Ерагон. Спадок, або Склеп душ - Паолини Кристофер. Страница 88

Насуада роздратовано скрикнула й спробувала штрикнути йому в очі пальцями вільної руки. Але й тут її спіткала невдача — другий зап’ясток так само легко опинився в лещатах долоні прибульця. Хватка була така сильна, що пручатися не випадало.

Та дівчина все одно не втрачала надії — вона кинулась уперед і вп’ялася зубами в чоловікову правицю, відчуваючи в роті солоний присмак крові. Дівчина не розтисла зубів навіть тоді, коли кров потекла з її власних губ. Між зубами і язиком, нагадуючи наполоханих змій, звивалися чоловікові м’язи.

Насуада врешті-решт відпустила його руку, різко закинула назад голову й плюнула йому кров’ю в пику. Та навіть після цього чолов’яга залишився цілком байдужий, не виказуючи ані злості, ані образи.

Тоді вона ще раз кинулася на нього й спробувала зацідити йому в живіт. Але перш ніж удар досяг своєї мети, чоловік блискавично відпустив її лівий зап’ясток, розмахнувся вільною рукою й сильно вдарив зухвалу нападницю по обличчю.

В очах Насуади спалахнуло різке біле сяйво. На якусь мить їй здалося, ніби перед обличчям щось зовсім нечутно вибухнуло. Голова дівчини хитнулась убік, а біль прокотився від неї аж до середини хребта.

Коли в очах трохи розвиднілось, дівчина зиркнула на здорованя таким поглядом, ніби хотіла його спопелити, хоч вона чітко усвідомлювала, що цілком перебуває в його владі. Сподіватися на перемогу можна було тільки в тому разі, якби їй пощастило знайти щось гостре, аби перерізати йому горлянку чи виколоти око.

Чолов’яга тим часом відпустив її другий зап’ясток і поліз до туніки, звідки дістав матово-білу хустину. Він приклав її до обличчя, витираючи кожну краплину слини та крові, а потім, притримуючи один кінець своїми зубами-лещатами, зав’язав хустиною поранену руку.

Завершивши цю операцію, здоровань спокійно взяв дівчину за плечі, підняв із золотистих кахлів і спробував поставити на ноги. Але тіло дівчини не слухалось — вона почала швидко осуватися й незграбно, як лялька, повисла в чолов’яги на руках.

Тоді той повторив спробу, і цього разу Насуаді вдалося сяк-так утримати рівновагу. Допомагаючи дівчині, чолов’яга провів її до маленьких бокових дверей, яких вона раніше не бачила, бо вони були в неї за спиною. Поруч із ними починалися сходи, що вели до інших, більших дверей, через які здоровань і потрапив до зали. Вони були зачинені й мали невеличке віконечко з ґратами, крізь яке було видно добре освітлений гобелен, що висів на рівній стіні.

Чолов’яга прочинив бокові двері й завів її до невеличкої кімнати. Коли він залишив Насуаду наодинці, їй ніби камінь з душі впав. Дівчина роззирнулася навсібіч і почала шукати хоч щось, чим би можна було скористатись як зброєю. Проте в кімнаті були тільки пилюка, деревна стружка й засохлі плями крові, що не обіцяли нічого доброго.

Лише за пару хвилин дівчина здогадалася, що це приміщення, очевидно, використовують як туалет. Покинувши кімнату, вона знов опинилася поруч зі здорованем, який обережно взяв її за руку й повів назад.

Перед лежаком Насуада спробувала відчайдушно пручатися, вважаючи за краще бути відлупцьованою, ніж знову прикутою. Але похмурого чолов’ягу годі було спинити. Його тіло було, мов залізне, а м’який на вигляд живіт навіть не колихнувся під її ударами.

Легко здолавши опір дівчини, так, ніби це була мала дитина, чоловік підняв її і знову поклав на лежак. Потім він притис її плечі до каміння й повдягав усі кайдани. Насамкінець він перетягнув її чоло шкіряним ременем — достатньо міцно, щоб тримати як слід голову, та водночас не надто туго, щоб завдавати їй болю.

Дівчина подумала, що він ось-ось має піти — може, на обід, а може, далі виконувати свої обов’язки, проте здоровань узяв срібну тацю, примостився поруч із нею й запропонував ковток розведеного вина. Пити, лежачи на спині, було важко, тож Насуада робила маленькі швидкі ковточки зі срібної чаші, яку він приклав їй до губ. Вино потекло пересохлим горлом, даруючи майже неземну насолоду.

Коли чаша спорожніла, чоловік відставив її вбік, нарізав невеличкими шматочками хліб і сир, після чого простягнув їх дівчині.

— Що...— мовила та, коли до неї нарешті повернувся голос.— Як тебе звати?

