Невидимець - Уэллс Герберт Джордж. Страница 21

Стояла вже пізня ніч, коли все було скінчено, і видимого від кота залишились тільки його кігті та тьмяні очі. Я зупинив двигун, помацав і погладив усе ще непритомного кота, розв’язав його і, вкрай стомлений, залишивши його спати на невидимій подушці, ліг і сам. Але заснути не міг. Я лежав і якось невиразно зважував та переважував свій експеримент або ж марив, мов у пропасниці. Все навкруги, навіть сама земля, повивалось туманом і зникало, як то буває під час кошмару. Десь так коло Другої години кіт почав нявчати. Я намагався його заспокоїти, розмовляючи з ним, а потім вирішив викинути з кімнати. Пригадую, що, коли засвітив свічку, його круглі блискучі очі страшенно вразили мене. Я дав би йому молока, але молока не було. Кіт не втихомирювався, а сів під дверима й давай нявчати. Я пробував впіймати його, щоб викинути за вікно, але він не давався до рук і все нявчав то в одному, то в другому кутку кімнати. Нарешті я відчинив вікно і зняв шум. Мабуть, він стрибнув через вікно, бо я ніколи вже не бачив і не чув його.

Потім — бог знає чому — я знову почав думати про похорон мого батька, про непривітний вітряний пагорб, і так тривало, аж доки зазоріло. Переконавшись, що таки не зможу заснути, я замкнув за собою двері і пішов блукати по тихих ранішніх вулицях.

— І ви гадаєте, що цей невидимий кіт і досі десь живе? — спитав Кемп.

— Якщо його не вбили, — відповів Гріффін. — А чому б і ні?

— Чому б і ні?.. — повторив Кемп. — Але я не хотів переривати вас.

— Дуже можливо, що його вбили, — сказав Невидимець. — Чотири дні по тому він, я знаю, був на Грейт-Тічфілд-стріт, бо я бачив там натовп, який намагався дошукатися, звідки чути нявкіт.

Майже хвилину він мовчав, а тоді мовив далі:

— Я дуже ясно пам’ятаю той ранок перед зміною в моєму житті. Я, напевне, пройшов усю Грейт-Портленд-стріт. Пригадую, я бачив казарми на Олбені-стріт і кавалеристів, що виїжджали звідти. Нарешті, опинившись на вершині Примроз-Гілу, я сів на осонні, почуваючи себе дуже погано. Був сонячний січневий день — один з таких сонячних морозних днів, що цієї зими випали перед першим снігом. Я напружував свій стомлений мозок, силкуючись розібратися, що ж мені робити далі.

Дивувало, що тепер, коли я був так близько мети, вона для мене втратила інтерес. Я, правда, був знеможений, майже чотири роки безперервної праці виснажили всі мої почуття. Я збайдужів і марно намагався збудити в собі запал, що поймав мене під час перших моїх дослідів, ту пристрасть до відкриттів, яка дала мені сили завдати такого удару моєму старому батькові. Ніщо, здавалося, не цікавило мене. Але я знав, що це — переходовий стан, спричинений перевтомою та безсонням, і що ліки або відпочинок, можливо, повернуть мені енергію.

Цілком ясно я зрозумів тільки те, що. справу треба довести до кінця — я все ще був у руках настирливої ідеї. І то чим швидше, бо грошей у мене вже майже не було. Я оглянувся, подивився на дітей, що грались навколо, та на няньок, що доглядали їх, і спробував думати про ті фантастичні переваги, які мала б невидима людина. Потім я доплентався додому, трохи поїв, ковтнув велику дозу стрихніну і так і заснув одягнений на застеленому ліжку… Стрихнін, Кемпе, дуже міцний збудний засіб, який зганяє з людини кволість.

— Це — диявольський засіб, — сказав Кемп. — Він повертає людину до дикунства.

— Прокинувся я куди бадьорішим і трохи роздратованим. Ви знаєте це?

— Та знаю…

— Аж тут хтось стукає до мене в двері. То був домовласник, старий польський єврей у довгому старому сюртуці і стертих пантофлях. Він став допитуватись та загрожувати. Я, мовляв, мучив уночі кота; він був певний цього — язик старої попрацював-таки. Він настирливо хотів знати все. Закони цієї країни — дуже, мовляв, суворі щодо вівісекції, і його можуть притягти до відповідальності. Я зеперечував, що в мене був кіт. Далі, стугін газового двигуна, казав він, чути на цілий будинок. Це, безперечно, була правда. Він крутився по кімнаті, намагаючись зазирнути всюди крізь свої срібні окуляри, і раптом мене охопив страх, що він може рознюхати мій секрет. Я намагався стати між ним і своїм концентрувальним апаратом, але це тільки ще більше збуджувало його цікавість. Що я роблю? Чому я завжди сам, чому я криюся? Чи законні мої досліди? Чи вони безпечні? Я ж платив тільки звичайне комірне. Його будинок завжди мав добру репутацію… І раптом терпець мені увірвався. Я сказав йому забиратися геть. Він почав протестувати; белькотів щось про своє право домовласника. Ще мить — і я схопив його за барки, щось тріснуло, і він стрімголов вилетів у коридор. Я замкнув двері і сів, увесь пойнятий дрожем.

