Ерагон. Спадок, або Склеп душ - Паолини Кристофер. Страница 82
«Було... Було надзвичайно сильне бажання з’їсти маленький червоний гриб... Але воно швидко минуло».
Ерагон тільки гмукнув і нахилився, щоб дістати з-під ліжка «Доміа абр Вірда» — він зберігав її разом з усім своїми письмовим приладдям. Вершник глянув на цю велику книгу в шкіряній оправі й відкрив її навмання на якійсь сторінці. Довгі вервечки рун, як завжди, наводили на нього острах. Довелося зосередитись і докласти неабияких зусиль, щоб прочитати рядочок, де було сказано таке:
«...які, якщо вірити Таладорусу, означають, що й самі гори утворилися внаслідок дії заклинання. Звісно, це нісенітниця, тому що...»
Ерагон розчаровано щось буркнув і закрив книгу.
— У мене немає на це часу,— сказав Вершник.— Вона така велика, а читаю я дуже повільно. Зрештою, я вже прочитав багатенько розділів, але не бачив нічого, що хоч би якось стосувалося Склепу Душ.
«Можеш попросити когось іншого прочитати її,— Солембум зміряв Ерагона зверхнім поглядом,— та якщо в “Доміа абр Вірда” прихована якась таємниця, побачити її зумієш тільки ти».
Ерагон ледь стримався, щоб не вилаятись. Він скочив на ноги й знову почав ходити по намету туди-сюди.
— А чому ти не розповів мені про все це раніше?
«Мені здавалось, що це не так уже й важливо.
Моя порада щодо склепу та скелі могла бути корисна, а могла й ні... Зрештою, що б змінилося від того, якби я розказав?»
— Як це що?! Якби я знав, що в «Доміа абр Вірда» написано щось про Склеп Душ, то читав би книгу частіше й уважніше.
«Але ж ми нічого не знаємо напевно,— Солембум пригладив язиком вуса з обох боків пики.— Може, та книга й не має жодного стосунку до скелі Кутіан і Склепу Душ. Може ж таке бути? Крім того, ти її й так читав. Невже ти й справді почав би приділяти їй більше часу, якби я сказав, що маю відчуття — всього лиш відчуття — що в книзі є щось важливе для тебе? Гмм?»
— Може, й ні... Але ти все одно повинен був сказати мені про це.
Кіт-перевертень нічого не відповів. Натомість він сховав під себе передні лапи.
Ерагон теж мовчав. На душі в нього було кепсько. Вершник стиснув книгу в руках, відчуваючи непереборне бажання розідрати її на клапті.
— Ні,— нарешті, сказав він.— Не може бути, щоб це було все. Може, є якась деталь, про яку ти забув?
«Таких деталей багато,— меланхолійно відповів Солембум,— але, на мою думку, жодна з них не пов’язана із цим».
— Гаразд. Але ти так багато подорожував Алагезією — і з Анжелою, і без неї... Невже ти не знайшов геть нічого, що допомогло б розгадати цю загадку? Нічого, що ми могли б використати проти Галбаторікса?
«Чому ж ні? Я знайшов тебе...»
— Це не смішно,— буркнув Ерагон, трохи помовчав і додав: — Хай йому грець, ти повинен знати ще щось!
«Не знаю».
— Тоді, думай, думай, Солембуме! Бо якщо ми не знайдемо хоч якоїсь допомоги, то вважай, що ми програли Галбаторіксові війну! І тоді більшість варденів, а з ними й коти-перевертні, загинуть.
Солембум зашипів:
«Чого ти хочеш від мене, Ерагоне? Я не можу знайти допомогу там, де її нема. Читай книгу!»
— Ми прийдемо в Урубейн раніше, ніж я її дочитаю.
І яка тоді користь від неї?
«А от це вже не моя провина»,— вуха Солембума знов притислись до голови.
— Та мені байдуже, твоя чи не твоя! Просто мені потрібне щось, що допоможе нам вижити й не опинитися в полоні... Думай! Ти повинен знати ще щось!
Солембум загрозливо нявкнув:
«Я не знаю! І...»
— Повинен знати! — перебив його Ерагон.— Інакше ми приречені!
Вершник замовк, бо з котом-перевертнем почало коїтися щось дивне. Його вуха піднялись угору, вуса натомість опустились, погляд пом’якшав, втративши гострий блиск. І в той же час розум котаперевертня став порожній, так, наче його свідомість завмерла або щезла.
