Туманність Андромеди - Ефремов Иван Антонович. Страница 91

Ганешин пригадав поривчасте запитання, майже зойк на містку.

— Це вона запитувала мене? — І, почувши ствердну відповідь, пошкодував, що так різко відповів жінці. — Намітимо з містка приблизний район знаходження батисфери, і я буду вдячний вам за вичерпну інформацію… Ще запитання, капітане, — помовчавши, сказав Ганешин, коли вони обережно пробиралися по захаращеній палубі: — навіщо було вашим дослідникам опускатися тут, у відкритому морі?

— Бачте, тут одне з рідкісних місць, багате на стрімкі скелі і корінні породи, зовсім вільні од наносів. Одним із завдань наших дослідників є вивчення корінних порід у глибинах океану. На жаль, поки що нічого не виходить.

Ганешин не відповів. Він легко збіг сходами на місток:

— Зараз почнемо шукати, поставимо буйок…

— Як — буйок? — зразу почулося кілька голосів.

— Побачите! — Ганешин скупо всміхнувся і підняв руку, але його зупинила маленька рука, що доторкнулася до його рукава.

Моряк обернувся і побачив великі блискучі очі, що дивилися з болісним напруженням.

— Сер капітан, скажіть мені відверто: є надія врятувати їх? Ви зможете це зробити?

Ганешин серйозно відповів:

— Якщо батисфера не пошкоджена, надія є.

— Боже мій! — вигукнула американка.

Але Ганешин м’яко перебив:

— Вибачте, час не жде, — звернувся до всіх, хто стояв на містку: — Радянське гідрографічне судно “Аметист” негайно вживе заходів для врятування. Це, звичайно, не виключає вашої роботи, але зараз, коли ви згодні довіритися нам, прошу на якийсь час одійти від місця занурення батисфери. В моєму розпорядженні є прилади, дуже важливі для даного випадку, проте основний прилад — у Владивостоці. Я викличу швидкісний літак. Раніше як через п’ять-шість годин він не зможе прибути — дуже велика відстань. За цей час спробуємо знайти батисферу і позначити її місце буйком. Це значно полегшить рятувальні роботи після прибуття літака, коли в нас лишиться всього сім годин. Піднімати батисферу доведеться вам, у нас немає таких потужних лебідок і тросів. Усе. Дайте сигнал нашому судну, щоб погасили прожектор, і засвітіть свій. Я повертаюся на “Аметист”. У світлі прожектора “Ріковері” невидимий досі за сліпучим сяйвом “Аметист” раптом з’явився в усій своїй білосніжній пишноті. Гострий обрис корпуса, легкість надбудов поєднувалися з могутністю відігнутих назад труб — ознакою сили машини.

— Це гідрографічне судно? — вигукнув капітан Панланд. — Та це ж лебідь!

Справді, білий, сяючий вогнями, корабель скидався на велетенського лебедя, що розпростерся на воді перед зльотом.

— Це військове гідрографічне судно, — підкреслив Ганешин, підніс руку до козирка і пішов з містка.

Його шлюпка швидко помчала по широкому світловому коридору. Американські моряки мовчки дивилися їй услід, трохи спантеличені як появою Ганешина, так і його впевненими розпорядженнями.

— Це, мабуть, поважна особа в росіян, сер, — промовив нарешті помічник капітана. — І якщо він зуміє врятувати батисферу…

— Не знаю, чи врятує, — відповів Пенланд. — Але ви гляньте на їхній корабель.

На “Ріковері” знову запала мовчанка, тільки настрій був уже інший. Люди підсвідомо вірили: білий красень корабель, поява якого серед океанської ночі була такою несподіваною, і цей чоловік з розумними, впертими очима, що так дружньо запропонував допомогу, справді зуміють допомогти.

Тим часом Ганешин, не гаючи часу, разом з Щитовим попрямував до радіорубки. Завив умформер, замиготіли вогники неонових ламп, над тисячами кілометрів океану полинули умовні позивні. Довго-довго стукотів ключ, та ось нарешті радист повернув до офіцерів спітніле обличчя:

— Владивосток відповідає.

— Ну, зараз буде вирішено долю двох бідолах, — обернувся до Щитова Ганешин. — Коли пощастить викликати командуючого… А що, коли він у від’їзді?

