Яром–Долиною… - Тельнюк Станіслав. Страница 7

— Річ Посполита польська — то можливо, а українська — ні?!

— А українська — ні! — твердо відказав Сондецький.

— Якщо це так, — вигукнула Мокрина Закривидорожиха, — то ми самі звільнимо Андрія! Гей, товариство, хто за мною?

— Всі! — гримнуло хором.

І натовп пішов просто на пана Сондецького та його вояків.

І саме цієї миті вискочив у двір гість королівського стражника — воєвода волинський пан Ігнаци Китай—гродський. Побачивши натовп, що простував на Сондецького, пан Ігнаци закричав:

— Стуйте, хлоповє!

Натовп зупинився лише на мить — аби роздивитися: хто це там так пронизливо заверещав.

Пан Ігнаци чув, чого вимагав натовп, отож гукнув:

— Я, пан Ігнаци Китайгродський, воєвода волинський, перебуваючи тут у гостях, виношу рішення: випустити з темниці отого козака, про якого йдеться… Як його, пане Єжи?

— Андрій Закривидорога! — похмуро підказав пан Сондецький. — Але прошу мати на увазі: то ребеліянт, він кличе до поруйнування нашої держави!

— Ха! Ха! Ха! — театрально засміявся пан Ігнаци Китайгродський. — Буцімто нашій державі такі страшні оті ребеліянти? Один ребеліянт, а ви вже бучу здіймаєте!.. Ха—ха—ха! Як колись лякали Річ Посполиту всілякі Кшиштофи Косинські чи Северини Наливайки, — а де вони ниньки?! Одпустіть того козака… — як там його? — та й на всі чотири сторони, нащо в таку ніч сквернити замок різним бидлом?!

— Отпусти Андрія, пане королівський стражнику, а то… — знову гукнула Мокрина.

— Що — «а то…»? — звереснув пан Сондецький.

— Наказую, — перекриваючи галас натовпу, продекламував пан Ігнаци, — наказую: негайно випустити з темниці козака Андрія Закривидорогу! А за своє рішення я сам особисто відповідатиму перед його королівською милістю!

— Ну, — повернувся Сондецький до своїх вояків, — виведіть його сюди! Та хутко!

Коли стражники відчинили темницю й зайшли туди зі смолоскипами, вони нікого там не побачили. Козак зник! Козак наче випарувався! Дехто з вояків Сондецького навіть почав дивитися на стіни, намагаючись побачити там намальованого крейдою коня чи корабель; як не раз про це говориться в різних легендах про козаків—характерників, — ці люди знаються з нечистою силою і можуть зробити будь—що!..

Але ж де козак, сто дяблів його мамі?!

І тут вони почули, як за їхніми спинами гагахнули залізні двері і загуркотів засув.

Вони кинулися до дверей, почали смикати їх, битися боками і плечима, з розгону бабахкати ногами, — але двері трималися, мов улиті.

— Холер—р–р—а! Та де ж він подівся?

Тиша… Тільки смолоскипи, палаючи у тремтячих руках стражників, спокійно собі потріскували, наче нічого страшного й не сталося…

— Ґвалту! Порятуйте нас! — закричали в паніці вірні вояки пана Сондецького.

Вони ж бо знали, що опинилися в камері, звідки поки що ніхто живим не виходив. І вмирали тут в’язні дуже швидко — через дві доби тюремна варта виносила звідси холодний скарлючений труп…

То невже це й на них отака чекає доля?

— Ґвалту!

Андрієві таки вдалося вхопитися, підстрибнувши, за каменя, підтягтися і полізти по жолобу, що вів у сусідню кімнату. Жолоб був надто вузький, і Андрій ледь проліз, обідравшись мало чи не до кісток. Пробив геловою оту загороду з ялинових дощечок і сяк—так вибрався з жолоба в сусідню камеру. Двері там були не зачинені, хоч іззовні Андрій і намацав засув.

Він уже хотів навпомацки йти коридорами в’язниці, як побачив попереду світло. Сюди йшли зі смолоскипами. Чому той натовп туди йшов, Андрій не знав. Але подумалося: потягнуть на тортури. Він причинив двері, замкнувся зсередини і завмер. Проте стражники йшли не в цю, сусідню з камерою смерті «музикальну» кімнату. Вони великим натовпом увірвалися саме в камеру смерті.

І тут же Андрій почув вигуки розчарування, подиву, містичного страху:

— Х—ха! А де ж той ребеліянт?

— Нема! Випарувався, як вода на сковороді!

