Ерагон. Спадок, або Склеп душ - Паолини Кристофер. Страница 10

«Але можна було й попередити! Це ж усього кілька слів».

«Не знаю, Ерагоне, чим він керувався... Та й загалом, не На всі питання, що стосуються Брома, ти знайдеш відповіді. Просто вір у його любов і не переймайся дрібницями».

Слухаючи дракона, Ерагон уважно вивчав великі пальці своїх рук. Лівий мав більше складок, ніж правий, а на правому був невеличкий шрам. Юнак уже не пам’ятав, де його отримав, хоч, мабуть, це сталося під час святкування Кривавої Клятви.

«Дякую...» — відповів він Сапфірі.

З її допомогою Ерагон уже тричі повертався до послання Брома й щоразу помічав усе нові й нові деталі. Це заспокоювало, бо юнак усе своє життя прагнув дізнатись ім'я свого батька й вірив у те, що той його любить. Сапфіра сприйняла юнакову подяку тепло.

Після вечері спливла вже майже година, але втома вперто не хотіла покидати Ерагона. Та він, правду кажучи, мало на це й сподівався, бо добре знав, що після тривалого й виснажливого бою потрібен щонайменше тиждень, щоб цілком відновити сили. Коли вардени дійдуть до Урубейна, у нього та в решти воїнів армії Насуади буде дедалі менше часу на перепочинок перед кожним новим боєм. Війна забиратиме силу, виснажуватиме її, а врешті-решт доведеться зустрітися з Галбторіксом, котрий увесь цей час чекатиме їх у спокої й затишку. Такі думки викликали в юнака чималу тривогу, тож він вирішив більше ніколи до них не повертатися.

На ногу йому впала ще одна крапля, холодна і важка. Тоді Ерагон звівся з лежака, підійшов до багна в кутку намету й ступив у нього обома ногами.

— Делой, шар’ялві! — сказав він, а потім промовив прадавньою мовою ще кілька фраз, потрібних для того, щоб зняти всі рівні захисту, які створив учора.

Багно почало вирувати, ніби окріп, вибухаючи фонтанчиками камінців, комах і хробаків, аж доки а нього не з’явилася кована залізна скриня завдовжки півтора фута. Ерагон узяв її за ручку І зняв закляття. Багно відразу ж застигло.

Тоді юнак поставив скриню на затверділу землю й, змахнувши рукою біля замка, тихо прошепотів:

— Ладрін!

Скриня зі стуком відімкнулася. Коли Ерагон підняв її кришку, намет залило слабке золотаве сяйво. Усередині на вкритій оксамитом підставці лежало Елдунарі Глаедра — серце сердець старого дракона. Великий коштовний камінь тьмяно виблискував, наче догораюча вуглина. Юнак міцно стис Елдунарі у своїх долонях і зазирнув у його пульсуючу глибочінь, відчуваючи тепло граней неправильної форми. У центрі каменя закружляло безліч крихітних зірочок, та Ерагону здалося, що їх стало менше порівняно з тим часом, коли він тримав серце сердець в Елесмері. Саме тоді Глаедр вивільнив його зі свого тіла й віддав Вершникові та Сапфірі на зберігання. Відтоді Ерагон час від часу милувався мерехтливими візерунками Елдунарі й був від них у такому захваті, що, здавалося, міг би дивитися на них цілісінький день.

«Ми повинні спробувати ще раз»,— озвалася Сапфіра.

Ерагон погодився. Вони зосередились і спробували знову завітати до свідомості старого дракона — пливти між зірками його серця було дуже важко, оскільки ті дихали гнівом, відчаєм і байдужістю. Ці почуття були такі глибокі й потужні, що ні Сапфіра, ні Ерагон не змогли стриматись і заплакали.

«Глаедре... Ельдо...» — кликали вони крізь сльози, але відповіді знов не було. Не було взагалі нічого, крім безмежної одноманітності.

Урешті-решт юнак і дракон знову здалися, бо впоратися з тягарем Глаедрового страждання коштувало неабияких сил, а їх і так залишилось обмаль.

У цей час під наметом залунали чиїсь кроки. Ерагон насторожився, але за мить почув голос Арії.

— Ерагоне, можна до тебе? — спитала вона.

Юнак швидко закліпав очима, бо перед ним ще й досі кружляли барвисті кола.

— Звісно, заходь!

Коли Арія увійшла, на його обличчя впало слабке сіре світло похмурого неба. І варто йому було зазирнути в її загадкові очі, як тіло пройняв несподіваний біль — біль жаги заповнив ледь не все його єство.

— Були якісь зміни? — спитала ельфійка, підійшовши й сівши перед ним на коліна. На ній був не бойовий одяг, а чорна шкіряна сорочка й такі самі штани. Довершували вбрання черевики на тонкій підошві. Це був той самий одяг, що й тоді, коли Ерагон врятував її в Джиліді.