Ключ стукотів, змовкав, у відповідь чулося характерне потріскування морзе, знову радист працював ключем, і знову Ганешин напружено прислухався до уривчастої, сухої мови апарата. Чекав і корабель, погойдуючись поряд, і ті двоє, замкнені в стальній домовині на дні океану, і екіпаж “Аметиста”, що вже загорівся бажанням урятувати американців…

З штабу повідомили, що адмірал у морі, на своєму кораблі. В безмежну далечінь полетіли позивні потужного нового лінкора. Десь у просторі вони знайшли антени грізного корабля.

— Нарешті! — полегшено зітхнув Ганешин.

Ключ коротко, точно і ясно простукотів прохання і замовк. Кілька хвилин напруженого чекання — і в тріскотінні тире й крапок моряки почули: “Даю розпорядження, бажаю успіху”.

Тепер усе було просто.

Щитов повів свій корабель на протилежний край району, де мала бути батисфера.

— Приготувати глибоководний буй, дві тисячі сімсот метрів! — дав команду помічник.

Миттю зачепили гак і вивалили за борт тьмяно поблискуючий прилад, схожий на авіаційну бомбу. Матрос смикнув за лінь, і прилад майже без сплеску зник у зеленавій безодні моря. Через чверть години і п’ятдесят секунд, за секундоміром помічника, над хвилями в світлі прожектора “Аметиста” вискочив предмет, злегка оповитий димом, розкрився, наче парасолька, і маленький білий купол ліг на воду. Радянський корабель просигналив “американцеві” прохання триматися на плавучому якорі і застопорити машину.

— Я хочу уникнути бодай найменшого резонансу їхніх гвинтів, — пояснив Ганешин мічманові, стаючи біля ехолота і неквапливо обертаючи різноманітні верньєри регулювання.

— Дозвольте запитати… — несміливо почав мічман. — Невже ви думаєте ехолотом намацати батисферу?

— Звичайно. Хіба ви не знаєте, що ще довоєнні чутливі ехолоти знаходили затонулі кораблі? Наприклад, х’юзівський ехолот так прямо й накреслив ехографом контур “Лузітанії”, зобразив навіть розміщення надбудов. І це на глибині п’ятдесят фатомів… Розміри батисфери, які нам сповістили американці, звичайно, не можна порівнювати з “Лузітанією”: куля три метри, зверху грибовидний поплавок заввишки чотири метри. Проте наш ехолот значно чутливіший і випромінює поляризовано…

— А… глибина? — обережно зауважив мічман.

— А точність регулювання? — в тон йому відповів жартома Ганешин і знову схилився над шкалою, поглядаючи в таблиці океанографічних розрізів.

Американці, які весь час стежили за радянським кораблем, бачили, як він то з’являвся в смузі світла, то знову зникав, показуючи червоний або зелений вогонь.

— Дивіться, вони ставлять буйки! — жваво заговорив помічник, коли після другого повороту “Аметиста” перед носом “Ріковері” загойдався білий грибок.

— Очевидно, винайшли буй для глибини. Такі штуки давно використовували у підводній війні, і тут усе залежить од міцності ліня. Вони добилися цієї міцності, от і все. Дуже просто.

— Всі речі прості, коли знаєш, як їх зробити! — пробурчав помічник, відповідаючи своєму капітанові.

Година за годиною білий корабель борознив невелику площу моря між чотирма навхрест поставленими буйками. Вітер стих, поверхня води стала маслянистою, гладенькою. У тих, що сиділи в батисфері, повітря лишилося на десять годин. Знову важка безнадія повисла над американським кораблем. Але всі, хто був на містку й на палубі, не відводили очей од “Аметиста”, начебто їхнє палке бажання могло допомогти йому в розшуках. Ось “Аметист”, показавши зелений вогонь, знову повернувся до “Ріковері” і пішов уздовж лівого краю відзначеної буйками площі. Радянський корабель усе підпливав, гострий ніс його виростав, ще сотня метрів — і знову безнадійний поворот на північ. Раптом ледве чутний шум машини на “Аметисті” стих. У німій нічній тиші було чутно навіть, як задзвенів телеграф, долинув гучний голос капітана, що подав якусь команду. В незнайомій плавності російської мови зрозумілим було тільки одне слово: “буй”.

— Знайшли… вони знайшли! — вигукнула, вся затремтівши, дружина інженера Мілльса.

На американському судні засперечались, і це якнайкраще свідчило про пожвавлення смертельно втомлених людей. Але ось, підіймаючи, як на крилах, і обіцяючи так багато, знайомий голос з “Аметиста” спокійно повідомив у мегафон: