Повісті і оповідання - Пригара Марія. Страница 47

Кремезні його молодці з мушкетами за плечима, тісно оточивши вози, пильно стежили за шляхтою.

Раптом гетьман упізнав у юрбі знайоме обличчя. Пан Бартош Обалковський, покручуючи пишного вуса, недовірливо придивлявся до ясно-синього шовку, що його розкинув перед ним купець. Нарешті зважився: зітхнув, махнув рукою і сягнув у кишеню по гаманець.

І тут Сагайдачного різонуло. Ану ж покликати зараз пйна Обалковського, спитати, дивлячись у вічі: як було з отим листом? Навіщо покривив душею — поміг туркам звести наклеп на Бородавку?

1 Т у р к у с — бірюза.

Ніби вгадавши його намір, шляхтич рвучко обернувся. І враз одвів погляд, мов і не бачив гетьмана. Відштовхнув уторгований шовк, сховав гаманця й, кивнувши своїм пахолкам, що чекали неподалік, поскакав геть, далеко обминаючи козацьке військо, яке виходило на дорогу.

Гетьман похилив голову. Оце так... Не було б чого й питати.

Не від’їхали й двадцяти верстов, Сагайдачного почала бити люта гарячка. Вже не чув, як клали його на воза, везли до Києва.

Як прирекли йому, так і сталося: він уже не встав більш.

Умер ранньої весни, коли на Дніпрі скресла крига.

А через два тижні після того, як козаки рушили з-під Хотина, прийшов з Варшави лист од короля Сигізмунда. Його величність ласкаво дякував козакам за щиру службу, обіцяв щедро нагородити. А тим часом — забороняв січовикам і всьому козацтву ходити війною на Крим і Туреччину, забороняв і хлопам тікати на Січ: за це, як і раніш, належала смертна кара. Не вільно було також ходити на турецькі землі понад Дністром; Хотинська фортеця, за яку точилися такі бої, від поляків переходила до турків.

Про козацькі права, стоптані шляхтою, про полегкості козацьким жінкам і дітям з панщиною та податками — в листі не згадувалося й словом.

Звістка про того листа вмить полинула по всій Україні. Три тисячі нереєстрових козаків — з тих, що були під Хотином,— одразу рушили на Січ з обозом та гарматами, згортаючи до себе охочих.

Ніхто з панів не зважився заступити їм дорогу: побоювалися, що може враз вибухнути повстання, не згірш як за Наливайка,— надто вже кипіли гнівом козаки й селяни від такої королівської ласки.

...У запорізькому загоні, що його вів хорунжий Міняйло, скакали обидва хлопці з батьком Мехтодом.

Разом з козаками вони рушили з-під Хотина аж до Києва, стріли там Міняйла з братчиками; з ними й верталися тепер додому.

Міняйло їхав чорний, як земля: він лише зараз почув усю правду про загибель Бородавки. День і ніч кляв себе, що не пішов з ним під Хотин. Якби ж хоч сотня козаків була тоді біля кошового!

Хлопці теж мовчали, приголомшені тим, що бачили й пережили. Вже й не знали, що згадувати.

Знов і знов зринали перед очима незнані досі київські дива: людний Поділ з кривулястими вуличками, що пнулися з гори на гору; Житній базар, де завжди мурашився натовп і можна було побачити купців з усіх країн.

Івашко з Михайликом мимоволі перезирнулися, водночас згадавши, як розгубилися, не знали, за що й очі зачепити в цьому стовпищі.

Ось мовчазний англійський купець, обравши зручне місце на тісно заставленому рундуками та ятками торговищі, повикладав на продаж добрі луки з тисового дерева, важкі мечі й панцири з заморської сталі, що виблискували проти сонця, мов дорогі свічада. І хоч би ж словом озвався на сміх — похвалив, як уміє, свій товар чи рукою махнув до покупців: «Підходьте, мовляв, люди добрі!»

Де там — стоїть, насумрившись, хіба часом недбало торкне який меч з химерно поцяткованим руків’ям чи перекладе з місця на місце гнутий лук. «Кому треба — й так купить!»

А покупці аж за голову хапаються, почувши, яку ціну гне на мигах мовчун. Думає, мабуть, що тут, у Києві, грошики ростуть на гіллі, як сливи.

Не один охочий до зброї постоїть, постоїть біля рундука, почуха потилицю, махне рукою — та й піде собі. «Хай ти гориш, чванько, із своїми мечами та луками!»

