Повісті і оповідання - Пригара Марія. Страница 17

Вже не треба питати себе, що сталось: поруч на вороному дідовому Матвієвому коні скаче вчорашній гість, трима в руці вірьовку. Другим кінцем Михайлик туго обмотаний у поясі.

Так он хто приповз на хутір! І як же не вгадали, що це — харцизяка?! Такий жалю не має: рідного батька продасть у неволю — буде, мабуть, те саме й Михайликові.

Аж морозом обсипало від цієї думки. Хлопець скоса позирнув на грабіжника.

Куди мене везете, дядьку? — поспитав мимоволі.

Але той ніби не чув. Тільки набряклий кров’ю шрам звично сіпнувся на щоці, скрививши рота глумливим посміхом.

«Оце-то наскочив на вовка!» — гірко подумалось Михайликові. І тут згадалося все. Як повставали з Івашком удосвіта, ледве зблідло небо. Довго штурхали одне одного, доки розбуркались: дуже морив сон, бо спали надворі, щоб не чутно було, як тікатимуть до балки. Обхлюпались водою біля криниці і пригинцем побігли за стайню: там в Івашка була вирита під горожею яма — лазити, коли ворота замкнені.

Свиснули собакам — ану ж загавкають спросоння! — але, на диво, собак не було чути. Раптом Івашко спіткнувся об щось м’яке, мало не впав. Здоровезний надвірний вовчук Рябко лежав на землі неживий, розкидавши лапи.

Рябчику! Ой Рябчику! — припав до улюбленця Івашко та зразу ж і схопився. Із стайні долинуло шамотіння: чути було, як хтось обережно ступає там, як форкають, б’ють копитами наполохані коні.

Хлопці мов прикипіли до землі. Що робити? Бігти в стайню? Гукати людей? Не встигли й оком змигнути — із стайні посунула темна постать, тягнучи за собою двох коней.

І тут Івашко схибив. «Ти що ж то робиш, падлюко!» — з лементом метнувся до злодія. Михайлик — за ним. Тільки й чув, як, захлинувшись, ойкнув, звалився Івашко. І зразу щось важке вдарило по голові. Далі вже не пам’ятає нічого...

У безмежному подиві Михайлик похитав головою. Як же воно так вийшло! Невже ніхто на хуторі не почув лементу, ніхто не погнався за злодієм? А може, й гналися, та відстали: знав харциз, котрі коні вкрасти! Тільки зараз постеріг хлопець, яким конем їде,— це ж їхній Білаш! Місяців зо три тому дід Матвій подарував його батькові. «Бери, побратиме, — сказав,— такий вражий кінь мудрий: тільки на бандурі не грає. Та дарма, ти за нього заграєш...»

За три місяці Білаш так звик до Михайлика, бігав за ним, як собака. А зараз несе його на погибель, і нема на це ніякої ради.

І раптом вдарила в голову відчайдушна думка. Ледве чутно цмокнув коневі, і той, ніби тільки й чекав цього, нашорошивши вуха, рвонув з копита, мало не вилетів з сідла харциз, який міцно обмотав круг руки вірьовку.

Нещадно лаючись, він шарпнув до себе Михайлика — гаразд, що Білаш встиг зупинитись, аж сів на задні ноги — і скільки сили в руках почав шмагати хлопця вірьовкою; той тільки здригався та щулився.

А, гадюче насіння! — хрипів комишник.— Тікати схотів! Ось я тобі дам тікати! Уб’ю! Розшматую, як жабу!..

Михайлик заплющив очі, щоб не бачити перекривленого, наллятого кров’ю обличчя.

Ну й убивай! — простогнав.— Думаєш, боюся? Хоч у неволі не буду.

Рука з вірьовкою впала.

Ах ти ж, гадюченя! Он що надумав. Неволі не хоче... Бачили пана? Не бійся — свого не минеш. Продам, куди сам схочу, хоч і в Туреччину. Не таких продавали.

Проте більш не бив. Шмагнув коня, погнав чвалом.

Михайлик їхав у якомусь отупінні. Пекло посмуговану спину, щеміли зв’язані руки й ноги; боляче — молотками — калатала кров у скроні.

Не буде він у неволі! Не буде! Хоч і смерть собі заподіє. Краще вмерти, ніж на продаж піти, коло стовпа стати, щоб усякий тебе обмацував, у рота заглядав, як худобині. А тоді купить хтось. А тоді...

Він мало не застогнав, та відразу люто стріпнув головою. Що далі буде в неволі — відомо: не від одного чув.

Про це думати — краще зашморгнути шию вірьовкою й знов погнати Білаша вперед. Хай або вірьовка його задушить, або харцизяка зо зла вб’є.

