Ерагон. Спадок, або Склеп душ - Паолини Кристофер. Страница 30

— Може, й так,— буркнув Брігман.— Але затія все одно безглузда. Ми втратимо купу вправних воїнів лиш для того, щоб потішити твоє самолюбство.

— Брігмане, ніхто не казав, що мій план має тобі сподобатися. Ти просто повинен виконувати накази! Зрозумів? — процідив крізь зуби Роран, підійшовши до Брігмана так близько, що їхні обличчя розділяли якісь два дюйми— Ще будуть питання?

Запанувала напружена мовчанка. Ось-ось могло статися найгірше.

— Хай тобі грець! — просичав Брігман, грізно змахнувши уламком свого списа. Проте якось несподівано осікся й зробив пару кроків назад,— Гаразд, я трохи побуду твоїм собакою, Міцний Молоте... Але ти поплатишся, от побачиш... І за цю дурну витівку тобі доведеться відповісти!

«Головне, щоб ми захопили Аруфс,— подумав Роран,— а там що буде, те й буде».

— Повертаймось до табору! — скомандував він.— Справ багато, а часу обмаль. Швидко, швидко!

ДРАС-ЛЕОНА

Сонце здіймалося в небо разом із Сапфірою. Міцно вчепившись у сідло, Ерагон помітив на обрії Хелгрінд. Скеля, що нагадувала гостре ікло, не викликала в нього нічого, крім огиди й ненависті. Як не крути, а з цією похмурою місциною в юнака були пов’язані не найкращі спогади. Він залюбки б її знищив, з приємністю споглядаючи, як холодні сірі брили падають і вдрузки розбиваються об землю. Сапфірі загалом було байдуже, але Ерагон знав, що Хелгрінд їй також не подобався.

Надвечір Хелгрінд лишився позаду й перед мандрівниками розпростерлося озеро Леона з добрим десятком пришвартованих біля берега суден, за яким й була ДрасЛеона. Місто мало напрочуд щільну забудову й виглядало доволі непривітно. Обабіч вузьких кривих вулиць тулилися брудні халабуди, частина з яких прилягала до захвиськаної жовтої стіни. За самою стіною, ніби чорна обвуглена стріла, височів химерний собор, у якому проводили свої жахливі ритуали священнослужителі Хелгрінда. Уздовж шляху, що вів на північ, тяглася довга вервечка біженців, які передчували, що місто ось-ось упаде. Вони тікали до Тейрма та Урубейна, аби хоч на деякий час сховатися від варденів, котрі продовжували свій упевнений наступ.

Від часу першого візиту місто зовсім не змінилося, тож і тепер видавалось Ерагонові бридким. Ніде правди діти, Фейнстер і Белатона також не припали юнакові до душі, та принаймні їх йому хоч не хотілося зруйнувати. А от Хелгрінд він залюбки стер би з лиця землі, атакував би його всіма природними й надприродними силами, лишивши від нього лиш стовпи диму й змочений кров’ю попіл. Бідноту, калік і рабів Ерагон залишив би живими, чого не можна сказати про розбещених та збочених священнослужителів, чия огидна релігія поступово розкладала місто.

Уявляючи, як Сапфіра нищить собор, Вершник раптом згадав, що не знає назви огидної релігії цього міста. Тим часом прадавня мова навчила його, що імена — це велика сила й шлях до єства речей. Виходить, доки він не дізнається назви релігії, то не зможе до кінця осягнути її природи.

Коли землю огорнули сутінки, дракон і Вершник нарешті приземлились на пшеничне поле на північ від Драс-Леони, де решта варденів уже почали розбивати табір. З одного боку він був захищений від раптового нападу невеличким плато.

Воїни були геть виснажені, але Насуада все одно примусила їх збудувати захисні споруди й привести до ладу всю воєнну машинерію, котру вони тягли за собою аж із Сурди.

Добряче знудившись за час польоту, Ерагон із натхненням узявся до праці. Спочатку він приєднавсь до гурту чоловіків, які розчищали поле від пшениці, використовуючи для цього спеціальні палиці з мотузками. Зрозуміло, прибрати пшеницю можна було й за допомогою магії, але після того залишилась би колюча стерня, що колола б варденам ноги. Натомість тепер стебла лягали на землю, ніби м’який матрац, такий приємний, що звиклі до голої землі солдати спершу почувалися навіть трохи ніяково.

