Ерагон. Спадок, або Склеп душ - Паолини Кристофер. Страница 47

— Авжеж,— задумливо посміхнувся Орик.— Але вона не може покинути своїх обов’язків лиш для того, щоб мене заспокоювати. Зрештою, про який спокій може бути мова, якщо вона перебуватиме так близько від Мертага, Торнака, Галбаторікса та його триклятого чорного дракона.

— Ти нагадуєш мені відповідь на загадку,— сказав Ерагон, щоб підбадьорити Орика.— Сидить король гномів на землі й ліпить із грязюки камінь. Не впевнений, що така загадка колись існувала, але віршами вона б звучала десь так:

Тринадцять зірок над його головою, Він робить каміння з землі...

Рими, на жаль, нема. Та я не поет, і годі чекати від мене справжніх віршів. Можу уявити, як люди ламатимуть собі голову над цією загадкою!

— Гм...— буркнув Орик.— Тільки не гноми... Навіть наші дітлахи відгадають її за лічені секунди.

«І дракон теж»,— додала Сапфіра.

— Мабуть, так воно і є,— згодився Ерагон.

А потім Вершник розпрітав Орика про все, що сталося з гномами після того, як він із Сапфірою покинув Тронжхейм. Вони не бачились бозна-скільки, тож він із нетерпінням чекав прибуття армії гномів до Драс-Леони, аби дізнатися, як його друг поживає після коронації.

Орик і собі скучив, тому майже годину переповідав Ерагонові про всі ті сварки, які спалахнули між кланами гномів після формування армії й початку походу. Клани були так невдоволені війною, що навіть Орику важко було тримати їх у покорі.

— Це ніби керувати зграєю дурних качок,— пояснив Орик.— Вони завжди рухаються власним шляхом, здіймають неймовірний ґелґіт й норовлять хапнути тебе за руку за першої-ліпшої нагоди.

Ерагон поцікавився долею Вермунда. Йому вже давно кортіло дізнатись, що сталося з гномом, котрий намагався його вбити. Вершник хотів зрозуміти, де тепер його вороги, особливо найнебезпечніші.

— Він повернувся до рідного села у Фелдарасті,— відповів Орик.— Подейкують, почав добряче пиячити й нарікати ледь не на весь білий світ. Але на нього майже ніхто не зважає. Кнурлани Аз Свелдн рак Ангуін напрочуд горді й уперті. Дуже часто вони заплющують очі на дурнуваті витівки Вермунда, незважаючи на те, що інші клани засуджують його вчинки. Але замах на гостя — це те, чого гноми ніколи не пробачать. Ніде правди діти, дехто з Аз Свелдн рак Ангуін продовжує симпатизувати Вермунду, та я не вірю в те, що вони наважаться втратити прихильність решти гномів тільки заради того, щоб захистити грімстборіта, у якого немає ані краплини власної гідності. Спливуть роки, і вони взагалі відвернуться від нього. Мені казали, що Вермунда остерігаються навіть ті клани, які самі потрапили в неласку.

— Як гадаєш, що з ним буде?

— Він змириться з неминучим і зламається... Або ж одного чудового дня хтось підсипе йому в мед отрути. А вийшовши на вулицю, він може отримати ніж у спину... Словом, як ватажок Аз Свелдн рак Ангуін, він не становить для тебе жодної небезпеки.

Друзі розмовляли аж доти, доки Орик не завершив кілька перших етапів виготовлення Ереткнурла. Далі грязьову кулю слід було просушити в наметі на клаптикові тканини, тому Орик узяв своє відерце й звівся на ноги.

— Дякую тобі, Ерагоне, за те, що мене вислухав,— сказав він,— І тобі теж, Сапфіро! Дивна річ, але ви єдині, крім Хведри, з ким я можу ось так просто потеревенити. Усі ж інші...— гном не доказав, а лиш скрушно розвів руками.

— Ти наш друг, Орику, і нам байдуже, король ти чи ні. Ми завжди раді погомоніти з тобою! Більше того, ти можеш бути впевнений, що про жодне слово нашої розмови ніхто не дізнається! — і собі звівся на ноги Ерагон.

— Так, я переконаний у цьому, Ерагоне,— зиркнув на нього Орик.— Навколо відбувається так багато всього цікавого, а в тебе немає часу, щоб з усім ознайомитись... Прикро...

— Повір, Орику, зараз мене хвилює тільки доля варденів. Усе інше мене не обходить.

— У цьому щось є, адже Вершник повинен завжди бути наче збоку від усіх. Інакше він не зможе мати власної думки. Раніше я ніколи не розумів незалежності Вершників, але зараз бачу, що вона необхідна їм, як повітря.

— Ну, я не зовсім збоку...— знизав плечима юнак.— Я вірний тобі й Насуаді.

