Слід «Баракуди» - Тендюк Леонід Михайлович. Страница 26

Наївний швед! Втім, писалося це кілька десятиліть тому, коли Індійський океан ще не став, як він стає зараз, американським озером… Бо ні на Носі Мазаві, ні тут, на Хібоко, про що я розповім потім, тропічного раю ми не зустріли…

Берегова лінія була звивиста, але затоки в суходіл врізалися не глибоко. Обходячи їх, торочкою берега вийшли до північного мису.

Лота нахилялася раз у раз над водою й виколупувала серед брил якісь черепашки. Альфред гасав у кущах, сподіваючись знайти що-небудь їстівне. Я, не відхиляючись од курсу, випередив їх і прямував далі. Тому-то мис побачив першим. І, вражений, зупинився.

— Сюди! Мерщій сюди! — гукнув.

Заєць і Лота прибігли.

— Що це?! — ніби оціпенів геолог.

— Ото і я думаю — що?

— Матка боска! — загорлав Альфред. — Та це ж діяння людських рук — якісь величні споруди.

— Може, рештки Гондвани?

— О, ні…

Мабуть, не так здивувався Шліман, [32] уздрівши руїни Трої, як нині здивувалися ми. Та й було чого дивуватися! Під розлогими деревами на піщаному мисі, що носато уткнувся у воду, лежали, щільно пригнані одна до одної, велетенські базальтові брили. Вони нагадували хвилелом, який споруджують у портах, щоб захистити берег від руйнівного прибою.

Посередині цього плечистого бар'єра, спадаючи до води — шия з відтятою головою! — сіріла циліндрична споруда.

— Не інакше — частина підводного тунелю. Як ти гадаєш, Васько?

— Схоже.

— А ось і вхід, — і Заєць метнувся до чудернацького циліндра.

Ми з Лотою підійшли теж.

— Впізнаєш? — запитав геолог.

— Ще б не впізнати!

Коли душогуби перевели нас із підводних об'єктів «Мурена» й «Баракуда» на острів, вони помістили нас для компресіювання в розташований на одному з мисів Носі Мазави гіпербаричний комплекс. Такі ж квадрати внутрішніх кабін-камер, як і там. Вузька паща люка. Стрімкі сходини, що ведуть у похмурі глибини океану.

Десь унизу, набігаючи, плескотіли хвилі, відлунювали по тунелю. Здавалося: там хтось тяжко зітхає.

От тобі й риба-стрибунець, і південно-американська піраруку, й гомо-акватікус.

Похмура споруда над мисом. Тунель. Кабіни… На всьому лежало тавро забуття й недовершеності. Кораловий мул потроху засмоктував кабіни знизу, а з берега на павучих ногах уже підступали чіпкі мангри.

За кілька миль од мису, на протилежному боці протоки, білів кораловий берег сусіднього острова. Над гущавиною його міжгір'я зміїлися смуги сизого диму. Чи, може, то пливли пасма туману?

Отже, там хтось є, острів не безлюдний. Але те, що ми побачили тут, викликало сумні здогади: капосні янкі простягли свої щупальці й сюди! Невже ж і на цьому атолі лишився слід «Баракуди»? Невже ми знову потрапимо в тенета? Від них думок голова йшла обертом. Похмуро вертались «додому». Засмучені й невеселі.

ЯК ЗВІДСИ ВИБРАТИСЯ?

На другий день Кім Михайлович із Бараратою добрався до північного мису й особисто оглянув загадкові споруди.

— Усе так, як ви говорили, — сказав він. — То таки гіпербаричний комплекс. Щось, видно, перешкодило його будувати. Для нас небезпечно те, що янкі, мабуть, десь поблизу. Можливо, на сусідньому острові-вулкані або ж періодично навідуються сюди на кораблях. Ви, крім споруд, нічого не помітили? — запитав.

— Ні,— відповів Альфред.

— Хвилелом, секція тунелю, кабіни — от і все, — додав я.

— А ми з Бараратою побачили й інше. Дай-но, друже! — звернувся він до тубільця.

Той витяг із саморобного кошика іржаву консервну банку.

— Що це?

— Баночка, да Гама. З-під консервованого питва. А тепер — глянь, — і Кім Михайлович простяг мені «сувенір».

На банці були викарбувані якісь слова.

— US… US… — намагавсь і не міг прочитати я з'їденого іржею напису. — US… BI… BIR.

