Час великої гри. Фантоми 2079 року - Щербак Юрий Николаевич. Страница 32

Але нічого з цих крамольних думок не виказав: навпаки, безкінечне число подяк висловлював членам ЦКР і особисто Василеві Волі, цілував у щічку Богошитську за чудовий мундир, кланявся направо й наліво. Вдумливий спостерігач помітив би в його жестах і словах неприємний присмак гротеску але серед членів президії ЦКР не виявилося проникливих обсерваторів, і невдовзі розмова набула менш урочисто–радісного характеру стали обговорювати директиви для Гайдука в його переговорах з російським монархом. Перш за все, висловити побажання жити в мирі–дружбі з братнім (Воля рішуче був проти цього слова) російським народом. По–друге… Власне, що було «по–друге»? Що можна було сказати правителям (тепер не правителям, а порожнім фантомам) країни, які, засліплені жадібністю, бажанням захопити якомога більше земель та підданих, прирекли, починаючи з XVII століття, своїх громадян і свою державу на загибель?.. Читати їм уроки історії чи розповісти казку про вовка, який, поїдаючи баранів, врешті луснув, як надувна гумова куля?.. Члени ЦКР мудро вирішили, що Гайдук сам зорієнтується на місці — кому і що казати.

Єдине, що просив Воля, — розповісти москалям, що на їхніх кордонах йде успішний процес народження (відродження) могутньої колись імперії Київська Русь. Але ніяких деталей не повідомляти.

Великі дискусії виникли навколо питання про те, що подарувати Ніколаю Третьому Воля запропонував вислати молодому цареві старовинну карту Київської Русі, змальовану за двісті років до виникнення Москви, але його ідею не підтримали. Раритетну карту шкода, бо то єдиний примірник, а історичні алегорії суздальцям ні до чого — не зрозуміють. Усі підтримали ідею Богошитської — подарувати золотий барельєф із зображенням могутнього круторогого бика, знайдений в розкопках борщівської культури: нехай пам'ятають, якою древньою є земля Наддніпрянська і держава наша.

Членами делегації (голова — генерал–полковник, міністр НБО України–Руси Гайдук І. П.) призначили члена ЦКР, митрополита, настоятеля Софійського собору об'єднаних християн України владику Ізидора (Добоша) та академіка всіх гуманітарних наук, члена президії ЦКР Гоголя М. В. (Твердохліба). Оля залишалася в Києві — на 14 березня призначався конгрес представників земель та міст України, від якого залежала доля нової держави. Для цієї історичної події готувались приміщення Києво–Могилянської академії, й Олиному бюро дісталася левова частка оргроботи.

Після засідання президії ЦКР Василь Воля попросив Гайдука залишитись. Запросив до кабінету де до них приєднався Чаленко.

Крім довгих вусів, що їх пан Чаленко систематично обсмикував, наче бажав зробити довшими, він ще мав заплетену косичку що висіла в нього на шиї. «Хто йому заплітає?» — подумав Гайдук.

Воля витягнув розпочату пляшку «Арарату», поставив три чарки й наповнив їх коньяком.

— Ну хлопці, — підняв він чарочку — за добрий початок.

Мовчки пригубили чарочки, думаючи кожен про своє.

— Розпочали неймовірно важливу історичну справу — продовжував Воля, підійшовши до вікна, наче там, навпроти пам'ятника Сковороді, його слухав багатотисячний натовп. — 1 тепер нам, як нікому потрібна єдність.

Повернувся до столу підняв чарку.

— Прошу вас, брати, будьмо разом. Сашко, ти хотів щось сказати.

— Хочу вибачитись перед вами, Ігорю Петровичу — посмикав вуса Чаленко. — Працюючи в ДерВарі, я наслухався багато лихого про вас. Під час зустрічей і на нарадах Мережко весь час повторював: Гайдук — дуже небезпечний глобаліст, американський ставленик жидо–масонів, сам наполовину жид, наполовину поляк, який ненавидить Україну і все українське. Я й повірив… А коли ви втекли з тюрми. Мережко на нараді сказав, що це вас Фрідман викупив. Прошу вибачити мені… Брат Воля розповів правду про вас після того епізоду на засіданні ЦКР. Я шкодую…

— Та що ви, що ви, — миролюбно цокнувся з Чаленком Гайдук. — Я вам вдячний, бо ви привернули увагу ЦКР до моєї персони… Все, проїхали. Забули.

I додав подумки: «Forget it, fuck you, son of the bitch. I never forget nothing».

До них приєднався задоволений Василь Воля.

— Як ви думаєте, Ігорю Петровичу — спитав, доливаючи до чарок темно–коричневу кольору старого бурштину рідину — якщо ми одночасно з вашим міністерством, яке, як я розумію, відповідатиме за зовнішню розвідку створимо центральне управління контррозвідки — типу ФБР — і призначимо брата Сашка Чаленка директором?

«Ось плата за мій мундир, — подумав Гайдук. — Негайно, не відходячи від каси. Колись це звалося відкатом за неправедно отримані гроші. Хочуть, щоб я став оперетковим маршалом Герінгом. Молодці хлопці. Браво».

