Ерагон. Спадок, або Склеп душ - Паолини Кристофер. Страница 65

Вершник тим часом уважно розглядав місце майбутнього бою. Масивні ребристі колони здіймалися до склепінчастої стелі, оповитої таємничими сутінками. У вітражні вікна правої стіни линуло слабке світло призахідного сонця, тоді як за іншими вікнами була непроглядна темрява. Попід стінам,и стояли химерні білі статуї, а перед ними рівними рядами вишикувалися гранітні стільці, на яких сиділи священики. їхні голови були закинуті вгору, тож здалеку вони нагадували голодних пташенят. А залою линула пісня-молитва, така тужлива, що у Вершника мимохіть перехопило дихання.

«Та це ж той самий собор Драс-Леони, перед вівтарем якого мені довелось стояти навколішки...» — із жахом зрозумів Ерагон.

Безрука жінка з брязкотом випустила чашу на підлогу й скочила на ноги, прикриваючи священика своїм кволим тілом. На вівтарі, біля її ніг, Вершник побачив піхви Брізінгра й Арен, та перш ніж він устиг зробити бодай крок, на нього накинулося двоє озброєних списами охоронців. Юнак парирував удар першого й, блискавично змахнувши Звуком Смерті, розрубав ратище списа навпіл. Спантеличено тримаючи в руках те, що мить тому було зброєю, охоронець і*незчувся, як прозорий меч розітнув його від плеча й до пояса. Клинок пройшов крізь тіло з такою легкістю, що Вершник аж здивувався.

З другим охоронцем Ерагон упорався ще швидше. Саме тоді й наспіли його друзі. Вимахуючи кинджалом, знахарка зайняла позицію праворуч від нього, тимчасом як Солембум знавісніло нявкнув з лівого боку. Ельфійка залишилася позаду, так і тримаючи на плечі непритомного послушника.

Підлогу довкола вівтаря заливала велика калюжа крові. Тоді назустріч зухвалим варденам кинулося кілька нових охоронців, та один із них необачно послизнувся й позбивав своїх товаришів з ніг. Вершник миттю опинився біля розгублених ворогів і порішив їх іще до того, як вони встигли схопитися за зброю.

— Убийте невірних! Розірвіть їх на шматки! — пронизливо загорлав головний священик.— Не дайте цим богохульникам утекти! Вони повинні спокутувати свій гріх перед старійшинами!

Решта священиків завили й затупотіли ногами, збираючись кинутися на варденів, ніби зграя голодних вовків на знесилених оленів. Ерагон миттю звів довкола своєї свідомості мур, ледь устигаючи відбивати хаотичні розумові атаки. Захищатися від такої кількості ворогів було доволі складно. Рятувало лиш те, що з переляку священики нападали по одному, назіть не думаючи об’єднати власну енергію і вкласти її в один потужний удар, який, цілком імовірно, зміг би пробити оборону Вершника.

Невдовзі Вершник відчув присутність м’якої і спокійної свідомості Арії. Серед колотнечі бою вона здавалася Ерагонові одним-єдиним прихистком, і він намагався триматися якомога ближче до ельфійки. Вона теж полинула в його бік, і сталося диво! Якоїсь миті їхні свідомості злились воєдино, так, що юнак уже не міг зрозуміти, де чиї думки. Йому стало легше, він повністю відкрився Арії, не приховуючи від неї жодного куточка свого розуму.

Разом вони атакували одного зі священиків. Каліка почав битий» як риба об лід, проте їхня хватка була мертва. Намагаючись не пустити ельфійку й Вершника до своєї свідомості, священик весь час повторював якусь чудернацьку фразу, що, швидше за все, була цитатою зі священної книги Тоска. Урешті-решт, бідоласі забракло зосередженості, і в його голові промайнула думка:

«Невірні надто близько до нашого Майстра! Нам треба вбити їх, перш ніж вони заподіють йому шкоду! Ні... Ні!!!»

Цієї слабинки було цілком досить, щоб Вершник та ельфійка заволоділи його думками. Тепер він не міг опиратися їм ані фізично, ані розумово — він обм’як і, знепритомнівши, сповз на підлогу.

Тим часом один із ченців, перекидаючи важкі гранітні стільці, вибухнув зеленим полум’ям, що стовпами ринуло з його рота, ніздрів і вух. Вогонь перекинувся на одяг його сусідів, і ті заметушилися, з, останніх сил намагаючись атакувати Ерагона. Полум’я пожирало їхні тіла, які тріскались, немов сухе гілля під час найсильніших буревіїв.

