Час великої гри. Фантоми 2079 року - Щербак Юрий Николаевич. Страница 22

— Помітив.

— Толковий мужик. Придивіться до нього. Він інженер–енергетик, винахідник. Будьте дуже обережні з Чаленком і сестрою Ерною.

— Хто це?

— Ерна Еріхівна Богошитська — особиста секретарка Волі, його права рука і ліва нога, його ідеолог та натхненниця. Якщо Воля стане президентом, то Чаленко займе посаду Мережка, а Ерна стане Клинкевичем.

Гайдук подивився у вікно. Побачив у присмерку постать Сковороди, порожній Контрактовий майдан перед Києво–Могилянською академією. «А де ж птахи? — подумав. — Невже всі загинули? Колись голуби й горобці сиділи на голові Сковороди. Тепер нема».

26

Гайдук недосипав ночами й змушений був знову почати приймати норвезький ДОПІНГ; в Олі, яка переселилася до сусідньої з Гайдуком кімнати, з'явилися синці під ясними очима. Але обидва виглядали щасливими, незважаючи на зморливу працю, суєтний, безладний ритм діяльності. Здається, всі співробітники одразу зрозуміли характер їхніх відносин, але ніхто своїх здогадок і суджень не виказував: попередній світ, в якому люди існували до 15 серпня 2077 року, впав раптово, як після дванадцятибального землетрусу, назавжди зник у темряві і хмарах пилу; також зруйновані були майже всі сім'ї; через загибель близьких розпалися вмить усі зв'язки — з'явилася величезна кількість самотніх людей. І тільки на початку 2079 року, в очікуванні нового Світла, почали виникати нові союзи, пробиватися паростки нового життя, не схожого на минуле. Жінки, хоч і зрідка, почали народжувати дітей — про ці радісні новини оголошували в телевізійному театрі, — довелося негайно відкривати пологове відділення при лікарні імені академіка Л. Пирога; при ЦКР організували щось на зразок весільного офісу, яким керувала Ерна Еріхівна Богошитська, де можна було за кілька хвилин оформити шлюб або розлучення. Ніхто не питав про попередній цивільний стан відвідувачів; у багатьох не збереглися документи, а архіви, особливо їх електронна серцевина, були мертві.

Того дня Гайдук прокинувся дуже рано — о п'ятій годині, коли ніяких ознак закінчення ночі ще не виникло. Поруч затишно примостилася Оля, згорнувшись в теплий калачик.

Гайдук лежав тихо, не ворушачись, не вірячи, що живий, що поряд з ним — ця дівчина, яка чомусь пахне грушею: молодою, зеленою, ще не дозрілою грушкою. Гайдук не розумів, чому відчуває цей тонкий свіжий запах груші, бо вже давно відвик розпізнавати запахи і лише дуже зрідка поверталося до нього це правічне відчуття — як запах старої сосни на березі Рогульки — наче відкривалися в старому будинку на якусь мить двері і вікна, щоб невдовзі знову зачинитися.

І тоді, в тиху хвилину щастя, гострий біль туги пронизав його: він укотре згадав маму. Вона сховалася десь у снігах і темряві Верхнього Шльонська, неподалік чеського кордону Ні від мами, ні від Марека Гороля не надходило ніяких звісток, а якщо й були — то як вони могли знайти Гайдука, який загубився в своїх блуканнях по Україні, бо став «звістуном» — попереджав людей про друге пришестя Христа, читав їм Біблію, яку носив у торбі, ставши самозваним, самопризначеним священиком; люди вірили в його святість — ніхто ніде не впізнав його (можливо, рятувала довга чорна борода); називав себе отцем Георгієм і задовольнявся, чим Бог послав: хлібом, молоком, іноді люди давали йому шмат сала чи цибулину; ніде подовгу не затримувався, хоч багато самотніх жінок просили залишитися, і йшов далі, без жодного визначеного маршруту і якоїсь видимої цілі.

Гайдук нікому — ні в братстві, ні Олі — не розповідав, як жив після Великого Спалаху і до своєї смерті у стозі сіна, коли прийшла до нього Флора. Він і сам не розумів, чи це було життя, чи тільки марення, синдром зупинки часу посттравматичний шок, як після вибуху в метро, коли людина, оглушена і осліпла, не знає, куди йти і навіщо жити. Тут багато незрозумілого було для нього самого; вірив, що пам'ять того зниклого назавжди часу потроху відновиться й виведе його з лабіринтів темряви. Але пам'ять була лише недосконалим протезом реальності, що загинула назавжди.

Кинути Київ і бюро він не міг. Треба було знайти когось — кого? — хто подався б до Польщі у пошуках Марії Юзефівни.