— В принципі, нічого проти не маю, — приязно усміхаючись, відповів Гайдук, — але треба буде добре виписати повноваження й сфери відповідальності, щоб не повторився бардак часів Махуна.

— Звичайно, звичайно, — в один голос погодились Воля й Чален–ко, вочевидь задоволені відповіддю. — Група юристів готує проект закону одразу вам дамо на узгодження.

— І ще одне, — обм'яклість зійшла з обличчя Чаленка, наче скинув він маску з полілату. — Хотів би домовитись з вами про обмін інформацією. Я контролюю архіви ДерВару там є багато цікавого…

— Коли будемо проводити люстрацію, — додав Воля.

— …але чи не могли б ви, пане генерале, поділитися з нами вашими файлами? — закінчив думку Чаленко. — Бо вороги наші розбиті, але не знищені. Тут треба об'єднати наші зусилля.

Гайдук подивився на важкі роги, що висіли над кріслом голови ЦКР, і подумав, що непогано було б встановити там відео–аудіоапаратуру спостереження, аби знати, що насправді надумали ці милі хлоп'ята та їхня богонатхненниця Ерна Еріхівна.

— На жаль, — скорботно зітхнув Гайдук, — я сам не знаю, де мої файли й чи я зможу колись до них дістатися. Людина, яка відповідала за це, буцімто загинула в Німеччині… й не відомо, чи повернеться колись… Але сама ідея чудова.

І перед тим, як попрощатися, спитав:

— А що робити, якщо Суздаль запропонує приєднатися до нас, до України–Руси?

Воля закричав, що це — троянський кінь для нової держави. Не може ведмідь, хоч і розрізаний на частини, приєднатися до вільного козацького коня.

35

Суздаль потопав у снігах, від чого непрохідні бори, що оточували місто, здавалися ще чорнішими. Обидві київські бойові «черепахи», пофарбовані в темно–сірий з блакитним відтінком колір, з білими тризубами і бортовими номерами 001 та 002, летіли на висоті триста метрів, на відстані до двохсот метрів одна від одної, підтримуючи постійний радіозв'язок між бортами. Локатор командирської «черепахи», в якій перебував Гайдук, був вимкнутий для збереження режиму невидимості, але не надходило жодних тривожних імпульсів наземних локаторів щодо загрози несподіваного залпу ракет ППО. Після Калуги вони повернули на північний схід, щоб обминути Москву яка затемненим тривожним масивом лежала зліва по курсу За командирським штурвалом сидів Крук, якому пам'ятаючи засідку в Феофанійському лісі, не повідомили деталі маршруту На місці другого пілота вмостився Невінчаний. Він разом з фірмовим позивним «бляха–муха» подавав Круку команди, звіряючись із штурманською картою, на екрані якої висвічувалися деталі їхнього лету.

Коли вже підлітали до Володимира, готуючись здійснити крутий лівий віраж до Суздаля, пролунав сигнал тривоги.

— Бляха–муха… — Невінчаний повернув спотворене Чорним Мором обличчя до Гайдука. — Повідомляють, що на наш конвой напали якісь невідомі. Вбили китайців і захопили вантаж. А я там поклав дванадцять пляшок горілки «Древньокиївської», сало, часник, мед до–вибуховий. Що з цим народом робити?

— Хто напав — відомо?

— Хлопці з Острова кажуть — якісь вовки.

«Малахов був правий, — подумав Гайдук. — Чи не занадто правий?» Ця підозра — абсолютно нормальна і професійна — була неприємна Гайдукові, і він відкинув її.

— Щось сталося? — занепокоївся митрополит Ізидор, котрий сидів поруч з Гайдуком. Це був великий, важкий чолов'яга років сорока, з густою чорною бородою і довгим, чорним, без ознак сивини волос–сям; з–під чорних брів визирали світло–сірі, з блищиками цікавості до всього, очі. Те, що чув Гайдук про владику Ізидора, свідчило про мудрість і неабияку доброту цієї людини. Розповідали, що, коли Чорна Орда окупувала Київ, він сховав у підвалах Софійського собору близько ста двадцяти єврейських дітей і не дав ірансько–палестинській спецкоманді «Месники Сабри» потягти цих дітей до Бабиного Яру У роки Великої Темряви Ізидор відкрив при Софійському соборі притулок для київських дітей–сиріт, у Києві та приміських селах священики збирали подаяння, щоб урятувати голодних дітей. Ще Гайдукові розповіли, що митрополит знає сім древніх мов — арамейську гебрейську давньогрецьку латину санскрит, староруську і старопольську (шльонську) — і вважається одним з найкращих знавців біблійно–євангельських текстів. Його перу належала книга «Віра в Бога і тиранія Технологій», видана в 2075 році у Ватикані, що викликало численні доноси з боку православних фанатиків і невдоволення гетьмана. У відповідь на це Ізидор написав публічну заяву в якій стверджував, що у XXI столітті перед християнством — чи то католицизмом, чи православ'ям, чи протестантством — стоїть спільний виклик — виживання. Мотивів для об'єднання набагато більше, ніж до розбрату І хоча його не обрали патріархом об'єднаної Української помісної церкви, як багато хто сподівався, проте авторитет Ізидора зріс.