Волосся Арії було вологе й спадало по спині довгими важкими пасмами. Як і раніше, від неї пахло сосновими гілочками. Юнакові завжди було цікаво, чи користується Арія спеціальним ароматичним закляттям, чи це справді її природний запах. Але спитати про це він соромився.

У відповідь на ельфійчине запитання Ерагон лиш заперечно похитав головою.

— Тримай,— простягнув він їй Елдунарі, а сам підійшов.

Арія взяла Елдунарі обома руками й заплющила очі. Юнак тим часом прикипів до неї поглядом, бо милуватись ельфійкою іншим разом він просто це наважувався. Хтось міг би сказати, що в неї занадто довгий ніс, а хтось — що в неї занадто гостре підборіддя. Комусь здалися б кумедними її довгасті вуха, а хтось сказав би, що її руки занадто м’язисті. Але для Ерагона Арія була втіленням поземної вроди.

Ельфійка глибоко вдихнула, та раптом відсмикнула руки від серця сердець, так, ніби воно їх обпекло. Потім вона схилила голову, й Ерагон помітив, що її підборіддя дрібно-дрібно, ледь помітно тремтить:

— Такої нещасної істоти я ще ніколи не зустрічала... Якби ж то ми могли йому допомогти. Інакше хтозна, чи знайде він самотужки вихід з тієї темряви, в якій опинився...

— Ти хочеш сказати...— Ерагон помовчав.— Ти хочеш сказати, що він збожеволіє?

— Може, він уже збожеволів. А якщо ні, то ходить по лезу ножа.

Ерагон у розпачі глянув на золотий камінь.

— А де Дотдаерт? — спитав він тоді, коли до нього нарешті повернувся дар мови.

— Я сховала його у своєму наметі. Так само, як ти сховав Елдунарі Глаедра. Якщо хочеш, я можу принести його сюди, або нехай він полежить у мене, доки не знадобиться тобі.

— Хай буде в тебе. Я б не став тримати його при собі, бо Галбаторікс може довідатися про його існування. Більше того, хіба ж розумно зберігати всі скарби в одному місці?

Ельфійка кивнула на знак згоди. Тим часом Ерагонів біль ставав майже нестерпним.

— Аріє, я...— почав був він, але осікся, бо Сапфіра помітила, як до намету біжить один із синів коваля Хорста. Здається, то був Альбрич, хоч Ерагон і міг сплутати його з Бальдором, оскільки Сапфірин зір був влаштований інакше, ніж людський.

Якоюсь мірою це допомогло юнакові, бо він уявлення не мав, що збирався казати Арії.

— Хтось іде,— нарешті мовив Ерагон й опустив кришку скрині.

Цієї миті надворі залунали кроки.

— Ерагоне, Ерагоне! — загукав за хвильку Альбрич.

— Що?

— У матері почалися пологи! Батько просив спитати, чи не згодишся ти почекати, доки вона народить. Бо, коли щось піде не так, твоя магія може стати в пригоді. Будь ласка, прошу тебе...

Останніх слів Ерагон не почув, бо всю свою увагу зосередив на тому, щоб заховати скриню. Упоравшись із цим, він накинув на плечі плащ і почав його застібати.

— Можна мені піти з тобою? — Арія торкнулася його руки.— Я трохи знаюся на цьому і, якщо люди дозволять, могла б полегшити їй біль.

— Звісно, ходімо,— кивнув Ерагон, прямуючи до виходу.

ЩО ТАКЕ ЛЮДИНА

Багно нещадно прилипало до Роранових черевиків і заважало рухатися — його стомлені ноги аж пекли від надмірної напруги. Складалося враження, ніби земля хоче залишити його босим. З-під ніг в усі боки чвиркала брудна вода, було так слизько, що доводилось тримати рівновагу, майже як на кризі. Невпинний рух людей, худоби й возів обертав кожен дюйм землі на суцільне болото. Роран бачив усього лиш кілька невеличких клаптиків прим’ятої трави, та й ті, на його думку, незабаром мали зникнути.

Міцний Молот був такий виснажений, що йшов навпростець, навіть не намагаючись перестрибувати з одного острівця трави на інший. Його одяг, тіло й обличчя були майже всуціль заляпані багном.

Понуро сунучи вперед, ватажок думав про Белатону: відтоді, як Насуада домовилась із котами-перевертнями, йому було доручено влаштувати в північно-західній частині міста командний пост і контролювати всю прилеглу до нього територію. Роран швидко розділив своїх людей на декілька груп, доручивши одній розводити багаття, другій — споруджувати на вулицях барикади, третій — шукати приміщення, що могли б пригодитися для казарм, а останній — збирати втрачену під час битви зброю. Роботи було хоч відбавляй, тож Міцний Молот дуже хвилювався, чи впораються його підопічні до початку нового бою.