— Характерник! А може, він намалював коня та й утік крізь землю в степ широкий? Га?

— Таких на вогні палити треба!

Андрій обережно виглянув у коридор. Крізь розчинені двері стрибали світлові плями і ковзалися на замшілих стінах. У коридорі — нікого!.. І тоді він підкрався до дверей, гуркнув ними й тут же замкнув на засув.

Шум у його камері на мить ущух, а потім десятки ніг, кулаків і плечей забарабанили у обковані залізом двері:

— Холе—ра! Ґвалту!..

Тепер уже Андрій Закривидорога спокійно зачинив і сусідню, «музикальну», кімнату, неквапливо замкнув двері на засув і пішов коридором, шукаючи виходу. Він запам’ятав напрямок, він бачив, з якого боку спускалися зі смолоскипами стражники пана Сондецького. Козацька доля привчила Андрія до відчуття простору навіть у повній, цілковитій темряві. Він міг ходити в печерах, відчуваючи не тільки камінь перед носом чи перед лобом, а й прірву, що за півліктя розверзлася під ногами…

Він повільно, неквапливо йшов угору і вперед, знаючи твердо, що коли тут є вхід, яким зайшли його вороги, то має бути й вихід. Ясна річ, що при виході може стояти стражник або й два. Отож треба бути обережним і треба умудритися роззброїти їх голими руками…

При виході стражник був один. Він стояв на тлі зір і дослухався не до того, що могло долинути з підземних лабіринтів в’язниці, а до гомону біля огорожі замку. Андрієві надто легко вдалося приголомшити цього вояка. запхнути йому в рота його ж шапку й забрати зброю.

Поклав зомлілого стражника неподалік од себе і став прислухатися до розмов у дворі замку. Почув голос матері:

— Якщо моєму Андрієві щось там причинилося, пане королівський стражнику, то я не Знаю, що зроблю!

— Нічого не сталося! — озвався пан королівський стражник. — Сидить собі та думає над дурними своїми словами…

І знову — тиша. Тільки десь під небом мов щось видзвонює. Мов пливе в небесах невидимий людям Дніпро і на ньому ось—ось почне лускати крига…

Минула якась. чверть години. Зомлілий стражник заворушився…

— Та де ж вони і досі бродять? — запитав хтось незнайомим голосом. Запитав по—польськи.

— Мусили б уже вийти, — сказав пан Сондецький. — Ось я зараз пішлю вниз вартового… Вартовий!

Тиша. Ніякої відповіді.

— Хол—л–лєра! Він, певне, з ними пішов до темниці…

Заскрипів сніг. Це до входу йшов сам королівський стражник пан Сондецький.

Ось він пройшов повз Андрія, став на відстані простягнутої руки і загукав:

— Сторожа! Ви де там так довго?

Тиша… Десь там у замкненій камері біснуються вояки Сондецького, але сюди не чути. Ех, узяти б оце зараз і самого Сондецького, заткнути йому рота — та й туди!

І вже засвербіли були руки в козака зробити панові королівському стражникові те ж саме, що й вартовому при дверях, а потім відтягти його вниз та вкинути в «музикальну» камеру й замкнути. Хай би прохолодився та подумав при нагоді над своєю поведенцією. Та згадав Андрій, як нещодавно під Білою Церквою та Рокитним бився «всцєклий» пан Сондецький! Хоробро бився, нічого не скажеш! Хоч і завдав зараз Андрієві тяжкої кривди, але бився добре!..

— Сторожо! — знову гукнув Сондецький.

— Ну, чого ви так кричите? — подав голос Закривидорога.

Якби він гукнув, якби він стрельнув, пан Сондецький так би не підскочив, як підскочив він, почувши спокійний голос козака над вухом. Сондецький підскочив і, мов опука, вилетів з дверей.

А вслід за ним з оголеною шаблею вискочив Андрій і вигукнув:

— На герць, холерний пане королівський стражнику!

— Який ще в холери герць?! — оговтавшись, але все ще тремтячим голосом озвався пан Сондецький. — Я звелів тебе випустити!

— На герць! — не вгамовувався Андрій.

— Синку! — закричала Мокрина і побігла по снігу назустріч Андрієві. Ось вона підскочила до нього і повисла на його шиї, цілуючи козака у щоки, в очі, в носа, лоба! — Синку мій золотий, дитино моя малесенька!.. Не треба герцю, ходімо додому! До мами, до коника Урхана!..

Місяць дивився згори на людей, що стояли і сміялися біля замку.