, наче немовля в колисці. Кокуа стояла й дивилася на нього.

«Тепер, мій чоловіче, — думала вона, — настала твоя черга спокійно спати. І співати й сміятися, коли прокинешся. Але бідолашній Кокуа, хоч вона й не заподіяла нікому зла — ой леле! — бідолашній Кокуа не знати більше ні сну, ні пісень, ні радості — ні на землі, ні на небесах».

І Кокуа лягла на ложе поряд зі своїм чоловіком, і так стомила її журба, що вона тут-таки поринула в глибокий сон.

Сонце стояло вже високо, коли чоловік розбудив Кокуа й повідомив велику новину. Він, здавалося, зовсім збожеволів з радості, бо навіть не помітив її горя, хоч вона й не зуміла приховати його як слід. Слова не йшли в неї з язика, але це не мало значення: Кеаве говорив за двох. Кусок застрягав у неї в горлі, але хто помітив це? Кеаве сам спорожнив увесь таріль. Кокуа дивилася на нього й слухала, наче вві сні; часом вона забувала на мить те, що сталося, а часом їй починало здаватися, ніби нічого цього не було, і вона прикладала руку до чола. Кокуа знала, що вона приречена на вічні муки, і чути, як її чоловік белькоче всякі нісенітниці, наче мала дитина, було їй нестерпно тяжко.

А Кеаве все їв, і балакав, і планував, мріючи швидше повернутись додому, і дякував Кокуа за те, що вона його врятувала, і пестив її, і називав своєю рятівницею. І насміхався з діда: мовляв, ото дурний, що купив пляшку!

— Мені здалося, що це цілком достойний чоловік, — сказав Кеаве. — Проте ніколи не можна судити із зовнішнього вигляду. Навіщо цьому старому нечестивцеві здалася чудодійна пляшка?