Час великої гри. Фантоми 2079 року - Щербак Юрий Николаевич. Страница 82

Тут її знайшов Чміль, який зазирнув з трапа всередину «черепахи».

— Пора, — сказав він. — Вирушаймо.

Напередодні 15 дня місяця нісан єврейського свята песах у пам'ять виходу народу з єгипетської неволі Син Божий покинув Лхасу й повернувся на Святу Землю, щоб звідти здійснити мандрівку по ближніх і дальніх світах і вочевидь відчути, що сталося з людьми після Великого Вибуху і Великої Темряви. Йому ледве вдалося вблагати Отця відпустити в таку небезпечну подорож: довелося дати обіцянку по–перше, не робити рімейк з трагедії, що розігралася 2046років тому в Єрусалимі, окупованому Десятим легіоном Римської імперії, і, по–друге, не втручатися в сучасні події земні — заплутані, хаотичні, багато в чому непідконтрольні вищим силам, а відтак — надзвичайно небезпечні. Будь–який необережний крок Христа, будь–яке — навіть мінімальне — його втручання в хід земних подій могли змінити історико–генетичний код людства з непередбачуваними наслідками. «Подумай, Сину мій, — мовив Бог Христу — що сталося б, якби тоді, коли ти вершив свій жертовний подвиг в ім'я людства, тебе не видав би Юда агентам Синедріону, а вказав би на Петра, або якби на місці Пілата був інший, більш рішучий і чесний прокуратор, якийуневиннив би Тебе — цілком слушно, бо Ти таки був невинний! — які жахливі наслідки для людства мала б зміна сценарію. Ти уявляєш світ без християнства? Світ, в якому панує симоніанство чи петріанство?» Отець взяв з Христа обіцянку: Син прибере подобизну професора історії християнства Єврейського університету в Єрусалимі і, одночасно, кореспондента журналу «Тіте» — й поводитиметься з величезною обережністю, не даючи втягнути себе в жодні політичні й військові розбірки, не стаючи на бік тих чи інших партій і груп — хоч би якими справедливими були їхні гасла.

Так худорлявий тридцятитрьохлітній засмаглий чоловік з довгим волоссям і чорною борідкою, в якій з'явилося перше сиве волосся, з проникливим і тривожно асиметричним поглядом темно–карих очей, вдягнений у напіввійськовий одяг — куртку жовтувато–оливкового кольору, зелену T?shirt з написом YMCA (Youth Man Christian Association), пошарпані блакитні джинси й жовті солдатські черевики, що їх носили вояки під час операції «Буря в пустелі», — з великим пластиковим бейджем на грудях з написом PRESS та геджетом прямого відеозв'язку з Лхасою на лівій руці, — так Ісус Христос 15 квітня 2079 року повернувся на Оливну гору — як тоді, коли в сяючі дні місяця нісан з групою прибічників прийшов Він з Єрихона до селища Витанія й воскресив Лазаря; ніхто не вірив у можливість оживлення мерця, від якого вже йшов запах тліну (дні були спекотні), але Христос зробив це, хоча дехто з Його ж пророків засуджував ці Його реанімаційно–медичні дива за популізм, але Він твердо знав, що інакше натовп напівголодних, брудних людей, які повсюди оточували Його, не повірить, що він — Месія. Чудо було потрібне цим нещасним.

Він стояв на вершині Оливної гори й плакав: перед Ним на пагорбах розкинувся Єрусалим — мертве, сіре, як тіло покійника Лазаря, місто, знищене ударами ядерних боезарядів; каміння, колись живе — біле, опалове, рожеве, що на світанку сяяло у промінні сонця, яке сходило позаду Оливної гори над Юдейською пустелею й радувало серце Христове в Його земному житті, — перетворилося на мертвий вапняк, спалений пекельним вогнем і отруєний радіацією; в цьому нагромадженні потрощеного, руїнного каміння, залізних понівечених конструкцій і шматків бетону, в цих горах щебінки й сміття не було місця ні мусульманину, ні юдею, ні християнину, ні малечі, що вивчала на цих горах Тору, Біблію та Коран, ні старим, хворим на Альцгаймера безпам'яткам, ні гарним дівчатам з ЦА–ХАЛ, ні відчайдушним бойовикам ХАМАС.

Христос довго не міг зрушити з місця, бо в цьому сірому хаосі, над яким ще тривала Велика Темрява, Він не побачив жодних знайомих прикмет Єрусалима: ні могутніх башт Другого Храму, ні будинку на горі Сіон, де скуштував Він свою останню вечерю, ні палацу Понтія Пілата в Антонії, ні того проклятого Череповища, де Його розпинали, ні оливного Гетсиманського саду, де зрадив Його Юда. Не залишилося навіть посмертної біло–алебастрової маски міста — зник створений залізною імперською волею рельєф вулиць, кам'яний план Єрусалима.

