Повісті і оповідання - Пригара Марія. Страница 7

Оце тобі козак! Оце нетяга!

Стали дуки кланятися, просити:

Випий, пане гетьмане, щоб була між нами згода! Не гнівайся, сядь ближче, будемо радитися, як на нашій рідній Україні жити-проживати.

А гетьман узяв і вилив мед собі на жупан.

Не мені шана — тобі, мій червоний жупане! Пий на здоров’я!

Та й жбурнув дорогий келих додолу, аж скалки на всі боки розсипались.

Отоді, — каже, — панове дуки, між нами згода буде, як з отих скалок знов келих стане!

І моргнув запорожцям:

Ану, хлопці, піднесіть дукам могорича! Хай знають, як голота частує!

Вийшов з корчми, скочив на коня й помчав дорогою в Черкаси. А запорожці витягли дуків на двір і дали їм доброї хлости.

МАРУСЯ БОГУСЛАВКА

Горить сонце над Стамбулом, виграє на золоті стародавніх храмів-мечетей, пірнає в зелень садів.

Біля мармурових палаців проганяють спеку дзвінкі водограї, білі, рожеві, чорно-червоні троянди порозливалися в квітниках озерами. Де ще знайдеш таку красу, такі розкоші, як у турецькій столиці?! Бідноті, злидням з брудних околиць до цієї краси й ходу немає: хай-но стукне котрий у золочену хвіртку, попросить хоч кухоль води з водограю — зразу де не візьметься сторожа, прожене втришия, ще й по спині надає на дорогу.

Край самого моря височить серед саду сніжно-бі- лий палац старого Ахмед-паші. Недурно пишається старий своїм садом: є в ньому все, що може рости під сонцем. Навіть нетутешні плоди — помаранчі, схожі на жовтогарячі сонця, викохав горбатий садівник-іта- лієць, за якого заплатив паша на ринку грубі гроші, дізнавшись про його вмілість.

Троянди й виткий жасмин пообплітали сіре каміння, виноград наливає на кручах важкі золотисті грона: хто б і подумав, що років з десяток тому тут була пустка — самі поточені вітрами скелі та кам’яниста коса внизу, облизана морем.

Але чого не зробить золото! Сипнув Ахмед-паша червінцями-цехінами, загадав, щоб гнали до нього невільників, і потяглися на скелястий берег гурти бідолашних бранців — носити мармурові брили, будувати палац, садити дерева й квіти в привезену здалека землю.

Ніхто не шкодував за вмерлими: на ринку вистачить рабів, а не стане — ще приженуть. По кілька разів на рік водять мурзи орди татар-ногайців та буджаків на Україну, хапають, як прийдеться, ясир і в Польщі, й на Русі.

Недурно ж чудуються чужоземні купці, їдучи кораблями до Туреччини й Криму,— звідки ще беруться люди на тій Україні, якщо женуть звідти без ліку й чоловіків, і жінок, і дітей — навіть таких, що ледве навчилися ходити.

Кожен кущик у тому садку тричі обмитий пекучим потом і слізьми: не рости б тому садові, а сохнути... Та він буяє, розростається дужче й дужче, тішить око красою.

Проте є в ньому куточок, якого не торкались невільницькі руки. Нема там ні троянд, ні запашного жасмину: хрещатий барвінок синіє на грядках по весні, а влітку пнуться до сонця високі рум’яні рожі, кручені паничі плетуться по тичці — геть-чисто садок коло хати десь на Вкраїні. Але ніхто не буває тут, на галявинці, захованій поміж камінням, лише молоденька Мерієм-ханум, жінка Магомета-Аги, племінника старого паші, приходить сюди тайкома — полить квіти, пожуритися.

Не туркеня вона — підлітком схопили татари в Бо- гуславі над Россю, помчали під Перекоп, а звідти — морем до Стамбула.

Може б, і загинула Маруся в недобрих руках, та запримітив її на ринку Ахмед-паша: нагадало йому тремтяче від страху русяве дівча недавно вмерлу доньку. Одразу, не торгуючись, і купив полоняночку, привіз додому, одвів до жінки, що сохла від туги.

І потурчили Марусю, побусурменили, навчили чужих звичаїв, чужої, немилої мови. Ночами гірко плакала, бачила уві сні матір.

Мамо, голубонько, де ви?.. Удома чи, може, теж у неволі? Де вас шукати, з яких країв виглядати?

Обійшла б оцю осоружну Туреччину, заглянула б у кожен дім — чи нема тут моєї матінки?!

Та замкнули Марусю в золоченій темниці: ані вийти, ані на світ глянути...

