Ерагон. Спадок, або Склеп душ - Паолини Кристофер. Страница 105

Король кинув шматочки металу на підлогу, розвернувся й гордо вийшов з Кімнати Провидиці. Його важкий плащ гойдався у такт ході.

Після того як Галбаторікс вийшов, двоє солдатів винесли вбитого тюремника з камери. Проклинаючи Насуаду на чому світ стоїть, вони вимили залиту кров’ю підлогу й пішли геть.

Дівчина залишилась одна. Вона полегшено зітхнула — нарешті можна було хоч трохи розслабитись.

Коли хвилювання сяк-так уляглося, Насуада відчула, що їй страшенно хочеться їсти. Та вона підозрювала, що їй доведеться ще довго чекати на їжу, якщо її взагалі коли-небудь принесуть.

Утім думати про хліб, смажене м’ясо й високі келихи з вином було ніколи — у коридорі біля її камери знов залунав тупіт залізних підборів. Дівчина здригнулася, хоч подумки вже була готова до тортур, а вони неодмінно мали бути. У цьому вона не сумнівалась.

Тим часом двері в камеру відчинилися — до неї йшли двоє. Це були Галбаторікс і Мертаг. За мить вони зупинились. Мертаг став там, де й завжди. Щоправда, він був без жаровні. Щоб якось зайняти себе, Вершник схрестив руки на грудях, притулився до стіни й утупив очі в підлогу. Те, що Насуада могла побачити на його лиці, прихованому срібною півмаскою, аж ніяк її не тішило. Лінії його обличчя здавалися ще важчими, ніж зазвичай, а в складках його губ було щось таке, що дрож пройняв її до кісточок..

Натомість Галбаторікс не став сідати на стілець, як він робив це раніше, а зупинився позаду неї, трохи збоку від її голови, так, що дівчина могла швидше відчувати його присутність, аніж бачити його.

Він випростав над Насуадою свої довгі кістляві руки, у яких тримав маленьку коробочку, прикрашену різьбленням,— мабуть, то були символи прадавньої мови. На превеликий подив дівчини, з коробочки долинало ледь чутне, немов шкряботіння миші, та все ж доволі виразне «скрі-скрі».

Великим пальцем Галбаторікс відсунув кришечку, опустив у коробочку руку й дістав звідти велику, кольору слонової кістки личинку. Ця загадкова істота була сантиметрів зо три завдовжки й мала з одного боку крихітний рот, яким і вимовляла своє «скрі-скрі», ніби виказуючи власне невдоволення світом. Вона була пухкенька й зовні нагадувала гусеницю. От тільки ніг у неї Насуада не помітила. Якщо вона їх і мала, то такі маленькі, що їх не можна було побачити.

Істота досить ліниво звивалася між пальцями Галбаторікса, мабуть, пробуючи звільнитись.

— Це земляна личинка,— тихо сказав король.— Та вона не є тим, чим здається. Зрештою, чимало речей здаються не тим, чим є насправді, але, певно, найбільше це стосується саме земляних личинок. Вони живуть тільки в одному місці в Алагезії, і піймати їх набагато складніше, ніж ти можеш собі уявити. Візьми її на знак моєї уваги до тебе, Насуадо, дочко Аджихада,— голос короля став іще м’якшим: — Хоч я й не хотів би зараз опинитися на твоєму місці».

«Скрі-скрі» стало голоснішим. Галбаторікс опустив личинку на оголену праву руку Насуади, трохи нижче ліктя. Дівчину пройняв дрож, коли істота торкнулася її шкіри. Личинка була важча, ніж здавалось на перший погляд, і миттю вп’ялася в тіло Насуади, мов у неї були сотні маленьких гачечків.

Попищавши якийсь час, істота згорнулася в щільний клубочок і стрибнула на кілька сантиметрів вище по руці.

Насуада струснула ременями, намагаючись скинути личинку, але та трималася дуже міцно. Вона знову підстрибнула. Потім іще раз. Тепер вона сиділа вже на плечі, пощипуючи й копирсаючи шкіру Насуади. Краєм ока дівчина бачила, як земляна личинка підняла свою безоку голову, повернула її вбік Насуадиного обличчя й нюхнула повітря. Аж раптом істота роззявила свій крихітний рот, і Насуада побачила її гострі щелепи.

«Скрі-скрі? — писнула личинка.— Скрі-скрі?»

«Не тут»,— сказав Галбаторікс і промовив якесь слово прадавньою мовою.

Почувши його, личинка відвернулася від Насуадиної голови й поповзла вниз по руці. У Насуади трохи відлягло від серця.

