Ерагон. Спадок, або Склеп душ - Паолини Кристофер. Страница 55
— Брізінгр! — нарешті сказав Вершник, спрямовуючи енергію в слова й перебираючи в пам’яті всю відому інформацію про меч.
Сили покинули його зі швидкістю стріли. Юнак спробував заговорити, потім поворухнутись, але закляття прикувало його до місця. Натомість піхви меча, ніби водна гладінь, взялися брижами, а поруч із ними з’явився чистий прозорий образ — ідеальна копія Брізінгра. Ерагон не знайшов жодної похибки. Ба більше, невдовзі йому почало здаватися, що копія краща за оригінал. Було таке враження, ніби він бачить самісіньку сутність меча, те, що не вдалося побачити навіть майстру, котрий його виготовив.
Помилувавшись красою образу ще кільканадцять секунд, Вершник почав поволі відпускати закляття. Мечвидіння повільно розтанув у повітрі, повернувши юнакові здатність рухатись і говорити. У наметі запанувала кромішня пітьма.
Присутність Сапфіри й Глаедра Ерагон відчув трохи перегодом. Обидва дракони стежили за ним дуже пильно, намагаючись не пропустити жодної думки, що спалахувала в його свідомості. Вони так занурились у цей процес, що навряд чи помічали щось іще.
«Якби я зараз штурхнув Сапфіру,— не без іронії подумав юнак,— то вона, мабуть, з переляку скрутилась би калачиком».
«А якби я тебе штурхнула,— невдоволено відповіла Сапфіра,— від тебе не лишилось би й мокрого місця!»
Ерагон посміхнувся й стомлено приліг на лежак.
«Ти чудово впорався, Шейдслеєре! — похвалив Ерагона золотий дракон, який відтоді, як почав учити Вершника, був дуже скупий на компліменти.— Але повторювати цього ми більше не будемо».
«Гаразд, учителю!» — потер руки юнак, намагаючись розігнати колючий холод у пальцях.
Незважаючи на останнє зауваження Глаедра, Ерагон був дуже задоволений тим, що йому пощастило з першого разу впоратись із надзвичайно складним магічним завданням. Ця невеличка перемога додала йому сил і віри.
* * *
На третій день, перед ранком, до варденського табору повернувся Роран зі своїм загоном — ватажок і його солдати були захекані й смертельно втомлені. Звістка про їхнє повернення гриміла серед варденів іще кілька годин, але невдовзі життя табору повернулось у своє нудне одноманітне річище.
Вершник страшенно зрадів, побачивши кузена. Він знав, що з ним усе гаразд, але позбувся хвилювання аж тоді, коли по-братському обняв Рорана. Справді-бо, коли не брати до уваги Мертага, Роран був єдиною ріднею Ерагона.
Вигляд у Міцного Молота, правду кажучи, був так собі. Ерагон розумів, що воєнні походи ніколи не бувають легкими, але на цей раз кузен виглядав куди гірше за решту солдатів свого загону. Здавалося, ніби він постарів щонайменше років на п’ять. Під очима в нього виднілися великі темні мішки, а білки були помережені десятками червоних капіляриків. На чолі в Рорана з’явився добрий десяток нових зморщок, сам він рухався так, немов його тіло було всуціль укрите синцями, а довершував картину сумний жмут наполовину обгорілої бороди.
П’ятеро прибулих із ним бійців одразу ж почимчикували до цілителів Ду Врангр Гата, котрі нашвидкуруч зцілили їхні найнебезпечніші рани. А потім на Рорана та його товаришів чекала зустріч з Насуадою. Побачивши стомлені сірі обличчя солдатів, правителька обмежилася короткою промовою, в якій дякувала варденам за відвагу та мужність.
— А тепер,— кивнула вона, закінчивши,— вам треба відпочити.
Знеможений Роран і собі хотів піти, але Насуада зупинила його, владно звівши руку.
— Міцний Молоте,— тихо, але наполегливо сказала дівчина,— я чекаю на твій звіт.
Щосили змагаючись із втомою, Роран докладно розповів про свій похід на Аруфс. Ерагон і Насуада слухали дуже уважно. Вони боялися навіть ворухнутись зайвий раз, щоб не проґавити чогось важливого. Невдовзі Міцний Молот закінчив і тяжко зітхнув. Здавалось, зараз його взагалі мало що цікавить.
— Роране, відтепер ти будеш командувати цілим батальйоном,— мовила Насуада.
Вона сподівалася, що воїн зрадіє цій звістці. Натомість зморшки на обличчі Міцного Молота стали ще глибші, а брови ще більше насупились.