Ерагон попрацював з чоловіками близько години — за цей час вони встигли родчистити для варденських наметів доволі пристойний майданчик. Упоравшись із цим завданням, він перейшов на будівництво вишки, що нею вардени планували скористатися під час облоги. Допомагаючи воїнам, юнак з надзвичайною легкістю піднімав такі колоди, з якими годі було впоратися навіть кільком чоловікам. За ходом будівництва уважно спостерігали кілька гномів, що, власне, й спроектували цей хитрий воєнний механізм.

Сапфіра теж не сиділа без діла. Своїми могутніми лаписьками вона рила глибокі борозни й нагортала довкола табору високі вали, виконуючи за кілька хвилин таку роботу, з якою й за цілий день навряд чи впоралась би навіть сотня варденів. Дракон працював посправжньому завзято та ще й час від часу пускав з носа цівки полум’я. Мабуть, побачивши його за роботою, навіть у найвідважнішого супротивника похололо б на душі.

Коли вардени врешті-решт облаштували свій табір і Насуада дозволила людям, гномам та ургалам піти на відпочинок, було вже далеко за північ. Повернувшись до свого намету, Ерагон іще довго медитував, аж доки цілком не очистив свою свідомість. Вечірня медитація давно вже стала для нього традицією. Щоправда, після очищення свідомості юнак не став вправлятися в письмі, а вирішив згадати й повторити закляття, що могли знадобитися йому під час важкого завтрашнього дня. Більше того, він навіть спробував створити нові закляття, котрі б допомогли подолати непередбачувані труднощі в Драс-Леоні.

За цим складним заняттям його й поглинув неспокійний сон. Цього разу він був яскравіший і динамічніший, ніж звичайно. Незважаючи на медитацію, передчуття близької битви змушувало кров рухатися швидше й не дозволило Вершникові розслабитись як слід. Чекання завжди було для Ерагона доволі важким — йому хотілось якомога швидше опинитися в самісінькому серці битви, де треба було діяти й де не лишалося часу на те, щоб думати про можливі небезпеки.

Сапфіра так само насилу заснула. Юнак бачив уривки її снів, у яких вона хапала й нищила ворога. Очевидно, дракон і собі з нетерпінням чекав на початок однієї з найвідповідальніших битв. Його бойовий настрій трохи підбадьорив Ерагона, але цього було не досить, щоб він остаточно розпрощався зі своєю тривогою.

І ось настав ранок. Вардени зібралися перед незахищеними окраїнами Драс-Леони. Коли армія вишикувалась, Вершник був неабияк здивований, побачивши, що більшість воїнів мають криві мечі, добряче побиті шоломи, а на їхніх щитах і кольчугах то тут, то там зяють дірки. Захопивши ДрасЛеону, вони, напевно, здобудуть собі нові обладунки, як це вже було раніше в Белатоні й Фейнстері, а от втрачених людей замінити буде ніким.

«Чим довше це триватиме,— сумно сказав юнак Сапфірі,— тим легше буде Галбаторіксу перемогти нас в Урубейні».

«Виходить, зволікати не можна»,— відповіла вона. Тоді Егарон хвацько скочив у сідло й глянув на Насуаду, що сиділа на своєму чорному коні в повній бойовій готовності. Поруч із нею перебувала її варта, Нічні Яструби, кількість яких на час бою вона збільшувала до шести воїнів. Ельфи вирішили йти пішки. Вони категорично відмовилися сідати на чужих коней, довіряючи лише тим, що їх вони виростили й натренували власними руками. Нічні Яструби й ургали тим часом також були верхи. Ярдів за десять від Ерагона нетерпляче гарцював король Орин зі своїм почтом із найкращих воїнів, шоломи яких прикрашало барвисте пір’я. Командир гномів Нархейм, так само, як і Гарцхвог, теж були з власними солдатами.

Обмінявшись привітаннями, Насуада й король Орин риссю помчали від основного війська варденів убік міста. Не маючи наміру відставати, Вершник міцно вхопився за найближчий шип Сапфіри, і дракон здійнявся в небеса.

Скакуни короля й Насуади зупинились аж перед першими зруйнованими будівлями. Тоді правителі пропустили вперед двох герольдів — один із них тримав прапор варденів, а другий — Сурди. Вони повагом в’їхали першими у південні ворота Драс-Леони й занурилися в лабіринти вузесеньких вуличок, що звивалися поміж халупами, ніби змії.

Ерагон ні на мить не зводив з герольдів погляду. Місто виглядало на диво порожнім і спокійним. Усі кудись поховалися, нікого не було навіть на верхівці жовтої стіни, хоч раніше там день і ніч вартували невеличкі загони солдатів Галбаторікса.