Слід «Баракуди» - Тендюк Леонід Михайлович. Страница 7

— Не твоя правда, — заперечив йому дядько Федос, який колись плавав гарпунером на китобійній флотилії «Слава». — Ти вважаєш, що мужність — грубість. Аж ніяк! У неї свої, невловимі для ока прикмети — цілеспрямованість, скажімо, наполегливість, ну і усвідомлення того, що живеш для людей, а не пустоцвітом, задля власного благополуччя. Отож і тендітний може бути мужнім.

— Ти це облиш, Федосе, — пустоцвіт, благополуччя! — огризнувся Демид. — Бачу, на кого водою бризкаєш. А що ж, по-твоєму, я повинен клопітливо вирощену городину везти не на базар, а віддавати в колгосп чи дитячий садок?

— Це було б благородно, і люди сказали б спасибі.

— Красненько дякую — дурних немає! — визвірився Демид.

Такі хитрющі Демиди є не тільки в селі. Он і Мотовило, з яким я плавав на «Буревіснику». Він не кращий од мого злодійкуватого сусіди. Як і Демид, дбав лише про власну вигоду. Казав:

— Хочу всім утерти носа хатньою розкішшю й матеріальним добробутом.

Що ж, достаток — річ потрібна, якщо тільки він не застує світу й людина не стає до всього глухою та байдужою.

Мені, правда, ця глухота не загрожує. Уже хоч би тому, що я не маю ні кола ні двора, та й не прагну до збагачення. Найбільше багатство в тому, що нестерпно хочеться відчути дотик життя — не з оповідей, а на своїй шкурі; кортить побачити світ і те, як живуть люди; поборотися — чи вартий я чогось на землі? — з бурями.

— Марна затія! — скажете ви.

І, може, подумаєте: «Хизування».

А от і ні! Ну, по-перше, я люблю свою роботу й не проміняю її ні на яку іншу (якщо бути точнішим: це таки робота — буденний моряцький труд, а не змагання з бурями, як я про неї сказав). А по-друге, мені нічим хизуватись: я роблю те, що й мої ровесники в колгоспах та на заводах, — працюю.

Праця, звичайно, в складних умовах — на морі. Море ж здебільшого — грізне. З ним треба боротися, находити вихід із безвиході, як-от і з обставин, у яких ми опинилися.

Та, власне, доки не думаєш про спокій — працюєш, борешся, перемагаєш, зазнаєш поразок, знову берега гору, — доти й життя, доти й щастя. А далі…

— Я, наприклад, коли знесилюся, — зізнався мій напарник по вахтах Кукса, — вирощуватиму нарциси. Виведу новий сорт і назву його твоїм іменем — «Васько да Гама».

— А Моніка їх продаватиме.

— Необов'язково.

— Дивись, хлопче! — застеріг я. — Ти можеш повторити «подвиг» Анатолія Мотовила.

Той вигадливий морячок, про якого я вже розповідав, списавшись на берег, заходився відгодовувати й продавати свиней.

— Ні, Васько! — обурився Кукса. — Дрібновласницькі інтереси мені чужі. Квіти я вирощуватиму тільки для душі.

Коли я про це недавно завів розмову з Альфредом Зайцем, він відповів:

— У мене, щоб ти знав, рідкісний фах — морська геологія. В кабінеті, далеко від моря, не всиджу. А якщо вже постарію й не зможу мандрувати, то розповідатиму дітям і онукам про минулі пригоди, про те, як ми шукали Гондвану.

Я уявив пристаркуватого Зайця в оточенні «зайченят» і розсміявся. Стало смішно, що Альфред думає про старість, — особисто я так далеко не зазираю.

Отож — страх. Він наповзає непрохано, сковує не лише душу, а й м'язи. Тіло ніби задубіло. Де й поділася його молодеча гнучкість. І я не я — мовби хтось інший або вишколений робот, який тільки й знає, що гребти, з холодною одноманітністю навалюючись на вичовгане долонями руків'я весла.

Вперед-назад, вперед-назад. Сотні, тисячі тисяч схожих один на одного рухів.

Зараз особливо важко й небезпечно — вітер щомиті міняє напрямок, хвилі налітають звідусюди. На воді якесь сум'яття, круговерть, як буває, коли стрічаються протитечії.

Лота й Барарата у носовій частині човна — їх мені не видно. Я бачу корму, схиленого над нею Кіма Михайловича. Він орудує стерном, намагаючись перехитрити хвилі, покласти човен так, щоб носом він розсікав їх упоперек.

Заєць і я заклопотані тим же — ми не збираємося перепливати штормового океану, а лише втримуємо човен на плаву.

