Хроніка капітана Блада - Sabatini Rafael. Страница 41

Негр налив усім вина. Дон Хуан вихилив свій повний по вінця келих одним духом. Блад наслідував його приклад, і Абсолом наповнив келихи знову. Блад виголосив на честь командира іспанського корабля багатослівний тост. Мовляв, хоч він не великий знавець морських битв, а все ж таки після того, що бачив, просто не може уявити, щоб хоч один капітан на світі міг провести бій так, як це зробив дон Хуан.

Дон Хуан вдячно всміхнувся, всі залюбки перехилили свої келихи, і їх знову було наповнено вином. Іспанці жваво гомоніли, сміялись, а Блад поринув у думки.

Він думав про те, що скоро вечеря закінчиться і дон Хуан пожене їх усіх по своїх каютах. Каюта капітана Блада була поряд з великою каютою з правого борту. Та чи дозволить тепер капітан, щоб гість перебував так близько? Якщо дозволить, він ще зможе допомогти цій нещасній леді, він уже знає, як це зробити. Але ж є небезпека, що на цю ніч його пошлють в яке-небудь інше місце.

Він змусив себе пожвавішати, безцеремонно втрутився в розмову, галасливо зажадав вина, потім ще, в чому його охоче підтримали офіцери, яким довелось добряче попотіти сьогодні в бою. Після цього він знову заходився вихваляти майстерність і відвагу дона Хуана, але незабаром усі помітили, що мова його зробилась малозрозумілою, а язик заплітається; двічі він гикнув і, безглуздо усміхаючись, кілька разів повторив одне й те саме.

За це товариство взяло капітана Блада на глузи, що дуже його роздратувало, й він звернувся до дона Хуана з проханням пояснити цим веселим і явно напідпитку джентльменам, що він, Блад, в усякому разі тверезий. Та його мова ставала дедалі незрозумілішою.

Коли Верагуас зауважив капітанові Бладу, що він п'яний, Блад розлютився й нагадав усім присутнім, що він голландець і, отже, належить до нації великих пияків. Він береться перепити будь-кого на всьому Карібському морі. Аби довести це, він хвальковито зажадав ще вина, випив і досить швидко замовк. Його повіки обважніло опустились, тіло якось обвисло і, на превелику радість товариства, цей безсоромний хвалько сповз із свого стільця й залишився лежати на підлозі, навіть не роблячи спроб підвестися.

Верагуас зневажливо й безцеремонно поворушив його ногою. Капітан Блад не виявляв ознак життя. Він лежав нерухомий, мов колода, і хрипко дихав.

Дон Хуан рвучко підвівся з-за столу.

— Віднесіть цього йолопа в ліжко. Та й самі йдіть звідси всі до одного.

Дона Педро, що так і не прийшов до тями, із сміхом і не дуже обережно віднесли до його каюти. Розв'язавши йому хустку на шиї, офіцери вийшли з каюти й зачинили за собою двері. Потім, підкоряючись наказові дона Хуана, який він повторив, усі вони, голосно перемовляючись і гупаючи чобітьми, пішли геть, а командир корабля замкнув за ними двері.

Залишившись на самоті, він повільно підійшов до столу й хвилинку постояв, прислухаючись до веселих голосів, що віддалялися по трапу. Його келих стояв напівпорожній. Він узяв його й випив. Потім, поставивши келих на стіл, він неквапливо витягнув з кишені ключ від каюти, де сиділа замкнена мадам де Кулевен. Підійшовши до дверей, дон Хуан вставив ключ у замкову щілину й повернув його. Та перш ніж він устиг відчинити двері, якийсь звук, що почувся позаду, змусив дона Хуана обернутися.

Біля дверей своєї каюти, прихилившись до перебірки, стояв його п'яний гість. Одяг на ньому був розхристаний, в очах застигла порожнеча, він ледве тримався на ногах і тільки якимось дивом не втрачав рівноваги від легенької хитавиці.

Він поворушив губами, неначе його занудило, і, плямкнувши, розтулив їх.

— Ко… котра година? — не до речі запитав він. Напружено-сердитий погляд дона Хуана злагіднів, він

навіть усміхнувся, хоча й трохи нетерпляче. П'яний гість знову пробелькотів:

— Я:., я… я щось не пам'ятаю… — Тут він відірвався від перебірки і хитнувся вперед. — Тисяча чортів! Я… я хочу ще випити!

— Ану гайда в ліжко! В ліжко! — вигукнув дон Хуан.

— В ліжко? Ав…. авжеж у ліжко. Куди ж… Іще? Га? Але спочатку… кухоль вина.

