Щоденник Мавки - Корний Дара. Страница 14
Ярина зосталася сиротою рано. Дівчину виховувала та ростила бабуня. Батьків своїх майже не пригадує. У спадок від них отримала лише злидні та… Чорну хмару. Бабусі вже рік як нема, а чорна хмара залишилася. Скільки себе дівчина пам’ятає, оте темне хмарисько завжди висне в неї над головою. Смолянисте, кошлате, завжди чимось невдоволене. То сипле холодним снігом, то студеним дощем, залежно від пори року. Куди б не подалася Ярина, чорна хмара повсякчас чимчикує поруч. Звісно, дівчина через неї ніколи не бачила ні сонця, ні зір, ні місяця, ні світу Божого. Де там! За тою чорною хмарою і неба блакитного не спізнаєш.
Прикрощі, біди, лиха, випадкові нещастя – то все такий собі щедротний букетик, яким рясно обтикала Ярина своє життя. «Добрі» люди називають Ярину проклятою, односельці нарікають на неї через ту чорну хмару, яка впливає також на життя мешканців села. Таки так, коли блискає та гримить – чує всенька округа… Врешті, коли терпіти кпини та непорозуміння не стало ніякої моці, виміркувала дівчина утекти світ за очі і від себе, і від проблем, і, коли вдасться, то й від чорної хмари. Надумалася рушити на світанку, коли ще всі сплять. Жевріла надія, що чорне хмарисько теж інколи дрімає. Ще звечора склала нехитрий свій скарб у полотняну торбу та лягла спати.
Ярина пленталася лісом без стежки, тягнучи на собі чорну хмару, яка, попри все, продовжувала, мов заворожена, дибати слідком. Не зауважувала дівчина ані дзвінкого співу пташок, ані п’янкого цвітіння дерев, розпач та злість шматували душу. Зараз утішилася б товариству навіть найлихішого дикого звіра. Хай той розірвав би її. Тоді точно та осоружна чорна хмара дасть спокій? Галуззя до крові роздряпувало обличчя, верхівки високих дерев нависали загрозливо. Схоже, їй і тут не дуже раді, бо кому сподобається таке прикре товариство – похмура дівчина та сердита чорна хмара на додачу.
Брела цілісінький день. За невеселими думками і незчулася, як на ліс упали сутінки. Присутність чорної хмари робила їх страхітливо дрімучими. Раптом, наче з-під землі, на її шляху вигулькнула хатка. Маленька, біленька, чепурненька, з ошатними віконцями. Довкола хати цвіли ружі. Ярина здивовано вклякла.
На порозі хатини сидів козак та палив люльку. Сивочолий, із довгим оселедцем, закрученим за вухо не один раз.
– Вітаю тебе, Пришпилена, – обізвався козак. І звертався отак по-чудернацьки, вочевидь, до неї. – Жду тебе вже давно. І де ти, дівко, забарилася?
Від подивування Ярина й не знала, що відповісти, і тільки стенула плечима. Вона не знала цього пана. Козак продовжував:
– Знаю про твою напасть, Пришпилена, – і козак тицьнув люлькою в бік хмари. – І от, шо я тобі повім. Ніщо просто так не дається людині. І коли людина дуже захоче, то, незважаючи на всі пусті балачки про долю, яку не змінити (ага, тіко ледачому), зможе відмовитися від того, що нав’язується їй чи випадково дається. Хай навіть згори.
– Але як? І хто ти такий? Звідки мене знаєш? Де я? Що це за хата? – посипала запитаннями Ярина.
– Усе дуже просто! Я – Той, Що Завжди Сидить На Порозі. І завжди найважчі відповіді лежать на поверхні, там, де їх зазвичай не шукають, – дуже загадково промовив козак. – Підійди-но ближче, Пришпилена.
Ярина подалася вперед, а поділ спідниці тим часом зачепився за кущ глоду. Дівчина стала смикати за нього, і враз її погляд упав на блискучу срібну нитку. Раніше вона її чомусь не помічала. Та нитка була пришпилена до спідниці. Інший її бік губився у високості – десь там, де мешкала осоружна чорна хмара. Ярина підняла очі на козака, той і далі хитро посміхався.
– На поверхні, кажеш? – перепитала себе Ярина, нахилилася над шпилькою, розстебнула її та…
Сліпуче біле світло залило навколишній світ. Ярина замружилася від несподіванки, змигнула, а коли розплющила очі, то прокинулася в себе вдома на ліжку. «Який дивний сон мені примарився», – подумала дівчина і визирнула у вікно. Господи, там було стільки світла! Світ на вулиці заливало ранкове лагідне сонце. Небо над головою волошково посміхалося, а хмара – вона просто щезла, наче її ніколи й не було.