Та хвилі раз у раз випурхують з-під весел і б'ють у борт, а човен наповнюється водою — Барарата й Лота не встигають її вичерпувати.

Хвиля, яка щойно накотилася на лакану, забризкує й виводить мене з заціпеніння. Я, стрепенувшись, ніби прокидаюся від сну.

«Страшно тобі у цій водяній пустелі?» — запитав себе.

«Так, дуже страшно!..» — відповів мій внутрішній голос.

Ось коли в пригоді стало самонавіювання.

Нас часом найбільше лякає невідомість і зневіра. Вони — найлютіші вороги, коли потрапляєш у скруту. Тож а ними й треба боротися. І я пішов у наступ — повів атаку проти самого себе.

Якщо вам цікаво знати, як переборюють розгубленість і розпач, то, будь ласка, послухайте.

Атака, точніше дуель-суперечка, відбувалася безмовно — між невидимим, що причаїлося десь у глибинах моєї душі, внутрішнім «я», і персонально між мною, Василем Гайовим, людиною цілком реальною.

Стрепенувшись ото від солоної, що обдала з голови до ніг, купелі, я отямився й почав сам із собою сперечатися.

Василь Гайовий. Вода й вода, немає їй кінця-краю. Прикро, що доведеться в цій клятій безвісті дочасно конати.

Внутрішній голос. Облиш! Негоже тобі, Гайовий, якого всі звуть іменем великого мореплавця, розпускати нюні. І ще затям: скрипливе дерево два віки живе.

Василь Гайовий. Хіба я так часто непокоюся за себе, що ти мене порівнюєш із скрипливим деревом?

Внутрішній голос. Не часто, але зараз ти про це тільки й думаєш.

Василь Гайовий. Заєць, мабуть, мав рацію, коли говорив, що не треба було йти в плавання. Воно виявилося фатальним…

Внутрішній голос. Ха-ха-ха!

Василь Гайовий. Дурнику, чого регочеш?

Внутрішній голос. Як же мені не сміятися, коли ти просто комічний, аж нетямишся через зневіру й розгубленість. Подумай-но, Гайовий! Нарікають на долю ті, хто змушений щось робити силоміць. Наприклад, галерні раби або матроси, якими колись комплектували кораблі… Кремезних юнаків хапали на вулицях, брали, не питаючи — хоче він того чи ні,— з теплого батьківського гнізда в море. Навіть женихів, які щойно од вінця, не минали. Вербовщики — їх жартома звали «жовтими адміралами» — гасали по всіх усюдах, полюючи на хлопців, які потім потрапляли в справжнє пекло — на корабель. А тебе, да Гама, ніхто не змушував іти на флот. Це було твоє заповітне бажання. І ти, здається, пишався, що домігся свого. Чого ж ти тепер скиглиш і проклинаєш долю?

Василь Гайовий. Я її не проклинаю — мені боляче, що ні за цапову душу можу загинути. Загинути тоді, коли пройдено стільки випробувань, — і тісний бокс на підводному об'єкті «Баракуда», і печери океанської скелі Голова Дракона, й згуба джунглів.

Внутрішній голос. Сміливий помирає раз, боягуз — сто. Навіщо ти ганьбиш себе, да Гама?! Якщо тобі вже судилося загинути, то треба гинути з гідністю — не галасувати на весь світ. Померти, скажу тобі, немудра річ. Далеко важче, мій друже, перемогти відчай і смерть.

Василь Гайовий. Навчи мене перемагати!

Внутрішній голос. Ніхто тебе цього не навчить — ти сам у собі повинен знайти силу, яка долає страх. Так, саме страх нині твій заклятий ворог. Ти, друже, опинився в ситуації, схожій на ту, в яку потрапляють під час катастрофи на морі. А їх знаєш що губить? Не хвилі й вітер, не холод і голод, а страх. Це довів хоч би й той же Ален Бомбар, французький лікар, який на надувному човні переплив Атлантичний океан — книжку його «Сам в океані» ти колись читав.

Василь Гайовий. А й правда: мене найбільше мучить не спрага й голод — уявний страх.

Внутрішній голос. Якщо ти це зрозумів, значить, відступ закінчено, і ти почав перемагати.

Боротьба з відчаєм-розпукою точилася так. Ні слова не говорячи Альфреду Зайцю, я подумки склав вірша. Вірш не вірш, а так, щось схоже на віршовану вправу — верлібр, що його полюбляють молоді сучасні поети (доморощений корабельний Байрон із «Садка» Василь Окань написав верлібром навіть поему!).

Налягаючи на весло, заходився я шептати, як молитву, своє чудернацьке творіння.