Михайлик зітхнув. Що не кажи, вмирати ох як не хотілося!

А може б, ще почекати до смерку. Ану ж пощастить утекти? Не їхатиме ж, катюга, без перепочинку: десь та зупиниться на ніч.

Об ногу хлопцеві міцно тернувся кінський бік; харциз, ніби вгадавши такі відчайдушні наміри, сіпнув Воронька й поїхав близенько, впритул, сторожко поглядаючи на свого бранця.

І враз занепокоївся — кинув поводи, став оглядати степ з-під долоні.

Просто на них з хрипким галасом летіло степове гайвороння. На обрії зачорніли рухомі цятки — мчав наполоханий кимось табун кіз-сайгаків.

А щоб воно тобі здохло! — прохрипів сам до себе злодій, чухаючи потилицю.— Треба, мабуть, у байрак звертати.

«Де ж отой байрак? — мимоволі здивувався Ми- хайлик.— Наче ж степ рівнісінький, як долоня».

Проте харциз знав, мабуть, степ, як свою драну кишеню. Звернули в праву руку, проїхали ще верстов зо три — і в далечині зачорнів порослий терниною та очеретами байрак — десь-то на дні пробивався потічок або й степове озерце, що їх не встигло ще випити сонце.

Коні радісно заіржали й самі звернули до байраку, спритно, як кози, стали спускатися схилом.

Тільки зараз хлопець відчув, як пересохла горлянка від спеки, як страшенно хочеться пити.

Чи ж розв’яже його комишник? Диви — розв’язав, навіть руки розпутав, кинув окраєць хліба, коли Михайло нарешті одірвавсь од ковбані, в якій булькотіло джерельце.

Але зразу ж і зв’язав, скривив рота, показав здоровезного, як гарбуз, кулака.

Гляди, щеня, подаси голос — тут тобі й кінець!

«Подам голос! — обіцяв у думці Михайлик.— Подам, ось побачиш! Аби ж тільки їхав хто».

І наче наворожив: тільки полягали під кущами, з далини долинула далека луна — людський гомін.

От коли перелякався комишник! Тремтячими руками запхнув Михайликові жмут трави в рота, метнувся до коней: Білаш і Воронько, мов на те, заіржали наввипередки, аж виляски пішли в байраці. Кленучи все на світі, грабіжник обмотав їм морди сирицею і завмер, прислухаючись. Луна ближчала: вже чути було кінський тупіт... І раптом високо в небо злетів дужий посвист.

«Наші йдуть, ой наші йдуть! — звивався Михайлик, намагаючись виплюнути кляту траву.— Хоч би ж звернули в байрак! Голубчики!»

Радієш, щеня?!—підскочив до нього комиш- ник. Замахнувсь кулачищем, але завагався — не вдарив. Аж зубами заскреготав. Мерщій скочив на Воронька, вхопив Білаша за поводи й погнав у степ не оглядаючись.

СІЧОВИЙ БАТЬКО

Ще не знати, як би все обернулося, бо козаки (а це таки запорізьке військо верталося з-під Сиваша) не мали наміру зупинятися, та, минаючи байрак, заіржали, зафоркали сторожкі козацькі коні.

Два братчики звернули в байрак глянути, що там таке, і незабаром Михайлик, похитуючись на затерплих од вірьовки ногах, уже стояв перед січовим отаманом.

Старий зелений жупан, розхристаний на волохатих грудях, потерта смушева шапка, недбало зсунута на потилицю; якби не корогва та бунчук, що тримають над ним, ніхто й не вгадав би, що це — січовий батько, кошовий отаман, найстарший в усьому запорізькому війську.

Малі очиці, сховані під кошлатими бровами, прошили Михайлика недовірливим поглядом.

А це що за мазунчик такий? Звідки взявся?

Михайликові затремтіли від образи пошерхлі губи.

Чого ж то він — мазунчик? Зроду-віку козацький хлопець. Та ще й у такій біді побував. Хіба ж не видко?

Проте змовчав, не відповів нічого, тільки похнюпився.

Кошовий не зводив з нього колючого гострого погляду.

Ну, чого ж мовчиш? Хто це тебе отак причепурив? Ординці?

Не ординці — харциз. Такий — щока розрубана... ротом сіпає...

Дивлячись у землю, Михайлик переказав усе, як було.

Це, мабуть, Криворотий орудував! — одразу загомоніли козаки.— Диви — живий, пес. Була ж чутка, що його в орді киями забито. Якби погнатись — чи не спіймали б?

Кошовий ворухнув бровою — кілька молодших січовиків, припавши до кінської гриви, погнали в степ, тільки закурило слідом.

А ти, мазунчику, сідай на коня, з нами поїдеш. Як тебе, кажеш, звати?