Туманність Андромеди - Ефремов Иван Антонович. Страница 27

— Що ви бачите там, Міїко?

Замислена дівчина не відразу обернулась,

— Нічого. Вас ваблять до себе пустельні острівці, а мене — дно моря. Мені теж здається, що там завжди можна знайти щось цікаве, зробити якесь відкриття.

— Тоді чого ви працюєте в степу?

— Це неспроста. Для мене море така велика радість, що я не можу бути весь час з ним. Не можна слухати улюблену музику в будь-який час — так і я з морем. Зате зустрічі з ним дорогі мені…

Дар Вітер ствердно кивнув.

— То пірнемо туди? — Він показав на біле мерехтіння в глибині.

Міїко звела і без того підняті біля скронь брови.

— Хіба ви зумієте? Тут не менше двадцяти п’яти метрів — це тільки для досвідченого пірнальника…

— Спробую… А ви?

Замість відповіді Міїко підвелася, озирнулася навкруги, вибрала великий камінь і підтягла його до краю скелі.

— Спочатку дайте мені спробувати. З каменем — це всупереч моїм правилам. Але щоб там часом не було течії — надто вже чисте дно…

Дівчина піднесла руки, зігнулась, випросталася, відкинувшись назад. Дар Вітер стежив за її дихальними рухами, щоб перейняти їх. Міїко більше не промовила жодного слова. Після кількох вправ вона схопила камінь і кинулася, як у прірву, в темну безодню.

Дар Вітер відчув невиразну тривогу, коли минуло більше хвилини, а хороброї дівчини не було й сліду. Він почав і собі шукати камінь для вантажу, розуміючи, що йому треба взяти значно більший. Тільки-но він підняв сорокакілогра-мовий шматок андезиту, як з’явилась Міїко. Дівчина важко дихала і, здавалося, була дуже втомлена.

— Там… Там… кінь, — ледве вимовила вона.

— Що таке? Який кінь?

— Статуя величезного коня… там, у природній ніші. Зараз я подивлюсь як слід.

— Міїко, це важко. Ми попливемо назад, візьмемо водолазні апарати і човен.

— О ні! Я хочу сама, зараз! Це буде моя перемога, а не приладу. Потім покличемо всіх.

— Тільки я з вами! — Дар Вітер ухопився за свій камінь.

Міїко усміхнулась.

— Візьміть менший, оцей. А як же з диханням?

Дар Вітер слухняно зробив вправи і з каменем у руках кинувся в море. Вода вдарила йому в обличчя, повернула спиною до Міїко, здавила груди, тупим болем відбилася у вухах. Він пересилював її, напружуючи м’язи тіла, зціпивши щелепи. Холодні сірі сутінки внизу густішали, веселе світло дня швидко мерхло. Ворожа сила глибини перемагала, різало очі. Зненацька він відчув дотик руки Міїко до плеча і торкнувся ногами твердого піску, що відливав тьмяним сріблом, Насилу повернувши голову туди, куди показувала Міїко, Вітер одсахнувся, з несподіванки випустив камінь — і одразу ж його підкинуло вгору. Він не пам’ятав, як опинився на поверхні, нічого не бачачи в червоному тумані, лиш судорожно вдихав і видихав повітря… Через деякий час наслідки підводного тиску зникли, і те, що він побачив на дні, воскресло в пам’яті. Всього лише мить, а як багато подробиць встигли помітити очі й запам’ятав мозок!

Темні скелі сходилися вгорі гігантською стілчастою аркою, під якою стояла статуя велетенського коня. Жодна водорость або черепашка не прилипала до відполірованої поверхні статуї. Невідомий скульптор насамперед хотів відобразити силу. Він збільшив передню частину тулуба, надмірно розширив величезні груди, високо підняв круто вигнуту шию. Ліва передня нога була піднята, прямо виставляючи перед глядачем округлість колінного суглоба, а величезне копито майже торкалося грудей. Три інші ноги з силою відштовхувались од ґрунту, тому колосальний кінь нависав над глядачем, ніби давлячи його казковою могутністю. На крутій дузі шиї грива позначалася зазубленим гребенем, голова майже впиралася в груди, а очі з-під нахиленого лоба дивилися з грізною люттю, відбитою і в маленьких прищулених вухах кам’яного страховища.

Міїко вже не турбувалася за Дар Вітра і, лишивши його на пласкій скелі, пірнула знову. Нарешті дівчина змучилась від занурення у воду і досхочу надивилась на свою знахідку. Вона сіла поруч Вітра і довго мовчала, поки не відновилося нормальне дихання.

— Цікаво, якого віку ця статуя? — замислено спитала сама себе Міїко.

Дар Вітер знизав плечима, пригадавши, що здивувало його найбільше.

— Чому статуя коня зовсім не обросла водоростями або черепашками?

Міїко рвучко повернулась до нього.