А трохи далі — інша спокуса! Веселий рябий грек повиставляв на продаж смачні фіги та сушений виноград — родзинки, насипав купкою білий-білісінький рис — сарацинське пшоно, повиставляв у слоїках перець, імбир та пахуще зілля — гвоздику й прицмокує: «Ай-ай! Купуй, козак! Сам їв би — пальці лизав, та гроші, ох-ох, як треба!»

Балакучі київські молодиці в білих намітках і дітвора так і липнуть до цього рундука, як мухи до меду.

Ще трохи пройти — в сусідньому ряду броватий вірменин, зарослий до самих очей чорного смоляною бородою, розгорнув червоні як жар кармазини, нагромадив сувої добрих сукон-луданів на кунтуші та жупани, порозвішував зелені, сині й різноколірні шальові й шовкові пояси, переткані срібними й золотими квітами. Справжня тобі веселка заквітла на базарі!

Де не взявся чубатий козарлюга-чаркодзвон в самих драних шароварах. Ухопив шовковий у золоті пояс — і ну приміряти просто на голе тіло! «Ой же й ловкий поясок, враг його не взяв! Купив би з дорогою душею — та, бач, сорочки кат має!»

Жбурнув пояс на прилавок і пішов собі крізь юрбу козирем, не дослухаючись, що гука йому вслід обурений купець.

Івашко з Михайликом так і лягли з реготу, навіть батько Мехтод посміхнувся в прокурені вуса.

І раптом хтось відсунув хлопців убік, аж вони поточилися.

Ти чого?! Ти чого?! —хотів було скипіти запальний Івашко, та тільки рота роззявив з подиву.

Іде, розштовхує юрбу мордатий парубійко в синьому жупані, а за ним павою пливе до вірменського рундука ставна, пишнотіла молодиця.

Оце-то цяця! І де вони такі беруться?

Спідниця на ній довга, по кісточки, зелена, як трава, ще й золотим галуном унизу обкладена. Чобітки- сап’янці — червоні як жар, і кунтуш червоний, а на ньому з півсотні золотих гудзиків.

Навіть підійти не встигла красуня, а вже купець запобігливо скинув шапку, почав розгортати їй перед очима кольористі дива.

Але тут батько Мехтод з серцем смикнув Івашка, який перший трапив під руку. «Ану годі] Нема чого стовбичити та видивлятися! Ходім, бо часу немає!»

...Ніколи не знаєш, що тебе може спіткати на шляху... Ледве рушили хлопці слідом за батьком, їм назустріч звідкілясь сумовито забриніла ліра й тихо за- співав-загомонів щось таке знайоме хрипкий старечий голос.

Лірник! — не змовляючись, усі двоє рушили до нього.

Осьде він сидить на камені біля церковної огорожі. Сивий, скуйовджений чуб падає на. зморшкуватого лоба, червоні ями очей, мабуть, випечених колись у неволі, наче дивляться кудись понад юрбою.

Порожня торба на землі коло нього й маленьке дівча, років, може, п’яти, вчепилося в полу подертої свитки.

Та мала собі вдова три сини,

Як ясні соколи,

Та з малих літ леліла, кохала.

По наймах не пускала,—

хрипким, наче надламаним голосом співає-проказує дід, і в лад тихо бринить ліра. Проте мало хто й слухає старечий спів... Хіба коли-не-коли зупиниться жаліслива молодиця, кине в дерев’яну мисочку шажок — півкопійки.

Дідуню! Я хлібця хочу! — тихенько прохає дівчинка.

Та дід співає далі, тільки голос ще дужче затремтів, ніби зломився.

Мов ножем різонуло Михайлика по серцю. Підбіг, став поруч.

Ой, мала вдова три сини! — жайворонком знявся над базаром високий хлоп’ячий голос.— При старості хотіла пам’яті дожидати, хліба з сіллю з упокоєм уживати!

Аж сторопів старий, замовк від такої несподіванки, тільки звично приграє на лірі.

А люди вже почули пісню: один за одним зупиняються, слухають... Тонкосльозі жінки, схлипуючи, нахиляються, гладять дівчинку по голівці. Та бублика в руку впхне, та й пряника-медяника не пошкодує.

А Михайлик, заплющивши очі, виспівує-розповідає, як злі сини свою неньку геть з двору прогнали, й пішла вона поміж чужі люди. Тяжко покарала доля злих синів — уся худоба їхня загинула й хліб у полі пови- сихав. Прийшли сини і впали матері в ноги.

Котрий чоловік батька й матір шанує і поважає,

Того й господь не зоставляе,

Зо дна моря виймає...

Спів замовк, і в дерев’яну мисочку дощем посипалися мідяки.