Слід «Баракуди» - Тендюк Леонід Михайлович. Страница 20

Коли впоралися з вітрилом на найвищій щоглі, поставили й на кормовій, бізані. І — невидимий вітер, що злегка хлюпотів над водою, враз ожив. Сполоханим птахом забилися над головою напнуті циновки.

До швидкості течії, що підхопила човен, прилучилася й швидкість мусонного вітру. Вони в подвійній упряжці помчали лакану на схід.

Пливли цілісінький день, розкошуючи жаданим перепочинком. Після весел, від яких на долонях у кожного криваві мозолі, тепер плавба здавалася щастям.

Течія плинула хоч і не прудко, але нестримно. Це була невідомо якої ширини річка, що несла свої води серед незрушної товщі океану.

Блакитною цяткою на виднокраї майнуло чаїне крило. Потім ще і ще. Мов струшені вітром пелюстки дивоквітів, голубіли, припадаючи до води, то знову неквапно піднімаючись угору.

Блукачів океану, ширококрилих птахів, було безліч.

— Нумо, Васько, ліво на борт — прямо на чайок! — наказав командир, якого я нещодавно змінив коло стерна.

— Ліво на борт! — повторив я, як, бувало, не раз це робив, несучи ходову вахту на «Садку».

— Де чайки, там і риба, — зауважив Кім Михайлович. — Отож, може, нам пощастить.

Справді, там, де кружляли птахи, привільно гуляв косяк риби. Вода ніби кипіла. І над нею — після днів безгоміння й тиші — кричали чайки.

Кр-ра-а… Кр-ра-а-а… Кр-ра-а-а-а… — неугавно лунало над океаном.

Цей крик нагадав про життя, про те, що ми не згубилися безслідно в пустелі.

Ми заходилися ловити рибу.

Веселий, радісний лов! Мені він нагадав те, як у дитинстві після літньої зливи, коли ставок виходив із берегів, ми, підлітки, на затопленому лузі серед трави ловили руками карасиків… А тільки тоді весело так дріботіли, падаючи на лискуче латаття, дощові краплини. Пахла мулом і ряскою гливка земля. Сміялися — по узгір'ю, вікнами до сонця — білобокі хатини та над левадами басовито кахикав далекий грім.

Земле рідна, припаду до грудей твоїх, травами пропахлих, і від щастя, що ти є, заплачу…

Того, що було, не вернути — побувати в дитинстві не можна. Та віра в радісне вороття лишається: крізь бурі й шторми проб'ємося, щоб тільки вернутись додому!

Риби наловили стільки, що вистачило б на весь екіпаж «Садка». Голубуваті, вологі тунці, як поросята, лежали один біля одного на ребристому дні лакани.

Пообідали й повечеряли.

Заєць на кормі спорудив чавильню. На дошку клав шматочки риби, притискав їх стулкою черепашки — цівка каламутного соку повільно збігала вниз, наповнюючи ним порожні кокосові горіхи.

Так ми, про запас, заготовили «воду».

Сік із риб'ячого м'яса — ніякий: ні смаку, ні запаху. Щоправда, прохолодний і солодкуватий, як зморений літньою спекою молочай. За умов, не схожих на ці, в яких ми опинилися, його, звичайно, не будеш пити — гидота! Та для пас він — щонайкраще питво.

Незвичним і дивним здавалося тепер, що можна, скільки забажаєш, поїсти, напитися «водички». Хоч, за порадою Кіма Михайловича, ми не зловживали раптовим достатком. Адже шлунок відвик од страви — не далеко й до біди.

Їли невеличкими порціями, але часто. І все-таки ніяк не могли вдовольнитися — пережитий голод не забувався, диктував своє.

Я, потай від інших, сховав під лаву шмат тунця. Дві голови, які Кім Михайлович збирався викидати, відклав теж. Обрубки — хвіст і плавці — засунув за грот-щоглу.

Для чого все це? Адже ніхто не обмежував у їжі. І все ж щось нашіптувало запасатися й запасатися про «чорний» день.

Минула ніч, і день, і ще одна ніч… Підхоплена течією лакана мчала на схід.

Сонце немилосердно пекло. Сік, націджений у кокоси, не прокис. А трохи зіпсованої риби викинули за борт.

— Я нічого не розумію, — знизав плечима Кім Михайлович: — Звідки такий сморід?

У човні справді ставало нестерпно — так щось сильно тхнуло.

— Може, це з океану… планктон смердить, — якось винувато відказав Заєць.