— Атож, атож! Я знаю такі знахідки. Виявилося, що вони були покриті особливою речовиною. Тоді час — майже кінець останнього століття ЕРС.

У морі між берегом і острівцем показався плавець. Наблизившись, він трохи виринув з води, на знак привітання змахнув руками. Дар Вітер упізнав широкі плечі й блискучу темну шкіру Мвена Маса. Скоро висока чорна постать вилізла на камінь, і добродушна посмішка засяяла на мокрому обличчі нового завідуючого зовнішніми станціями. Він швидко вклонився маленькій Міїко, широким, вільним жестом привітав Дар Вітра.

— Ми приїхали на один день разом з Рен Бозом просити вашої поради.

— Рен Боз?

— Фізик з Академії Меж Знань…

— Я його трохи знаю. Він працює над питаннями взаємовідношення простір — поле. Де ж ви його лишили?

— На березі. Він не плаває, в усякому разі не так, як ви…

Легкий сплеск урвав мову Мвена Маса.

— Я попливу на берег, до Веди! — крикнула з води Міїко.

Дар Вітер ласкаво посміхнувся дівчині.

— Пливе з відкриттям! — пояснив він Мвенові Масу і розповів про підводного коня.

Африканець слухав Вітра байдуже. Довгі пальці його ворушилися, обмацуючи підборіддя. В погляді африканця Дар Вітер прочитав занепокоєння й надію.

— Вас непокоїть щось серйозне? Тоді навіщо ж зволікати?

Мвен Мас скористався з запрошення. Сидячи на краю скелі, він розповів про свої болісні вагання. Його зустріч з Рен Бозом не була випадковою. Видіння чудового світу зірки Епсилон Тукана ніколи не залишало його. І з тієї ночі зародилася мрія — побувати в цьому світі, будь-яким способом подолати величезний простір. Щоб, відправивши повідомлення, сигнал або карту, можна було мати відповідь раніше, ніж через недосяжні для людського життя шістсот років. Відчути биття того прекрасного і такого близького нам життя, подати руку братам-людям через безодні космосу. Мвен Мас зосередив зусилля, намагаючись ознайомитися з невирішеними питаннями і незакінченими спробами, що вже тисячоліттями провадились у галузі дослідження простору як функції матерії. Тієї проблеми, про яку мріяла Веда Конг у ніч її першого виступу по Великому Кільцю…

В Академії Меж Знань такі дослідження очолював Рен Боз — молодий фізик-математик. Зустріч його з Мве-ном Масом і дальша дружба була зумовлена спільними прагненнями.

Тепер Рен Боз вважає, що проблема опрацьована і вже можна провести експеримент. Спроба, як і все, що зв’язане з космічними масштабами, не може бути проведена лабораторним способом. Обсяг питання вимагає і великого експерименту. Рен Боз визнав за необхідне зробити дослід через зовнішні станції з силовою затратою всієї земної енергії, враховуючії і резервну станцію Ку-енергії на Антарктиді. Відчуття небезпеки охопило Дар Вітра, коли він пильно подивився в палаючі очі і тремтливі ніздрі Мвена Маса.

— Ви хочете знати, що зробив би я? — спокійно поставив він вирішальне питання.

Мвен Мас кивнув і облизав пересохлі губи.

— Я не робив би експерименту, — відрізав Дар Вітер, ігноруючи гримасу горя на обличчі африканця, яка промайнула і зникла так швидко, що менш уважний співрозмовник її й не помітив би.

— Я так і думав! — вихопилося у Мвена Маса.

— Тоді навіщо вам потрібна моя порада?

— Мені здавалося, що ми зуміємо переконати вас.

— Що ж, спробуйте! Попливемо до товаришів. Вони, мабуть, готують водолазні прилади, щоб подивитися на коня!

Веда співала, і два незнайомі жіночі голоси вторували їй.

Побачивши плавців, вона подала закличний знак, по-дитячому згинаючи пальці розтулених долонь. Пісня стихла. Дар Вітер упізнав в одній з жінок Евду Наль. Вперше він бачив її без білого лікарського одягу. Її висока гнучка постать відрізнялася від інших білою шкірою. Мабуть, славнозвісна жінка-психіатр була останнім часом дуже зайнята, тому не засмагла. Синяво-чорне волосся Евди, розділене прямим проділом, було високо підібране біля скронь. Високі вилиці над трохи запалими щоками підкреслювали довгий розріз її чорних пильних очей. Обличчя невловимо нагадувало стародавнього єгипетського сфінкса — того, що з дуже давніх часів стояв на краю пустелі біля пірамідальних гробниць царів найдавнішої на землі. держави. Тепер, через десять століть після того, як зникла пустеля, на місці колишніх пісків шумлять родючі гаї, а самого сфінкса накрито скляним ковпаком, що не приховує западин його з’їденого часом обличчя.