— Твоя правда... Але ти все одно не належиш ані варденам, ані Інгейтуму. Та як би там не було, я дуже радий, що можу тобі довіряти,— схилив голову Орик.

— І я...— тихо сказав Ерагон, посміхнувшись.

— Ми ж молочні брати, чи не так? А брати мають пильнувати один за одним!

«Авжеж, мають...» — подумав Ерагон, поплескав Орика по плечу, а вголос мовив:

— Молочні брати.

ШЛЯХ ПІЗНАННЯ

Того-таки дня, переконавшись, що війська Імперія вже не наважаться атакувати варденів з Драс-Леони, Ерагон і Сапфіра попрямували в тил табору, де був спеціальний майданчик для тренувальних боїв.

Там на них уже чекала Арія. Власне кажучи, прибувши до табору, вони зустрічалися з ельфійкою кожен божий день.

— Як справи? — спитав Ерагон.

— Так собі..— невесело посміхнулась Арія, яка із самого ранку мала досить напружені перемовини з Насуадою й королем Орином.

Кивнувши, Ерагон дістав з піхов свого меча. Ельфійка не примусила довго себе чекати, і вже за мить супротивники стояли один проти одного в бойових стійках. За попередньою домовлешстю кожей із них прихопив на сьогоднішне тренування щит. Це мало врізноманітнити поєдинок. До того ж, тепер все більше нагадував реальний бій.

Рухаючись      обережними      невеличкими      кроками, Вершник й ельфійка інколи не дивились собі під ноги — їхні      погляди були прикуті одне до одного. Від цієї частини дуелі Ерагон отримував, мабуть, найбільшу насолоду. Невідривно дивитися в очі Арії, зосереджено й уважно пильнувати за її фантастично красивими зіницями,— він радів, що стає ближчим до ельфійки бодай у такий химерний спосіб.

Перший удар був за Арією. Другий так само. І Ерагон одразу ж ускочив у халепу — ельфійка притисла свого меча йому до шиї. Сенсу пручатися не було, тож довелося чекати, доки Арія опустить зброю і зробить крок назад.

— Знову ловиш ґав! — мовила вона.

— І як тобі вдається весь час мене перемагати?! — роздратовано сказав Ерагон.

— Ось так,— відповіла ельфійка й зробила випад убік його правого плеча.

Захищаючись, Вершник підняв щит і прудко відскочив на кілька кроків.

— Я тренувалась сотні років,— вела далі Арія,— і було б трохи дивно, якби я тебе не перемагала. Чи не так? Ти взагалі повинен пишатися, що тобі вдалося кілька разів зачепити мене. Ну то як, іще одна спроба?

Просвистівши в повітрі, Брізінгр із брязкотом врізався в щит, яким ельфійка прикрила стегно. У відповідь Вершник отримав блискавичний удар по зап’ястку — всю руку аж до плеча наче пронизали холодні голочки.

Ерагон зойкнув, укотре відскочив, сподіваючись перевести подих і хоч трохи оговтатись. Головна незручність у боях з ельфами полягала в тому, що вони були значно швидші за людей, тож могли дістати супротивника з більшої відстані, так що той і оком не встигав змигнути. Словом, щоб почуватися в безпеці, Вершник мав перебувати щонайменше за сотню футів від Арії.

Та ельфійка й не збиралася збавляти оберти. Високо підстрибнувши, вона дивовижним чином зробила в повітрі кілька кроків і кинулась на Ерагона. Той відмахнувся мечем, але Брізінгр просвистів повз плече Арії, не завдавши їй жодної шкоди. А вже наступної миті ельфійка зробила обманний рух. Вершник хотів був прикрити ребра, але зрозумів, що меч супротивниці вкотре торкається його шиї — • цього разу біля самісінького кадика.

Так вони й завмерли. Вологі, великі очі Арії були всього за якийсь дюйм від Ерагона. У них світилися запал битви, завзятість і гранична зосередженість... Не знаючи, як усе це розуміти, юнак зупинився. Ельфійка враз стала наче байдужа, відвела меч від його шиї й відійшла геть.

— Якщо ти знаєш так багато про володіння мечем,— порушив мовчанку Вершник, потираючи горло,— чому ти не навчиш мене битися краще?

— Я намагаюсь,— Арія зблиснула своїми смарагдовими очима,— але проблема не в цьому,— вона торкнулася мечем правої руки Ерагона.— Проблема в тому, що я знов і знов показую тобі твої помилки, чекаючи, доки ти перестанеш їх робити. І я буду показувати їх навіть тоді, якщо на тобі не залишиться жодного живого місця,— ніби підтверджуючи серйозність власних намірів, ельфійка грюкнула Вершника мечем по шолому.