Хроніка капітана Блада - Sabatini Rafael. Страница 2

Капітан Істерлінг погладжував свою чорну бороду і посміхався. Адже тільки в нього вистачило розуму, щоб відразу збагнути, які блискучі можливості може відкрити цей корабель, а всі інші залишались сліпими протягом довгого місяця, поки «Сінко Льягас» стояв тут на якорі. І він скористається зі своєї проникливості.

Він простував недбало забудованим містечком запорошеною кораловою пилюкою вулицею, такою білою під яскравим сонячним промінням, що аж очам боляче було дивитись на неї, і вони мимоволі шукали відпочинку на темних плямах, що їх утворювали тіні від кволих, миршавих пальм обабіч.

Істерлінг так поспішав, що навіть не звернув уваги на гучні вигуки, якими його привітали з дверей таверни «У французького короля», і не зупинився перехилити по чарці із строкатою й химерно вдягненою піратською братією, що сповнила містечко своїми галасливими веселощами. В капітана цього ранку була справа до мосьє д'Ожерона, вже літнього й дуже ввічливого губернатора Тортуги, який, репрезентуючи своєю особою французьку Вест-Індську компанію, репрезентував, здавалось, саму Францію і з величним виглядом залагоджував сумнівні щодо чесності, але безсумнівно прибуткові для компанії справи.

У гарному білому будинку із зеленими віконницями, що затишно сховався серед запашних дерев ямайського перцю та інших духовитих рослин, капітана Істерлінга по-дружньому, але з гідністю прийняв худорлявий елегантний француз, який доніс до дикої Тортуги слабкий аромат версальської вишуканості. Ввійшовши знадвору, де все було білим від сонячного проміння, до великої прохолодної кімнати, в яку проникало лише те світло, що просочувалось крізь щілини між зачиненими віконницями, капітан відчув себе майже сліпим, поки його очі не звикли до цього присмерку.

Губернатор запросив капітана Істерлінга сісти і приготувався слухати.

З какао не виникло ніяких труднощів. Мосьє д'Ожерон аніскільки не цікавився, звідки воно взялось. Однак ціна, яку він виявив готовність заплатити за какао, цілком виразно свідчила про те, що він добре знає, звідки воно походить. Ця ціна була вдвічі меншою від тієї, що коштував товар. Мосьє д'Ожерон дбав про інтереси французької Вест-Індської компанії надзвичайно сумлінно.

Істерлінг поторгувався, але марно, побідкався, погодився на те, що йому було запропоновано, і перейшов до основної мети свого візиту. Мовляв, він хоче придбати іспанський корабель, що стоїть у затоці. Чи не погодився б мосьє д'Ожерон здійснити для нього цю купівлю, дійшовши згоди з утікачами-каторжниками, яким, як він розуміє, належить той корабель?

Перш ніж відповісти, мосьє д'Ожерон довго мовчав.

— Цілком може статись, — нарешті мовив він, — що вони не схочуть його продати.

— Не схочуть продати? Заради бога, навіщо такий корабель голодранцям?

— Я кажу тільки, що таке може бути, — зауважив мосьє д'Ожерон. — Приходьте до мене ввечері і ви матимете відповідь.

Коли Істерлінг знову прийшов увечері, мосьє д'Ожерон був не сам. Разом з губернатором, який підвівся назустріч відвідувачеві, підвівся й високий на зріст худорлявий чоловік років за тридцять. З його смаглявого, наче в цигана, і чисто виголеного обличчя дивились приголомшливо сині очі, впевнені й спокійні. І якщо одяг та зовнішній вигляд мосьє д'Ожерона репрезентували тут Версаль, то його співрозмовник не меншою мірою репрезентував Аламеду. Одягнутий він був за іспанською модою дуже пишно й у все чорне з безліччю срібних галунів і піною тонкого мережива навколо шиї та рук; кучері важкої чорної перуки спадали йому аж до пліч.

Мосьє д'Ожерон відрекомендував його:

— Познайомтесь, капітане, з містером Пітером Бладом. Він сам Дасть вам відповідь.

Істерлінг майже розгубився — так відрізнялась зовнішність цього чоловіка від того, як він собі її уявляв. Тим часом каторжник-утікач уже вклонявся йому з грацією придворного, і пірат подумав був, що гарний іспанський одяг узято з гардероба командира «Сінко Льягаса». Та він устиг подумати й про інше.

— Ге, а я вас знаю. Ви — лікар, — сказав він і незрозуміло чому засміявся.