Тоді знахарка відчайдушно кинулась до священиків, завдаючи їм смертельних ударів своїм довгим кинджалом. Слідом за нею м’яко стрибнув вірний Солембум, перегризаючи горлянки тим, кому пощастило уникнути леза Анжелиної зброї.

Священики розгубилися й почали панікувати, через що Ерагонові й Арії стало значно легше атакувати їх думками. Спершу на підлогу впав один священик, потім другий, третій, четвертий, а решта не витримали й кинулися навтьоки. Хтось намагався врятуватись у вестибюлі, з якого можна було втекти до монастиря, а хтось приречено плазував між стільцями, обхопивши руками голову. Однак здалися не всі. Посеред зали все ще стояло шестеро священиків, які вперто продовжували атакувати захист Вершника. Підступитися до калік було не так уже й легко, оскільки кожен із них мав принаймні одну руку, в якій виблискував короткий кинджал.

Тоді Ерагон кинувся вперед і змахнув мечем, намагаючись вразити одного з них у шию, однак лезо Звуку Смерті завмерло за півфута від каліки.

«Магічний захист...» — подумав Вершник і в розпачі спробував ударити священика кулаком У груди.

На превеликий подив юнака, удар досягнув мети. Кістки хруснули, і бідолашний каліка відлетів назад, зваливши з ніг кількох своїх товаришів. Схоже, захист священиків був налаштований тільки проти зброї, а про те, щоб битися врукопаш, вони, з огляду на своє каліцтво, мабуть і не думали. Збагнувши це, Ерагон парирував незграбний удар найближчого зі священиків, а потім з усієї сили зацідив йому рукою в живіт. Солембум теж не ловив ґав. Настовбурчивши шерсть, він блискавкою кинувся на священиків і вп’явся одному з них у горлянку.

Урешті-решт, із шістьох відчайдухів залишився тільки один. Але й він протримався недовго — Арія схопила каліку за поли одягу й швиргонула так, що той, перекинувши кілька стільців, пролетів футів тридцять, ударився об стіну й завмер.

Тим часом четверо рабів тихенько підняли ноші з головним священиком і швидко задріботіли вздовж східної стіни собору, прямуючи до виходу. Вершник помітив їх. Він стрибнув на вівтар, перекинувши ногами золоті тарелі, легко перелетів через тіла вбитих священиків і стрімголов помчав до виходу, наздоганяючи рабів із ношами.

Побачивши Ерагона, що перетнув їм шлях, четверо рабів уклякли на місці.

— Назад! — заверещав каліка-священик.— Назад!

Раби виконали наказ свого хазяїна, та було вже надто пізно. Позаду них, так і тримаючи послушника на плечі, стояла Арія. Тоді раби відчайдушно скрикнули й кинулись убік, поміж двома рядами гранітних стільців, але там на них уже давно чекав Солембум. Прищуливши вуха, кітперевертень загарчав так, що у Вершника аж мурашки по спині побігли. За якийсь час повз Ерагона прошкутильгала Анжела, озброєна кинджалом і двома дротиками — жовтим і зеленим. Вершник не міг надивуватися, звідки в знахарки стільки всілякої чудернацької зброї.

Раби вперто не хотіли кидати свого хазяїна й, трохи повагавшись, помчали прямо на Солембума, мабуть, тому, що кіт здався їм найменш небезпечним серед усіх супротивників. Та не так сталося, як гадалося.

Солембум видерся на стілець, напруживсь і стрибнув на раба, що біг попереду. Побачивши в повітрі кота, головний священик вигукнув щось прадавньою мовою, хоч Ерагонові й не вдалося розібрати жодного слова закляття. Але Солембум без жодних пригод дістався до раба, звалив його на підлогу й миттю ж загриз. Решта рабів перечепились через тіло небіжчика й... Захитавшись, ніби пліт на розбурханій хвилі, ноші перекинулись, а головний священик полетів шкереберть і затих, ударившись животом об один зі стільців.

Вершник був уже поруч. Кількома швидкими ударами він порішив двох рабів, а останній із них опинився в лапах Солембума, і той блискавично скрутив бідоласі в’язи. Настав час прикінчити й головного священика. Вершник попрямував до безрукого тіла, аж раптом хтось спробував зухвало вдертись у його свідомість і встановити контроль над усіма думками. Несподіваний напад змусив Ерагона зупинитися й зосередитись. Арія та Солембум теж заклякли на місці — очевидно, непроханий гість намагався пробити і їхні захисні бар’єри. Нічого не сталося тільки зі знахаркою. Щоправда, вона на мить зупинилась, але відразу ж попрямувала далі.