— Та! Який там планктон? У звичнім для нього середовищі він не повинен смердіти. Ану, голуб'ята, гляньте під лави — часом не закотилася туди яка-небудь голова? — велів командир і сам зазирнув під банки.

— А це що? — здивувався він, витягаючи з-під Зайцевого сидіння довжелезний хвіст тунця.

— X… хвіст, — захлинувся словом Альфред.

— Та бачу, що хвіст, а не голова. Ось іще один. Друже, тут схованка!

— Я… я… — і Заєць, розхвилювавшись, нічого більше не міг сказати.

— Все ясно, — підморгнув мені командир. Я зашарівся.

— Кіме Михайловичу, — несміло обізвавсь. — Кіме Михайловичу, — повторив. — Пробачте, я теж дещо сховав.

— І ти? — прискнув він сміхом.

— І я…

— Барарата ховайла теж фіа… — почувся з корми голос тубільця.

— Лото, ти що-небудь подібне бачила? — не перестаючи сміятися, звернувся до дівчини командир.

— Бачил — не бачил, — відповіла вона, теж сміючись білозубо.

Ми, троє,— Заєць, Барарата і я — витягли із схованок всі свої риб'ячі припаси.

Було соромно, страшенно соромно й незручно! Хоч закрадавсь незрозумілий страх: а що, коли знову нічого буде їсти?!

— Спокійно, спокійно, друзі,— якомога лагідніше мовив командир. — Сорому тут немає — ви ж таке пережили! Ну, чого ти плачені? Заспокойся, любий, — ласкаво поклав він Альфреду на плече руку.

От тобі й любов до життя! Любов (ха, ха, ха! — засміявсь я), якою керує нікчемний інстинкт самозбереження, веління шлунка.

Це ганебно, це гидко! — картав я себе за шкурництво й хвилинну слабість.

ПІД ВІТРИЛАМИ

…І все-таки — слава тобі, рятівна течіє!

Риба, яка нам зрідка трапляється; легкокрилий вітер, що гонить лакану. Нарешті — двічі за останні дні — короткочасний дощ, що неждано поповнив запаси прісної води. А що, скажіть, іще треба тим, хто, гнаний бурею, опинився у відкритому морі?

Нога моя почала заживати, Бараратина — теж.

До речі, тубілець виявився неабияким рибалкою. Рибу, яка нікому з нас не йде до рук, він умудряється ловити. Наживить копрою або шматочком тунця гачок, пробурмоче щось, — і, дивись, рибка вже теліпається на волосіні.

— От чаклун, так чаклун! — захоплююсь я.

— О Барарата антітра — фіа, [22] — погоджується Лота.

У нашій чоловічій компанії вона — незамінна: й веслує нарівні з нами, й допомагає господарювати — ріже рибу, готує з копри смачні «салати». Ну, і звісно, лікує нас, слабаків.

І чому так здавна вважається, що жінки у морі приносять нещастя?

Вірячи в ці забобонні прикмети, моряки-мужчини не дозволяли фуріям у сукнях, як вони потай називали жінок, навіть ступити на палубу корабля, що вирушав у плавання. Тому ж, хто нехтував старовинними звичаями і відважувався брати в море жінку, доводилося потім гірко розкаюватись, от хоч би й французькому мореплавцеві позаминулого століття Ів-Жозефу де Кергелену, іменем якого на півдні Індійського океану названо архіпелаг.

Переодягнувши свою юну подругу Луїзу Сеген у матроську робу, відважний капітан провів її непомітно на «Ролан» — до зубів озброєний корабель, який вирушав од берегів Франції до далеких островів.

Плавання скінчилося. Та Кергелена на шість років кинули у в'язницю, позбавивши всіх титулів і звань і заборонивши служити в офіцерському корпусі.

Так легендарний мореплавець заплатив за свій необачний вчинок.

— Якщо жінки літають у космос, чого б їм і не морякувати? — слушно зауважив Альфред.

— Атож, — погодився Кім Михайлович й для прикладу навів ім'я славетного радянського капітана далекого плавання Щетиніної.

А я згадав наречену Сашка Кукси — Моніку, яка нібито вчиться у морехідці на факультеті судноводіння.

— Як би твого дружка Куксу та не спіткала доля Кергелена, — блимнув посмішкою Заєць. — Між іншим, і ти, да Гама, чував я, теж маєш подружку, що марить морями.

— Наташа моя не тільки марить, а й плавала не раз, — гідно відповів я, по-лицарськи захищаючи дівчину. — В морі ми й познайомились.