— Як скажете, леді Насуадо...— відповів він спокійним голосом і вклонився.
На цьому розмова завершилась, і Ерагон провів Рорана до намету. Побачивши коханого, Катріна повисла в нього на шиї й почала так палко цілувати, що Вершник вирішив відвернутись, щоб не бентежити молодят. Хоча ті, схоже, і ке збиралися бентежитись.
Після короткої вечері Вершник іще раз обняв свого двоюрідного брата й почав прощатися. Роран був надто втомлений і похмурий, тому на питання відповідав одним-двома словами, а більше мовчав.
Коли Вершник уже крокував темним табором разом із Сапфірою, він несподівано почув за спиною лопотіння чиїхось ніг.
— Ерагоне! Ерагоне! Стривай! — загукав чоловічий голос.
Юнак обернувся й побачив цибату постать Джоуда, котрий підстрибом біг до нього. У лівій руці він тримав сувій пергаменту.
— Що це? — здивовано спитав Ерагон.
— Це! — вигукнув Джоуд, зблиснувши очима, й підняв пергамент над головою.— Я знову це зробив, Ерагоне! Я знайшов вихід!.
— Що ти зробив? Який вихід?.. Заспокойся, бо я нічого не розумію! — схопив юнак ученого за плечі.
З переможним виглядом Джоуд роззирнувся навкруги.
— Мої зусилля не пропали марно! — зашепотів він.— Я знайшов таємний тунель, який веде прямісінько в Драс-Леону!
РІШЕННЯ
— Поясни мені ще раз, — попрохала Насуада. Ерагон нетерпляче переступав з ноги на ногу, але тримав язика за зубами. Джоуд тим часом дістав із купи книжок невеличку тоненьку книжечку в червоній шкіряній палітурці й почав свою розповідь утретє:
— Приблизно п’ятсот років тому, точніше сказати не можу...
— Облиш ці подробиці, ми й так розуміємо, що це припущення,— урвав його Джормандер, махнувши рукою.
— Так от. Приблизно п’ятсот років тому,— знову почав Джоуд,— королева Форна послала Ерста Грейбіарда до Драс-Леони, або, правильніше буде сказати, в те місце, яке потім стало Драс-Леоною.
— А навіщо вона його послала? — спитала Насуада, нервово посмикуючи манжет рукава.
— Між кланами гномів тоді спалахнула війна, і Форна сподівалася, що зможе заручитися підтримкою нашої раси. Крім того, вона хотіла, щоб король Ротгар допоміг їм у плануванні й побудові міських укріплень — гноми якраз тоді зводили укріплення Аруфса.
— А потім Долгат Налфстайв убив Форну...— зітхнула Касуада.
— Правильно. Словом, у Ерста Грейбіарда не було вибору — він мав якомога швидше повертатися в Беорські гори, щоб захистити свій рід БІД нападів Халфстрейва. Але...— Джоуд звів палець і розгорнув червону книгу,— перш ніж Ерст вирушив, він устиг підготувати креслення майбутньої каналізації під центральною частиною міста. Це було надзвичайно важливо, бо від каналізації прямо залежить зведення оборонних споруд.
— Схоже на правду,— кивнув з-за столу, розташованої в центрі намету Насуади, Орик,— треба вирішити, як і де буде розподілятися вага, з’ясувати, що найбільше пасує до того ґрунту, з яким маєш справу... Інакше будівля або обвалиться, або просяде.
— Як бачимо,— вів далі Джоуд,— зараз Драс-Леона не має підземної каналізації, і я можу сміливо стверджувати, що нічого з того, що планував Ерст, не було втілене в життя. Одначе за кілька сторінок Ярдлі пише...— вчений тицьнув пальцем у книгу й почав читати,— ...події розгортались не найкращим чином: грабіжники підпалили чимало осель і розікрали сімейні скарби. Солдати зреагували не відразу, оскільки більшість із них працювали в цей час під землею, ніби звичайнісінькі селяни.
Запала напружена мовчанка.
— І що ж це вони там копали? — відклав книгу Джоуд.— Мені не вдалося знайти якихось інших згадок про підземні роботи всередині й навколо Драс-Леони, аж доки...— рука вченого потяглася до великої книги в дерев’яній обкладинці завтовшки близько фута,— я не погортав «Події під Тарадасом та інші таємниці незвичайних явищ, записаних в еру людей, гномів і прадавніх ельфів».
— У цій роботі безліч помилок,— озвалась Арія, зупинившись біля столу й обіпершись обома руками на карту міста.— Автор дуже мало знав про мій народ, а те, чого не знав, узяв та й вигадав.