Ерагон не знав, що робити. Аж раптом він почув слова Солембума, хоча його думки ще й досі були безбарвні й рівні, немов поверхня озера під укритим хмарами зимовим небом:
«Розділ сорок сьомий. Третя сторінка. Починай із другого абзаца».
Тим часом погляд Солембума знову став гострий, а його вуха прилягли до голови.
«Що? — роздратовано спитав він.— Чого це ти витріщивсь на мене?»
— А що це ти тільки-но говорив?
«Я сказав, що більше нічого не знаю. І що...»
— Ні-ні! Що ти говорив про розділ і сторінку?
«Знущаєшся?! Я нічого такого не казав».
— Казав.
Кілька секунд Солембум пильно вдивлявся йому в обличчя, а потім ураз якось обм’як.
«Скажи-но мені, Вершнику дракона, що саме ти почув»,— на диво спокійно мовив він.
Тоді Ерагон повторив почуті слова якомога точніше. Кіт-перевертень слухав дуже уважно. Якийсь час після цього він сидів мовчки.
«Нічого не пам’ятаю»,— тільки й сказав Солембум після тривалої паузи.
— Як ти гадаєш, що це може означати?
«Це означає, що нам треба подивитись, що написано на третій сторінці сорок сьомого розділу».
Ерагон трохи повагався, потім кивнув і почав гортати сторінки. Він нарешті згадав той розділ, про який ішлося. У ньому були описані наслідки відокремлення Вершників від ельфів після нетривалої війни ельфів з людьми. Ерагон починав читати цей розділ, але йому здалося, що там немає нічого, крім нудної розповіді про перемовини та угоди, тому він вирішив дочитати його іншим разом.
Невдовзі Вершник знайшов потрібну сторінку. Водячи пальцем по рядках рун, він почав повільно читати вголос:
«...На острові досить незвичний помірний клімат, якщо порівняти його з материковими зонами, розташованими на цій самій широті. Влітку часто буває прохолодно й ідуть дощі, проте зими м’які й не такі холодні, як у районах північного краю Хребта. Це означає, що збирати врожай можна впродовж більшої частини року. Усі сходяться на тому, що земля там багата й родюча — єдина користь від вогненних гір, які час від часу починають бушувати, вкриваючи острів товстим шаром попелу. У тамтешніх лісах повно великої дичини, наприклад, драконів, на яких полюбляють полювати мисливці, зокрема є багато видів, яких не знайдеш більше ніде в Алагезії».
Ерагон відірвав погляд від книги:
— Здається, усе це ніяк не стосується нашої справи.
«Читай далі», відповів кіт.
Вершник насупився й перейшов до наступного абзаца:
«Саме тут, у величезній улоговині в центрі Вройнгарду, Вершники збудували своє уславлене місто Дору Ареба.
Дору Ареба! Єдине місто за всю історію світу, яке було створене для драконів, а також для ельфів і людей. Дору Ареба! Місто магії, вченості, прадавніх таємниць. Дору Ареба! Здається, сама ця назва лунає, як музика. Ніколи раніше світ не бачив такого міста, і більше не буде подібного до нього, бо тепер воно знищене — його стер з лиця землі загарбник Галбаторікс.
Будинки Дору Ареба були зведені в ельфійському стилі, що пізніше зазнав певного впливу архітектури Вершників-людей,— але не з деревини, а з каменю: як чудово розуміє читач, дерев’яні споруди були непридатні для міста, в якому мешкали створіння з гострими, мов леза, пазурами й здатністю дихати вогнем. Та найприкметнішою рисою Дору Ареба були його величезні розміри. Кожна вулиця мала таку ширину, що по ній вільно могли йти поруч два дракони, а приміщення та двері — за кількома винятками — не були тісні для драконів будь-якого розміру.
Як наслідок, Дору Ареба являло собою просторе й розгонисте місто з такими велетенськими будівлями, які дивували навіть гномів. Завдяки великій любові ельфів до природи, у місті було багато садів і фонтанів, а будинки й фортеці Вершників увінчували численні високі вежі.
На гірських шпилях, що оточували місто, Вершники розташували свої сторожові пости, щоб захистити місто від нападів. Крім того, деякі дракони й Вершники мали високо в горах добре обладнані печери, де вони жили окремо від усіх. Це особливо подобалось старим і великим драконам, які взагалі надавали перевагу пустельним місцям. Зрештою, тут їм було значно легше злітати в небо».
Ерагон перестав читати. Звісно, опис Дору Ареба був цікавий, але в Елесмері йому доводилось читати й куди докладніші оповіді про місто Вершників. До того ж, йому було важко розшифровувати нерозбірливі руни.