З того часу життя Ярини перемінилося.
Так, вона інколи зустрічає свою стару приятельку чорну хмару, однак це стається не так часто, і вона навчилася давати лад тим зустрічам. У кого в житті не трапляються похмурі дні?
Бо інколи ми самі себе пришпилюємо до тих бід, зумисне відмовляючись давати їм лад. Та, зрештою, від нас залежить – тягнути на собі чорну хмару чи просто відшпилитися від неї.
Ось такі справи з хмарами та похмурими думками… Солодких, мов мамині казки, снів, тобі – серце! І стережися чорної хмари.
6. Блудень
Не може не блудити нога твоя, коли блудить серце.
– Заспокойся, любий. Ну, будь ласочка! Усе буде хо-ро-шо, от побачиш, – Тоня зазирає в очі чоловіку, гладить по голові, наче мале дитя. – Те стерво ще пожаліє, що тебе довело. Це нечувано! Що вона тіко думає? Вигнати зі своєї ж квартири. Ах, я досі не можу в се повірити! І хто? Ця сіра безлика миша. Це повстання мишей, коханятко! Нічо-нічо, вона ще на колінах приповзе, руки-ноги цілуватиме. Не переживай так. А зрештою, чого я тебе заспокоюю? Рано чи пізно – то мало статися. Ліпше зараз, ну нє?
Наче все правильно говорила Тоня, але від того легше не ставало. Бо від Магдалени такого опору ніхто не чекав. За класикою жанру, покинута-зганьблена-зраджена Магда мусила хоч трохи побути в ролі жертви. Ну, там – подряпана морда чоловіка, розірваний одяг коханки, скандали такі, щоб і сусіди чули. Так чинять нормальні зраджені українські дружини, а ця… Майже два місяці минуло, як чоловіка з хати випхала, і досі ні дзвінків, ані бажання зустрітися. Хоч би про аліменти якісь домовилася чи бодай натякнула. На що тільки живе? Тоня ж добре знала, що Магдалена гарячково шукає роботу. Пошта БіБіСі «баба бабі сказала» – працює справно, бо в них купа спільних знайомих та приятелів. Це непорозуміння навіть у центрі зайнятості на обліку стоїть. Ну-ну, довго їй там доведеться стояти, бо у Львові знайти роботу вчителя так само нереально, як хворому на серце в космос полетіти. Тут зв’язки потрібні або заохочення (грошики в конверті)… У цієї поторочі нічого такого нема. Тому Тоня дуже й не переймалася, ще трохи – і ця вбога сама до них прителіпається в соплях та сльозах. Залишилося трішки почекати. Правда, чекання трохи затягується й показові запивони в Романа теж почастішали. Але вона терпляча, вона дуже терпляча…
Роман підлив собі в чарчину горілки, налив і жінці. Прискіпливо подивився в очі. Він жадібно хапав кожне слово Антоніни. Яка вона розумака, його Тонюся! Не то що це безлике непорозуміння, яке зараз знаходиться у його ж таки квартирі, в іншій частині міста та за іронією долі досі вважається його законною дружиною. Замилувався Тонечкою, посміхався ніжно. Молода, вродлива, розумна, багата – мрія, а не жінка. Українська мрія – пишнотіла. Не те що ця… Так, Магда – мати його дітей, але не більше. Курка, мокра курка, а не жінка. Тьху ти… Але якого він так розхвилювався? Два місяці вже ковбасить.
Тріпнув головою, перевів погляд з Тоні на чарчину, вхопив її та на видиху застиг. Холера, заспокоїтися несила, і він добре знає чому… Він не сам пішов від цієї убогої, вона його виставила. Навіть не вигнала, бо не змогла б, він сильніший та розумніший. Підступно виставила, сучка драна, підключивши важку артилерію у вигляді мєнтів! Ну, не йокелемене. То він сам мав зробити той крок – піти від такої незграби, піти галантно, величаво, гонорово, з високо піднятою головою. Мав задумливо і гідно роз’яснити дітям свій вчинок – от, типу так: ваша мама не хоче ставати ліпшою, так усе життя на дивані перед телевізором у драному халаті й просидить. А він мусить рости, вона ж, мов та стеля з бетону, не дає йому випростатися. Звісно, він не бузувір, пообіцяє щедро виплачувати їй та дітям пенсію чи аліменти, ну, карочє, що там виплачується в таких випадках. Шоб та нездара з голоду не здохла, принаймні спершу. А воно, стервисько невдячне… Перевів очі на Тоню, звідкись узялися сльози: