Вечірні розмови на острові - Стивенсон Роберт Льюис. Страница 9

— Тут місце, де я маю свою приватну справу, — відрубав я. — І не збираюсь терпіти, щоб усякі нишпорки підслухували мене, а тому попереджую: гайда звідси!

— І не подумаю, — сказав Кейс.

— Ну, то я тобі зараз покажу! — визвірився я.

— А це ми ще побачимо, — огризнувся він.

Руки він мав спритні, але ж ні ваги моєї, ні зросту мойого не мав і взагалі був супроти мене шибздик, а крім того, я вже так розпікся злістю, що й залізо вгриз би. Я йому приварив раз, потім ще раз, і він покотився долі, аж голова по камінню заторохтіла.

— Ну, вистачить із тебе? — гукаю. Але він тільки глипнув на мене, збілілий і безтямний, а кров розтікалась у нього по обличчю, наче вино по серветці. — Вистачить із тебе? — гукнув я Ще раз. — Кажи, не валяйся й не прикидайся, а то я ще й ногами піддам. Тоді він звівся, сів і підняв голову — з погляду видно було, що йому паморочно, — а кров потекла на піжаму.

— На цей раз вистачить, — сказав він, зіп'явся на ноги й заточуючись пішов назад.

Човен був уже зовсім близько; я побачив, що місіонер відклав книжку, і всміхнувся сам до себе. «Нехай хоч знає, Ідо я чоловік, а не макуха», — подумав.

Це вперше за всі роки на Тихому океані я перемовився двома словами з місіонером. Ба навіть попросив у нього послуги. Я не люблю цього кодла, жоден торгівець не любить; вони дивляться на нас звисока і не приховують цього. А крім того, вони таки добре поканачились і тягнуть руку за тубільцями, а не за білими людьми, такими, як вони самі. На мені була чиста смугаста піжама — бо я, звичайно, вбрався пристойно, коли йшов до ватагів. Та коли я побачив, як місіонер сходить зі свого човна у справжній тропічній формі — білий парусиновий костюм, корковий шолом, біла сорочка й краватка, а на ногах жовті черевики — то ладен був закидати його камінням. Коли він підійшов ближче, зацікавлено дивлячись на мене (мабуть, через бійку), я побачив, що він блідий як смерть, бо в нього пропасниця і саме в човні його почало морозити.

— Ви, певне, містер Тарлтон? — спитав я, бо мені назвали його прізвище.

— А ви, гадаю, новий агент? — питає він.

— Насамперед я хочу вам сказати, що не дружу з місіями, — провадив я, — і гадаю, що ви й ваша братія робите чимало шкоди, натоптуючи тубільцям голови бабусиними казочками та пихою.

— Ви маєте повне право на свою думку, — каже він, трохи скривившись, — але я не маю охоти вислухувати її.

— Ну, склалось так, що ви мусите її вислухати, — сказав я. — Я не місіонер і не люблю місіонерів; я не канак і не пропадаю за канаками — я торгівець, і годі, я простий, маленький білий чоловік і британський підданий, із тих, об кого ви любите витирати ноги. Вам, сподіваюсь, ясно?

— Так, голубе, — сказав він. — Ясно, хоча й не дуже приємно. Коли ви протверезієте, то самі пошкодуєте за своїми словами.

І спробував пройти повз мене, але я зупинив його рукою. Канаки вже почали бурчати. Мабуть, їм не сподобався мій тон, бо я говорив з цим чоловіком так вільно, як оце з вами.

— Тепер ви не можете сказати, що я вас обдурив, — підсумував я, — і я можу вести далі. Я хочу від вас послуги — навіть двох послуг, і коли ви погодитесь мені їх зробити, тоді я, може, більше повірю в оте ваше християнство.

Якусь хвильку він мовчав. Тоді усміхнувся й сказав:

— Дивна ж ви людина!

— Я така людина, якою створив мене Бог, — відказав я. — На джентльмена не вдався.

— А я не певен цього, — відказав місіонер. — І що ж я можу зробити для вас, містере…

— Вілтшир, — підказав я, — хоча здебільшого мене тут називають Велшером. Але правильно буде Вілтшир, от тільки тутешні люди ніяк на це язика не наламають. Чого я хочу? Зараз я вам скажу перше. Я з тих, кого ви називаєте грішниками, а я — шахраями, і я хочу, щоб ви допомогли мені розплатитися з людиною, яку я обдурив.

Він повернувся до своїх веслярів і щось сказав їм по-тубільному.