Ворухнулася Оля, спросоння сіла в ліжку здерши ковдру з Гайдука, почала в нестямі озиратися навсібіч й жалібно покликала:

— Тату! Татусеньку! Де ти?

Гайдук лежав нерухомо, щоб не наполохати її, відчуваючи, як холод охоплює його тіло. Оля знову вмостилася поряд, поклавши руку на його живіт. Він обережно, щоб не розбудити, накрив її й себе ковдрою, сподіваючись, що ці ранкові хвилини без сну дадуть йому прозріння, що Хтось підкаже йому як жити далі у час заперечення самого життя.

— Я не сплю, — раптом тихо сказала Оля. — Наснився батько… як живий.

Гайдук закляк у мовчанні, боячись завдати їй болю: існувала межа, яку вони не переступали. Він знав, що сталося з Олиним батьком — йому розповів водій «Козака Мамая». Гайдук ніколи не питав її про долю Святополка Гудими, генерала жандармського корпусу.

Оля знову підвелася й лягла на Гайдука, наповнюючи його тіло щемким бажанням.

— Тільки без дурниць, — засміялася вона, відчувши його поштовх, хоча, можливо, їй самій були потрібні ці «дурниці», щоб відігнати похмурих демонів ночі.

Поцілувавши його, вона прошепотіла, лоскочучи вухо:

— У мене є блискуча ідея.

— Поснідати?

— Ваші гастрономічні фантазії, Ігорю Петровичу, такі ж нереальні, як і цей ранок. їсти нема чого. Моя ідея набагато конструктивніша.

Він промовчав, бо це бісове дівчисько ще тісніше притискалося до нього, лівою рукою намацуючи те, що так швидко зростало в ньому, твердішало і прагнуло входження до її гарячих джерел.

— Я хочу вийти за вас заміж, — оголосила Оля. — Давайте післязавтра візьмемо шлюб. Підемо до Ерни й розпишемося.

Від несподіванки він скинув Олю з себе і сів у ліжку, спустивши ноги на холодну підлогу.

— Ти з глузду з'їхала? Тобі скільки років?

— Вісімнадцять. Дев'ятнадцятий уже.

— А закон Конфедерації про суспільну мораль і здоровий розвиток нації знаєш?

— Ні, — знову взялася за своє Оля, поклавши голову на його коліна.

— Це дуже мудрий закон. Шлюб між чоловіком і жінкою можна укладати, якщо різниця у віці не перевищує двадцяти років. Understand? Я можу одружитися на жінці від тридцяти двох до сімдесяти двох років.

— Плювати на цей дурний закон для інвалідів та імпотентів! Плювати на вашу улюблену Америку, Ігорю Петровичу! Чого ви боїтесь? Хіба ви старий пердун чи імпотент? Вам пропонує руку і серце краща дівчина Європи. Кращу за мене не знайдете!

Вона підвела голову і гнівно надула губки. Він подумав, що вона в усьому має рацію і що він знову робить недолугу спробу ухилитися від долі.

Її гнів не вщухав.

— Чи, може, ви зберігаєте вірність вашій Божені?

— Божени не існує. Вона мертва. І більше ніколи не згадуй її, — його ноги змерзли до корчів, і Гайдук забрав ноги до ліжка, бо тремтів від холоду. — Ти божевільна, і я тебе за це люблю. Тобто не тільки за це. Але уяви: через сім років я старію, я хворий, я набридаю тобі. І ти урочисто оголошуєш, що я не задовольняю тебе сексуально, що в мене паскудний характер, що я стара ганчірка, що я вкрав у тебе кращі роки твого життя. І що тобі набридло обслуговувати мене, і що вся ця ідіотська вигадка про операційну медсестру і хірурга не для тебе, бо ти сама великий хірург, і що з'явився найкращий хлопець Європи, з яким ти хочеш…

— Ні з ким нічого не хочу! — вигукнула вона й зіскочила з ліжка. Стояла гола перед ним, прекрасна у своїй молодості й праведному гніві. Світанок сірими півтонами малював примарні обриси її тіла, на якому не було засмаги і двох білих смуг — від ліфчика і трусиків, як у дівчат до Вибуху. Гайдукові стало її жаль, бо вже другий рік це дівча не знало сонця та інших радощів довибухового часу.

— Іди сюди, замерзнеш, — поцілував її у живіт.

— Я народжу вам дітей. Гарних, білявих, як я… ну може, чорнявих. Теж непогано. Розумних, як ви… Поїдемо з ними до Болгарії, до Созополя… Там є казкове місце — Санта Маріна. Як уві сні — зелене, чисте, добре. Мене тато і мама туди возили, коли я маленькою була. Там рай для дітей — пляжі піщані. Чорне море тепле, повітря сухе. Ви будете плавати з дітьми.