Дійшла до зросту — пожалів паша — відпустив на волю. Але яке з того щастя: однаково ж нікуди з палацу не підеш! Тільки й того, що вже не продадуть нікому.

Зразу ж і посватав її Магомет-Ага, що був паші за сина: своїх той не мав, прийняв до себе племінника.

Вийшла заміж, а краще не стало. У Магомета-Аги, окрім неї, ще були жінки, як то заведено в турків, і всім Маруся — кісткою в горлі. Гризуть, заздрять: ще б пак, безрідній дівці-русинці отаке небувале щастя! З усіх невісток старий паша любить її найбільш: раз у раз приносить дорогі дарунки, як кудись їде, віддає на схов ключі від скринь та комор з добром...

А хіба ж Марусі від того легше? Як вона побивалася, не хотіла заміж! Знала — тепер їй вже ніколи не втекти додому! Шість років минуло, а забути несила: так і стоїть перед очима зелений Богуслав, батьківська хата над яром, верби понад Россю.

І жаліє Маруся невільників, помага крадькома, як може.

Глибокі льохи в Ахмеда-паші: є такі, де нема й промінчика світла. Отуди на ніч заганяють рабів- невільників з колодками на ногах, щоб не важились тікати. А спробує втекти чи ще як гнів накличе,— наб’ють колодку й на шию, кинуть у ту яму,— пропадай, як собака!

Але всяк буває: дехто й тіка, не лякається смерті від голоду чи від розбурханих хвиль у човні серед моря. Воно й правда: краще загинути, тікаючи, ніж терпіти такі муки в неволі!

Колись і Маруся думала про це, та вже й перестала. Знайшовся синок... Хіба ж утечеш від нього?! Прикипіло до серця рідне смугляве дитятко, скувало матір — і ланцюга не треба...

Сором Марусі дивитися в очі нещасним бранцям, хоч вони й не бачать її під важким чорним запина- лом-черчафом. А надто як приженуть до паші гурт людей з України — тоді вона й глянути боїться: що, як є в гурті її земляки-богуславці чи, крий боже, хтось із рідних? Хіба ж не було так, що забрав колись турок у полон свою тещу?

І в пісні про це співається:

Ой кінь біжить дорогою,

Стара теща терниною.

Крівця сліди наливає,

Чорний ворон прилітає —

Оту крівцю випиває.

Приїжджає зять до двору:

Вийди, вийди, дружинонько!

Привіз тобі невільницю,

Аж до смерті робітницю.

Буде тобі кужіль прясти,

Оченьками стадо пасти.—

Теща дитя колихала,

Тишком-нишком заспівала:

Люлі, люлі, турченятко,

По донечці онучатко.

Мати ж моя, рідна мати!

Скидай з себе вбогі лати,

Бери мої пишні шати —

Будеш з нами панувати.

Лучче мої вбогі лати,

Аніж твої пишні шати!

Я не хочу панувати,

Піду в свій край загибати.

Мов докір, пече серце давня-предавня, ще від баби чута пісня. І Маруся гірко, невтішно плаче, сховавшись у кутку опочивальні за килимом, щоб не бачили чужі очі, жалібно кличе служницю, стару Пелагію. А та вже тут, приносить води, гладить по голові, по- тіша, мов дитину.

їй одній можна вірити — ця не зрадить, не продасть, не розкаже Магометові, чого тужить його молоденька дружина, не буде нашіптувати у вуха паші. Землячка вона — з Русі, з Курщини: своя рідна кров! Жалує Марусю, як дочку. Колись, удома, і в неї була донька — та хтозна, що з тою донькою сталося: Пела- гія тридцять літ у неволі!

Пелагіє, матінко, іди глянь, кого пригнали! Може, наші є з Богуслава...

Старій не треба двічі казати. Хита головою, нечутно дріботить з опочивальні. Потаємними переходами пробирається на подвір’я, де під палючим сонцем сидять обдерті, заковані в колодки бранці. Мов тінь снує коло них, пошепки розпитує, з широкого рукава непомітно передає їжу.

...Одного дня до палацу пригнали гурт січових козаків. Недавно і захопили їх... Сто п’ятдесят запорізьких байдаків напали на турецьке узбережжя — якраз коли турки найменше сподівалися їх у гості. Козаки пустили димом невеличке місто Буюк-дере, визволивши три сотні невільників; спалили кілька узбережних сіл і шугнули були до Босфору, щоб порозбивати невільницькі льохи ще й у Стамбулі або хоч на околицях.

Але султан уже вирядив назустріч суходолом десять тисяч добірного війська. У Стамбулі поспіхом ладнали довжелезного залізного ланцюга, щоб замкнути від козаків гавань.