— Ну, гаразд! — узяв командир у мене із рук знахідку. — Ось що тут написано: «США. Пиво». Таке консервоване питво — в раціоні харчування командного складу американських військових кораблів. Аякже, — глумливо зауважив він, — адмірал Кроу [33] дбає, щоб у його головорізів не пересихала горлянка. Острів ми, хлопці, обійшли вздовж і впоперек, — жбурнувши банку, сказав Кім Михайлович. — Він безлюдний. А без сторонньої допомоги нам не обійтися. Доведеться шукати контактів із тубільцями. Ти запевняєш, Васько, що бачив над горами дим?

— Так.

— Я бачив теж, — підтвердив сказане мною Альфред.

— Ну, от і постараємося добратися до того гористого берега.

— Якось воно… теє… негаразд, — наважився Заєць висловити те, що йому, очевидно, муляло давно. — Невже відкритий нами острів із рятівним деревом так і лишиться безіменним?

— Ти пропонуєш його назвати?

— Звичайно, да Гама!

— А хто першим угледів? — запитав командир.

— Та ніби я… — несміло подав я голос.

— Він, Кіме Михайловичу, він! — кивнув головою Заєць. — Коли нас підняла ота велетенська хвиля і помчала вперед, Васько з переляку крикнув: «Земля!»

— Не з переляку, Альфреде, а від радості,— уточнив я, хоч уточняти було нічого: я таки заволав від страху.

— Так чого ж мудрувати? — здивувався Кім Михайлович. — Отже, — урочисто мовив він, глянувши на Барарату й Лоту: — Йдучи назустріч побажанню трудящих, віднині безіменний суходіл іменувати «Островом Василя Гайового».

— Та я… та ми… Та навіщо воно мені? — зніяковіло пробурмотів я щось недоладне.

— Помовч, да Гама! — прикрикнув командир. — Острів названо твоїм іменем. Віднині й довіку — якщо він, правда, не названий раніше, — хитро підморгнув Кім Михайлович, — острів носитиме ім'я хлопця з Очеретяного — Василя Петровича Гайового.

— Вітаю, да Гама, вітаю! — схопив мене за руку Заєць. — Є острів Суворова, Кутузова, інших наших славетних земляків, тепер до них прилучається й твоє ім'я. Ще раз вітаю і поздоровляю! — піднесено сказав.

— Нема за що, — мовби й не радий, скромно відповів я.

Лота й Барарата, не розуміючи цієї історичної миті, стояли мовчки. Та, побачивши, що Заєць мене вітає, й собі почали тиснути мою руку.

— Васка-Кваска карош… розумна голова, — щебетала дівчина.

А Барарата кинув, незрозуміло для чого, «амбо!», що мальгашською мовою означає: «високий». Може, це слово має й інше значення, але таких тонкощів, крім тубільців, ніхто з нас не знав.

Ось він, солодкий дурман несподіваної слави! Уявивши про себе казна-що, я мимоволі прошепотів:

Давній я відкрив храм серед піску,

Іменем моїм названо ріку.

Це були рядки вивченого колись вірша про першопрохідця-конкістадора. Так ніби і я був причетний до епохальних відкриттів.

«Сір, якщо Ваша Величність вважає за потрібне, я знову вирушу в нелегкі мандри…» — спали на думку слова відомого мореплавця, сказані ним своєму королю.

Слава, що несправедливо минає одного й прилипає до іншого… Незаслужено привласнена Христофором Колумбом честь відкриття Америки… Нещасний матрос «Пінти» Родріго де Тріана, який, хоч і судився з Колумбом, все ж не зміг довести, що не Колумб, а він першовідкривач.

Слава, яка мені уявилася, немов вино, п'янила й затуманювала розум".

— Да Гама отак тишком-нишком, скоком-боком — і, дивись, протиснувся до когорти великих, — мовив Альфред.

— Розумна голова! — повторила Лота.

А мені — що зі мною? З яких це пір я почав клювати на легку приманку? — їхні слова, ніби бальзам на серце… І солодко так дурманиться голова. Всі мене вихваляють — і тут, на острові, й там, на «Садку», ба навіть у порту на рідному березі. Який я, мовляв, розумний, неповторно сміливий.

Хвилі тієї слави так лоскотали й приколисували, що здавалося: я не жива людина, а вже мрець, небіжчик, над яким — медвяні голоси! — співають ангели. Та й сам я вважав себе уже ангелом. Навіть потай за плечима помацав — чи не виросли крила.

— Якщо кого-небудь дев'ять разів назвати ангелом чи повторювати, що він порося, то на десятий у нього неодмінно виростуть крила або ж неборак захрюкає.