Він ще трохи тупцявся за дверима, але я не звертав на це уваги, і нарешті він пішов.

Потому настала криза. Я не знав, що він надумає чинити. Перебиратися на нове мешкання означало б затримку в роботі, а грошей у мене залишилось тільки двадцять фунтів, майже всі в банку, і я не міг припустити цього. Зникнути? Це ставало неминучим. Але тоді почнеться слідство, і все з кімнати порозтягають.

На саму думку про те, що моя робота може набути розголосу або що її можуть при самому кінці перервати, мене взяла лють, і враз у мені знову прокинулась уся моя енергія. З трьома томами своїх записок і з чековою книжкою — вони тепер у того бродяги — я вибіг з дому і з найближчої поштової філії послав їх у відділ посилок та листів до запитання на Грейт-Портленд-стріт. З дому я намагався вийти якнайтихше. Але коли я повертався туди, то побачив, що домовласник нишком підіймається по сходах до мене — він, мабуть, чув, як я зачиняв двері. Посміялися б ви, побачивши, як він на площадці відскочив убік, коли я метнувся слідом за ним. Він люто глянув на мене, коли я проходив повз нього, а я грюкнув дверима так, що затрусився ввесь його будинок. Я чув, як він скрався до моєї кімнати, постояв, вагаючись, біля дверей, а тоді зійшов униз. А я зараз же почав готуватися. Все було зроблене протягом одного вечора й ночі. Коли я сидів, не цілком ще очунявши від снотворної дії ліків, які знебарвлюють кров, у мої двері постукали кілька разів поспіль. Потім стукіт припинився, від дверей одійшли, повернулись і заходились стукати знову. Згодом хтось намагався підсунути під двері якийсь синій папірець. Тоді, в нападі гніву, я схопився з місця, підбіг до дверей і навстіж розчинив їх. “Ну?” — спитав я.

Там стояв домовласник з повісткою про моє виселення чи щось подібне. Він подав її мені, побачив, мабуть, щось дивне в моїх руках і глянув мені в обличчя.

Хвилину він стояв, роззявивши рота й вирячивши очі, потім у нього вихопилося щось булькотливе, він випустив і свічку, і папірець і кинувся тікати темним коридором на сходи.

Я замкнув двері і підійшов до дзеркала. Тепер я зрозумів його теж… моє обличчя було біле, мов з білого каменю.

Все це й справді було жахливе. Я не сподівався таких страждань. Ніч страшного болю і млості. Я зціплював зуби: шкіра моя неначе горіла, горіло все тіло, і я лежав непорушно, як мертвий. Тепер я зрозумів, чому так вив кіт, доки я не дав йому хлороформу. Добре, хоч я жив у кімнаті сам. Іноді я ридав, стогнав, розмовляв сам із собою, але не здавався… Потім я знепритомнів. Прокинувся я ще поночі.

Біль пройшов. Я подумав, що вбиваю себе, але мені вже було байдуже. Ніколи не забуду того світанку і почуття жаху, який посів мене, коли я побачив, що руки мої — немов з тьмяного скла. А потім вони почали тоншати, ставати прозорими, і, нарешті, вдень я міг уже бачити крізь них безладдя у себе в кімнаті, хоч і заплющував свої прозорі повіки. Тіло моє робилося скляним, кістки та судини бліднули і зникали; останніми зникли білаві нерви. Я скреготав зубами, але витримав до кінця… Нарешті, залишилися самі змертвілі кінчики нігтів, бліді та білі, і брунаста пляма від якоїсь кислоти на пальцях.

Через силу я встав. Перший час я був безпорадний, мов сповите немовля, коли ступав ногами, яких сам не бачив. Я почував кволість і голод. Я підійшов до дзеркала і глянув на ніщо… на ніщо, коли не рахувати збляклого пігменту за сітчаткою очей, блідшого, ніж туман. Щоб побачити його, я спирався на стіл і притулявся лобом до дзеркала.