Загалом на світі було небагато речей, які лякали її. Насуада бояласядотику розпеченого заліза. Її лякала думка про те, що Галбаторікс назавжди запанує в Урубейні. І звісно ж, її лякала смерть. Власне кажучи, не так сама смерть, як те, що їй не вдасться закінчити все, що вона хотіла зробити. Та, не знати з якого дива, бачити й відчувати на собі земляну личинку Насуаді було страшніше, ніж усе це. Кожен м’яз її тіла, здавалося, горів і поколював. Вона відчувала нестримне бажання бігти, бігти, щоб опинитися якомога далі від цього створіння. Чому? Насуада не знала. Може, тому, що земляна личинка так химерно рухалась. Може, тому, що її маленький ротик так нагадував дитячий... А ще той звук, жахливийпрежахливий звук...

Тим часом земляна личинка зупинилася біля ліктя й знову пропищала своє «скрі-скрі». За мить товстеньке тіло без кінцівок стислося й підстрибнуло десь на чотирип’ять сантиметрів угору, опинившись на внутрішній частині ліктя. Тут личинка розпалась на десять дрібних яскраво-зелених багатоніжок. Вони стали копошитись на руці, обираючи собі місце, щоб уп’ястися своїми гострими щелепами в тіло дівчини й залізти під шкіру...

Біль був надто сильний, щоб можна було витримати його. Насуада навіть не намагалася з ним боротись — вона просто щосили закричала в стелю. Та мука не стала від того легшою ані на крихту. Може, розпечене залізо палило й болючіше, але краще було б воно, бо залізо — безлике, мертве й передбачуване. А ці земляні личинки... Коли ти знаєш, що причиною болю є істота, яка жує тебе, що ця істота десь глибоко всередині...

Насуада втратила всю свою гордість і всю свою владу над собою — спершу вона заволала до богині Гокукарі, щоб та помилувала її, а потім почала лепетати щось, як мала дитина, не в змозі зупинити цей безладний потік слів. Вона чула, як у неї за спиною реготав Галбаторікс, і ця його радість від страждань породжувала в Насуаді ще більшу ненависть...

* * *

Дівчина розплющила очі, повільно-повільно приходячи до тями.

Через якийсь час вона зрозуміла, що Мертаг і Галбаторікс уже пішли. Насуада не пам’ятала, чим закінчилось катування личинками. Мабуть, вона просто втратила свідомість.

Біль наче трохи вгамувався, хоч їй ще й досі було дуже боляче. Вона глянула на своє тіло, потім відвела очі, відчуваючи, як у неї стугонить у скронях. Куди поділись багатоніжки, вона не знала. Її тіло розпухло, і кров фіолетовими лініями заповнила доріжки, які ці створіння залишили по собі. Усі ті доріжки вели прямо до пекла. Вона відчувала себе так, наче її тіло відшмагали металевими різками.

Насуада лежала, мов мрець. Можливо, земляні личинки все ще всередині її тіла, можливо, вони просто сплять, доки перетравлюється їжа? А може, вони, немов личинки мух, перетворилися на щось інше? Або відклали в ній яйця, і незабаром їх вилізе ще більше, щоб улаштувати свій пекельний бенкет?

Дівчина здригнулась і знову скрикнула від жаху й розпачу.

Пекучі рани заважали їй зосередитись. Зір Насуади ослаб. Вона плакала, від чого було гидко. Та зупинити сльози вона просто не могла. Щоб хоч якось заспокоїтися, дівчина почала розмовляти сама із собою, так, про всяку всячину, щоб підтримати свою волю й здоровий глузд. Здається, це трохи допомогло.

Вона знала, що Галбаторікс не хоче її смерті, але тепер у душу закралось побоювання, що у своїй люті він може зробити більше, ніж хотів. Насуада тремтіла, усе її тіло опухло, ніби його покусали сотні бджіл. Сила волі можлива лиш до певної межі. І тепер вона відчувала, що ця межа перебуває зовсім поруч. Щось глибоко-глибоко всередині ніби зламалося. Насуада вже не була впевнена, що зможе оговтатись від своїх ран.

* * *

Двері в камеру відчинилися.

Дівчина змусила очі зосередитись і глянути на того, хто наближався до неї. Це був Мертаг.

Його губи були міцно стиснуті, ніздрі роздувались, а брови зійшлися на переніссі в похмуру складку. Спершу вона подумала, що він сердиться, але потім зрозуміла, що насправді він збентежений і страшенно за неї боїться. Правду кажучи, це здивувало Насуаду. Ясна річ, вона знала, що була йому симпатична — інакше навіщо б він переконував Галбаторікса зберегти їй життя? Але вона навіть не підозрювала, що Мертаг переживає за неї так сильно.