Лише праворуч, на горі Скопус, здіймалася якась дивом уціліла бетонна вежа, що була спостережним пунктом захисників Єврейського університету перетвореного під час війни на фортецю.

Зітхнувши, Христос рушив з Оливної гори донизу, до Кедронської долини; спускався довго, обходячи купи каміння й залишки захисних споруд. Йшов у напрямі гори Моріа, на вершині якої колись стояв Храм. Відстань невеличка — всього якихось дві тисячі ліктів, які колись — у ЗЕМНОМУ ЖИТТІ — долав швидко, кілька разів на день. Знав, що Золоті ворота на Східній стіні замуровані арабами, які боялися приходу Месії (самі користувалися Левовою брамою), — тому здивувався, побачивши, що Золоті ворота відкриті, але одразу ж збагнув, що стіна на їх місці була проламана вибухом; згадав, як віслючок, на якому сидів, пручався перед брамою, злякавшись вітальних і розлючених вигуків натовпу Тепер куса зустріла мертва тиша. Жодних слідів Храму на горі Моріа не залишилося, так само, як відсутня була будівля мечеті Омара з її величезним золотим куполом. Спустившись камінною водостічною трубою вниз, туди, де сподівався побачити залишки Стіни Плачу, Христос довго кружляв у лабіринті руїн, не впізнаючи улюблених місць. І вже коли був повернув назад, щоб видостатися з цих кам'яних завалів на Оливну гору, дорогу Йому заступила стара жінка, схожа на прокажену: лисий череп і вкрите виразками обличчя, смердюче лахміття на згорбленому тілі, тільки оливкові очі зберегли пустельну красу.

— Шалом, Мешіах, — сказала жінка. — Ти прийшов нарешті, й мертві постануть зі своїх гробів… Ти не пам'ятаєш мене?

— Ні, — розгублено відповів Ісус.

— Я — та Марія, що ноги омивала Твої й висушувала їх своїм волоссям. Я сестра Лазаря, якого Ти воскресив з мертвих.

Він жахнувся, бо не впізнав цю жінку, хоча назавжди запам'ятав сухе тепло її розкішного чорного волосся, що стелилося по ногах, пробуджуючи земні бажання. Стара, спираючись на ковіньку, дістала з?за пазухи шматок зчорнілого коржа–маци й подала Христові.

— Скуштуй у дорозі. Ти далеко йдеш?

— На північ, — невизначено махнув рукою Він, страждаючи від жалю, співчуття й сорому перед жінкою, якої не впізнав. — Я можу тебе змолодити, зцілити, — несміливо запропонував Він, боячись образити її такою відвертою платою за кусень опріснока.

— Ні, Мешіаху, — похитала головою прокажена. — Головне, що Ти прийшов і що ми нарешті постанемо з мертвих. Знаєш, скільки нас тут лежить? Весь мій рід, і Твій, і Авраама, і Якова, й Ісаака, і Йосифа, і Давида, іМохамеда, іАсада, іАхмета, іНаїфа, і Саїда…

Тінь Великої Темряви впала на Єрусалим. Невдовзі кінчалася її влада.

Гайдук розплющив повіки. (Насправді він не розплющував повік, бо лежав у Київському військовому госпіталі в стані клінічної смерті, з двома важкими кульовими пораненнями спини з правого боку — з роздробленням лопатки, вогнестрільними переломами п'яти ребер, розривом правої легені, проникаючим ушкодженням дев'ятого грудного хребця (D9) й руйнуванням стінки хребтового каналу що викликало параліч нижніх кінцівок, дихальний та спинальний шок). Над ним у вузькому просторі темної башти стояло три невиразні постаті у довгих середньовічних балахонах й каптурах без прорізів — як на іконах смертохристів, — тримаючи в руках автомати не баченої ним конструкції, стволи яких боляче упиралися Гайдукові у груди. (Над ним, підключеним до апарату штучного підтримання життя, яскраво світила операційна лампа й метушилися хірурги в зелених халатах; сам він був у глибокій передсмертній комі, й Оля, знаючи це, сидячи в коридорі операційного блоку пообскубувала нігті на лівій руці, беручись за пальці правої; поряд мовчки сидів полковник Палій). Постаті раптом зникли, й розвиднілось. Виявляється, це були не автомати, а арбалети з лазерними прицілами, але тепер Гайдук уже нічого не боявся, бо почалася довга й урочиста прелюдія смерті, він одразу зрозумів це, хоча ніколи не вірив побрехенькам тих, хто вижив після клінічної смерті й розкривав таємниці ритуалу — потрапляння до тунелю, наче проводять MRI — магнітно–резонансне дослідження — і ти бачиш попереду світло. «Брешете, — думав він, — все не так». (Насправді Гайдук думати не міг, бо анестезіологи ввели його в стан повної глибокої відключки третього ступеня, коли під дією потужних анестетиків і гіпотермії мозок перестає функціонувати, стаючи тимчасово біоконсервом — недіючою на рівні свідомості й підсвідомості субстанцією).