Він добрався до столу. Тоді, хитаючись, неначе його щось штовхало зсередини, зробив ще кілька кроків і зупинився якраз навпроти іспанця, який сердито й зневажливо дивився на нього своїми оксамитовими очима. Блад знайшов келих і глек — важкий, інкрустований емаллю срібний глек з двома ручками на довгій шийці, що нагадував формою амфору, — налив собі вина, випив, поставив келих на стіл, похитнувся й простягнув праву руку вперед, ніби для того, щоб утримати рівновагу. При цьому його рука, шукаючи опори, опустилась на шийку срібного глека.

Дон Хуан, який весь час нетерпляче й зверхньо стежив за капітаном Бладом, можливо, і встиг в якусь частку секунди вловити, як з обличчя гостя зник вираз байдужої бездумності, а блакитні очі, холодні й жорстокі, мов сапфіри, блиснули з-під чорних брів. Та наступної миті, перш ніж мозок дона Хуана встиг усвідомити те, що вловив погляд, срібний глек з неймовірною силою впав на його чоло, і капітан «Естремадури» перестав будь-що відчувати.

Капітан Блад, в ході чи на обличчі якого тепер не було й сліду сп'яніння, швидко обійшов круг столу й опустився на одне коліно біля чоловіка, що впав під його ударом. Дон Хуан непорушно лежав на барвистому східному килимі, його вродливе обличчя набрало землисто-блідого відтінку, між напівзаплющеними очима з рани на лобі цебеніла кров. Капітан Блад роздивлявся на справу своїх рук без жалю й каяття. Адже удар, завданий так зненацька, пояснювався не страхом Блада за себе, а страхом за безпорадну жінку, яка сиділа в каюті з лівого борту. Через неї він не міг ризикувати, не міг дозволити дону Хуану зчинити тривогу. Хоч як би там було, цей жорстокий, безсердечний розпусник не заслуговував на те, щоб з ним поводилися чесно.

Капітан Блад рвучко підвівся, потім нахилився і схопив іспанця під пахви. Піднявши обважнілий тулуб дона Хуана, він потягнув його по килиму до кормового вікна, за яким пропливала тепла фіолетова тропічна ніч. Взявши дона Хуана на руки, Блад виліз на скриню. На якусь мить він поклав свій важкий вантаж на підвіконня, потім штовхнув його вперед і, вхопившись за пілерс, перехилився далеко вперед, щоб простежити, як падатиме тіло.

Сплеск за кормою потонув у дзюркотінні води вздовж бортів корабля. На мить, коли тіло торкнулося блискучої поверхні моря, його обриси чітко вирізнилися темною плямою і зразу ж зникли. Бульбашки, що світилися, фосфоресціюючи, піднялися і лопнули в ясному струмені за кормою, потім усе знову стало таким, як і було.

Капітан Блад все ще стояв, перехилившись далеко вперед, і дивився вниз, коли позад нього в каюті почувся голос, від якого він аж здригнувся. Він рвучко випростався й насторожився, але не обернувся. Вірніше, він уже почав був повертатись, але завмер, все ще тримаючись за пілерс і, як і перше, стоячи спиною до каюти.

Голос, який почув капітан Блад, належав жінці. Звучав він ніжно, м'яко, заклично, а слова були французькі:

— Хуане! Хуане! Де ж ти? Що ти там робиш? Я чекаю тебе, Хуане!

Здивування капітана Блада поступилось місцем роздумам, і він стояв на місці, чекаючи подальших слів, які допомогли б йому бодай що-небудь зрозуміти. Голос почувся знову, цього разу в ньому пролунала наполегливість:

— Хуане! Ти мене чуєш, Хуане?

Капітан Блад швидко обернувся й побачив біля відчинених дверей каюти високу, вродливу жінку років двадцяти п'яти. Вона була напіводягнута, і її розпущене волосся золотою хвилею розсипалось по білих плечах. Блад уявляв собі цю жінку охопленою жахом, безпорадною, можливо, зв'язаною в каюті, де цей іспанський ґвалтівник замкнув її. Саме через цю уявну картину, нестерпну для його лицарської натури, він і зробив те, що зробив. І ось нещасна бранка стояла перед ним, і вона була не тільки вільна, вона не тільки з власної волі вийшла з каюти, але ще й кликала до себе дона Хуана таким голосом, яким кличуть тільки коханого.

Капітана Блада пойняв жах. Жах від думки про свій вчинок, про ту страшну криваву помилку, якої він допустився, поспішивши, мов мандрівний лицар, перебрати на себе роль провидіння.