Однак чоловік дивився на неї так, ніби нічого не чув. Його схожа на гарбуз голова вилискувала у світлі магічного ліхтаря, як полірована. Кілька секунд повагавшись, він підсунув хліб і сир ближче до неї.

— Хто ти?.. Ми в Урубейні? Може, ти такий самий в’язень, як і я? Тоді ми могли б допомогти одне одному... Повір, Галбаторікс не всесильний — ми легко знайдемо спосіб, як утекти... І будемо на волі, обіцяю тобі,— усе це дівчина говорила тихим спокійним голосом, щоб завоювати його симпатію або принаймні віднайти таку тему, яка могла його зацікавити.

Вона знала, що може переконувати людей — за її плечима були довгі години переговорів. Але на цього здорованя її слова, судячи з усього, не справляли жодного враження. Якби він не дихав, то взагалі можна було б подумати, що перед нею стоїть мрець. «Може, він глухий? — спершу подумала дівчина.— Хоч навряд. Адже він почув, коли мені хотілось води».

Насуада говорила й говорила, аж доки в неї не вичерпались усі аргументи. Тоді вона замовкла й хотіла вигадати щось нове, проте чолов’яга збив її з пантелику, піднісши й наполегливо тримаючи біля її губ хліб із сиром. Дівчина роздратовано попрохала прибрати їжу, але його кам’яна рука навіть не поворухнулась. Сам здоровань продовжував дивитись на неї своїм порожнім і байдужим поглядом.

По тілу дівчини пробіг неприємний холодок. А що коли його поведінка не вдавана? «Може, я й справді для нього порожнє місце?» — подумала Насуада. Цей чоловік міг ненавидіти її, міг отримувати насолоду, катуючи, але щоб отак — узагалі жодних емоцій, це вже занадто. Швидше за все, він перебував під дією магії, тож і не виявляв до неї жодного співчуття. Так чи інакше, Насуада добре розуміла — її смерть збентежить здорованя не більше за смерть випадково розчавленої мурашки.

Урешті-решт їй усе ж таки довелося розкрити рот і дозволити чолов’язі погодувати себе, хоч спокуса гризнути його за палець і була неабияка.

Здоровань годував її, як дитину, орудуючи руками напрочуд обережно, так, ніби він мав справу з порожньою скляною кулею, що могла будь-якої миті впасти й розбитись.

Насуаду тим часом опосіли сумні думки. «Очолювати найбільший в історії Алагезії союз і так низько впасти,— скрушно думала вона.— Я всього лиш звичайна жінка, яка жила в Сурді з її теплими й пильними вулицями, з її галасливими торговцями й метушливим народом. Ото й усе. І в мене нема підстав для гордощів... Мені нічого соромитися своєї поразки».

Та між цими думками все ж таки закрадалася ненависть до здорованя: той уперто продовжував годувати її з руки, хоч вона спокійно могла зроби ти це самотужки. Дратуючись дедалі більше, дівчина все одно вирішила його не чіпати, бо, зрештою, розуміла,1 що цей чолов’яга тільки виконує накази, віддані Галбаторіксом чи кимось іншим.

Треба було думати про щось інше. Тож Насуада спокійно доїла решту обіду, маючи надію якомога швидше здихатися нав’язливої компанії здорованя, а тоді вже подумати про те, як звідси вибратись.

Коли Насуада закінчила їсти, чолов’яга зібрав увесь посуд і справді пішов геть. Дівчина чула, як віддаляються його кроки, як брязкають засуви, пропускаючи здорованя за все нові й нові двері.

* * *

Знову залишившись наодинці, Насуада довго роздумувала над тим, як можна порішити свого наглядача. Так нічого й не вигадавши, вона почала стежити за однією лінією на стелі. Дівчина намагалась збагнути, чи має та лінія початок і кінець. Лінія була синього кольору, і дівчина обрала її не випадково, бо ця лінія нагадувала їй людину, про яку вона зараз узагалі не насмілювалась думати.

Невдовзі і лінія, і роздуми про помсту почали їй набридати. Насуада заплющила очі й поринула в неспокійний сон. Час у ньому спливав то швидше, то повільніше, ніж у реальному світі, що, зрештою, зовсім не дивно, коли тобі сниться всіляке жахіття. Сон обірвався тільки тоді, коли до кімнати знов повернувся чолов’яга в сірій туніці. Побачивши його, Насуада дуже зраділа, хоч подумки й картала себе за таку слабкодухість. Скільки вона проспала — сказати було важко, хоч дівчині й здалося, що часу спливло не менше, ніж першого разу. Чекання ставало просто нестерпним і дедалі дужче нагадувало безкінечність. З одного боку, Насуада хотіла, щоб її ніхто не турбував, та з іншого — вона була вдячна чоловікові за його візит, бо не сподівалася, що той буде навідуватися так часто.