— А тепер я до послуг вам, — мовив він до мене, — але тільки на той час, поки моя команда обідатиме. Бо мені до вечора треба допливти далеченько. Я загаявся до сьогоднішнього ранку в Папа-Малулу, а завтра ввечері мене чекатимуть у Фале-Алії.

Я мовчки пішов поперед нього до свого дому, досить-таки задоволений, що поговорив саме так, бо я люблю, щоб людина зберігала свою самоповагу.

— Мені дуже шкода, що я ненароком підгледів вашу бійку, — сказав він.

— О, про це я теж хочу розповісти вам, — відказав я. — Це буде послуга номер два. Коли вислухаєте, отоді й скажете, шкода вам чи ні.

Ми зайшли в дім через крамницю, і я в подиві побачив, пдо Ама прибрала зі столу посуд. Це було таке несхоже на її звички, що я зрозумів: вона зробила це з вдячності. І вона стала ще любіша мені. Вони з містером Тарлтоном назвали одне одного на ім'я, і він був наче вельми чемний з нею. Але я не надав тому ваги: ці місіонери завжди чемні з канаками, то на нас, білих людей, вони гримають. Крім того, я не дуже прагнув його товариства. У мене була своя мета.

— Амо, — сказав я, — дай нам твоє шлюбне свідоцтво. Вона глянула на мене сторопіло.

— Давай, давай, не бійся, — сказав я. — Давай сюди.

Свідоцтво вона, як завжди, тримала при собі: здається мені, вона гадала, що то перепустка до раю, і як вона помре, не маючи його напохваті, то потрапить до пекла. Я не розгледів, куди вона його сховала першого разу, не добачив і того, як вона його видобула тепер: воно неначе само стрибнуло у руки, немов у штуках отієї Блаватської [12], що в газетах писали. Але так уміють усі острівні жінки, їх цього, мабуть, змалечку навчають.

— Так ось, — сказав я, взявши посвідчення, — мене одружив із цією дівчиною отой негр, Чорний Джек. Свідоцтво написав Кейс, і це шиковний літературний твір, запевняю вас. Відтоді я дізнався, що на оцю мою дружину за щось уїлися в селищі, і, поки вона зі мною, я не можу торгувати. Ну, і що ж зробив би на моєму місці будь-який чоловік, якщо він справді чоловік? — спитав я. — Насамперед він, мабуть, зробив би оце. — Я подер свідоцтво на клаптики й пожбурив їх під ноги.

— Айе! — скрикнула Ама й сплеснула долонями, але я спіймав її за руку й міцно стиснув.

— А друге, що він зробив би, — провадив я, — якби був тим, що я називаю чоловіком і що назвете чоловіком ви, містере Тарлтон, так це ось що: він привів би ту дівчину до вас чи якого іншого місіонера й сказав би: «Мене одружили з оцією жінкою обманом, але я її дуже вподобав і тепер хочу, щоб мене з нею одружили по правді». Ну-бо, містере Тарлтон. Та, мабуть, краще зробіть це тубільною мовою, це потішить мою стару, — сказав я, назвавши її так, як годиться законну дружину називати.

Тоді він покликав двох своїх веслярів за свідків, і нас обкрутили в нашому власному домі. І священик помолився довгенько, хоча й не так довго, як декотрі, а потім потиснув руки нам обом.

— Містере Вілтшир, — сказав він, коли вже відмолився й вирядив за двері свідків, — дякую вам, ви потішили мене надзвичайно. Не часто я з такою приємністю виконував шлюбний обряд.

Оце справді людська мова! Крім цього, він сказав іще багато чого, і я ладен був слухати його скільки завгодно, бо мені було добре. Але Ама раптом згадала щось і втрутилась.

— Ти дуже рука забий? — спитала вона.

— Спитай у Кейсової голови, старенька, — відповів я.

Вона аж підскочила з радості й завищала.

— Не дуже добра у вас християнка виховалася, — сказав я містерові Тарлтонові.

— Коли вона була в нас у Фале-Алії, ми не числили її серед найгірших, — відказав він. — І коли Ама на когось лиха, то, боюся, не без причини.

— Ну, це якраз нагадало мені про другу послугу, — сказав я. — Я розповім вам, що з нами сталося, тоді ви, може, дещо нам поясните.

— Це довго буде? — спитав він.

— Довго! — вигукнув я. — Там є про що розказати!

— Ну гаразд, уділю вам стільки часу, скільки зможу, — сказав він, глянувши на годинника. — Але скажу відверто, я з п'ятої години ранку нічого не їв, і як ви не дасте мені чогось попоїсти, буду голодний години до сьомої чи восьмої вечора.