Заговорив містер Блад. У нього був приємний голос, металеві нотки в ньому пом'якшувались повільною ірландською вимовою. Але те, що він сказав, роздратувало капітана Істерлінга. Містер Блад не мав наміру продавати «Сінко Льягаса».

Тепер перед елегантним містером Бладом у загрозливій позі стояв морський розбійник — величезний, бородатий і небезпечний на вигляд чолов'яга в грубій сорочці, шкіряних штанях і з обмотаною червоно-жовтою хусткою коротко стриженою головою. Роздратованим тоном він вимагав, щоби Блад пояснив, чого він хоче втримати в себе корабель, не потрібний ні йому самому, ні його приятелям-каторжникам.

Голос Блада, коли він відповідав на це, був м'який, чемний, однак у капітана Істерлінга це лише збільшило зневагу до співрозмовника. Істерлінг чув: його запевняють, що він помиляється, що втікачі з Барбадоса, можливо, використають корабель, щоб повернутися в Європу, дістатись до Франції або Голландії.

— Ми, може бути, не зовсім такі, як ви гадаєте, капітане, — казав Блад. — Один з моїх супутників досвідчений шкіпер, троє інших, кожний по-своєму, служили в королівському флоті.

— Тю! — голосно висловив свою зневагу Істерлінг. — Ви що, подуріли? Плавати по морю — небезпечна річ, чоловіче! А що коли на вас нападуть? Який опір ви зможете вчинити із своєю мізерною командою? Ви про це подумали?

Проте капітан Блад поводився, як і перше, люб'язно.

— Брак людей ми врівноважимо гарматами, — відказав він. — Хоч я, можливо, й не зумію провести корабель через океан, але в разі потреби зможу, звичайно, дати бій. Цього я навчився під командуванням де Рітера.

Це славетне ім'я припинило Істерлінгове глузування.

— Під командуванням де Рітера? — перепитав він.

— Кілька років тому я служив у нього офіцером.

— А я думав, що ви лікар, — промовив явно ошелешений Істерлінг.

— Я також і лікар, — просто зауважив ірландець. Щедро пересипаючи свою мову лайкою, пірат визнав, що він неабияк здивований, після чого мосьє д'Ожерон поклав розмові край.

— Отже, як ви бачите, капітане Істерлінг, про цю справу немає більше чого говорити.

Це було, очевидно, саме так, і капітан Істерлінг пішов. Та, сердито ідучи до молу, він думав, що хоч говорити більше й нічого, проте можна багато й багато чого зробити. Глянувши один раз на величний «Сінко Льягас» як на свою власність, він уже не міг відмовитись від планів заволодіти ним.

Мосьє д'Ожерон, як виявилось, також вважав, що до сказаного можна додати кілька слів, і він зробив це, коли Істерлінг їх залишив.

— Це, — спокійно мовив він, — лихий і небезпечний чоловік. Ви зробите добре, якщо пам'ятатимете мої слова, мосьє Блад.

— Навряд чи потрібна ця пересторога, — легковажно відповів Блад. — Навіть не знаючи, що Істерлінг пірат, я й так зрозумів би, що він мерзотник.

Легенька тінь невдоволення затьмарила тонкі риси обличчя губернатора Тортуги.

— Але ж пірат не обов'язково мерзотник, — заперечив він, — і не вам їх зневажати, мосьє Блад. Серед них є чимало й таких, хто добре прислужується вашій і моїй країнам, стримуючи ненажерливість Іспанії, ненажерливість, через яку взагалі існує піратство. Якби не пірати, то іспанці,— а ми бачимо, які вони жорстокі,— зовсім запанували б у цих водах, де ні Франція, ні Англія не мають змоги утримувати флот. Згадайте, що ваша країна вшанувала Генрі Моргана званням рицаря і посадою заступника губернатора Ямайки. А він був іще гіршим піратом, ніж ваш сер Френсіс Дрейк, Хокінс, Фробішер чи деякі інші, кого я можу назвати і кому ваша країна також віддає шану.

Слідом за цим мосьє д'Ожерон, який мав неабиякі прибутки у вигляді морського мита, що його пірати платили йому за всі захоплені трофеї, заходився поважно радити містеру Бладу стати послідовником тих героїв. Пітер Блад перебував поза законом, мав чудовий корабель та діяльних, хоч і нечисленних однодумців і вже довів свою надзвичайну винахідливість, тому мосьє д'Ожерон не сумнівався, що як флібустьєр Блад процвітатиме.