Щоденник Мавки - Корний Дара. Страница 25

Дивилася зараз на Тоньку і кривилася. Чи її любов до Романа була такою ж божевільною та хворобливою, як Тоньчина? Ні, ніколи! Спочатку вона довго звинувачувала в усьому себе: так, Тоня краща, молодша, успішніша, і це закономірно, що він пішов, але… Машка, бомжиха та алкашка Машка, повернула їй упевненість у собі. Зняла з неї халат, вицвілі тапки, фартух та поставила на високі підбори. Змусила згадати, що вона не тільки покинута дружина, зраджена, із втоптаною в грязюку порядністю, вона не тільки мама, вона насамперед жінка, а вже потім і дружина, і донька, і мама… Це не сталося відразу, реабілітаційний процес тривав довго.

Одного разу прокинулася посеред ночі з розумінням, що насправді отого Романа, який її принижував, інколи піднімав на неї руку, постійно зраджував, вона ніколи не любила. Вона створила собі образ героя, надійного лицаря, переможця, оборонця, наділа йому на голову корону, змайструвала блискучі лицарські обладунки і з замилуванням ловила кожне його слово, вчинок, не чуючи їх, не аналізуючи, бо… Любов сліпа, глуха та нерозважлива.

Тої ночі з її очей спала полуда. І прийшло розуміння, що вона зможе прожити без Романа. Навіть більше, вона мусить подякувати долі, що забрала його, що позбулася кайданів на ногах, які міцно тримали її прикутою до скелі, не даючи злетіти. Він забрав із собою ці кайдани, і Магдалена знає тепер, хто їх носитиме до скону віку. Ще вчора успішна й молода красуня Тоня.

Чи можна прожити без власного дракона? Можна. Тільки інколи варто собі дозволяти вилазки та полювання на них, щоб пам’ятати, як це бути бранкою дракона. А дурна Антоніна ще питає, як можна прожити без каменя на шиї!

– Тоню, Тоню… Подивився на мене і на себе. Порівняй. Ти ж набагато молодша, а з вигляду – бабця стара. Ой, леле! Ти зараз мені нагадуєш мене п’ятирічної давності – загнана в клітку великим цабе дурна гуска, яку кухар спіймав, щоб на ранок їй відрубати голову, бо вона годиться тільки на бульйон. І та гуска добре знає про наміри кухаря і має можливість утекти, та тупо сидить у кутку, сподіваючись, що минеться.

– Перестань, – гаркнула Антоніна. – Це жорстоко, і це неправда. Ти брешеш.

– Брешу? Жорстоко? Ні, це не жорстоко, Тоню! Це справедливо. І найгірше, що ти знаєш: я маю слушність. Тільки твій дракон насправді не такий уже й крутий перець, якщо дозволив надіти собі на шию поводок… Ех, жінко-жінко! Не ламай комедію! Я не розумію, чого ти зараз хочеш від мене? Отримати інструкцію, як вижити без Романа?

– Усе не так. Ти неправильно зрозуміла. Роман – сенс мого життя. – Антоніна гарячково схопила за руку Магдалену, затрусила її. – Він для мене все, якщо я втрачу його, я втрачу себе. Втрачу сенс життя!

Магдалена пригадала свої дивні сни, які почали її навідувати, після того як наснилася прабабуся. Їй стало гидко від чіткого розуміння, що Тоня не просто так прийшла. О, такі, як вона, нічого просто так не роблять, навіть під хмільним кайфом. А вона ще жаліє її!

– Ти Романа не втратиш, Тоню. І ти це добре знаєш. Навіть якщо цього дуже захочеш, усе одно не втратиш.

Магдалена обережно вивільнила свою руку з чіпких обіймів Антоніни. Руки Тоні були холодними та липкими на дотик, від того робилося гидко.

– А щодо втрати сенсу життя… Тут усе просто. Є така притча про чоловіка, який не міг ніяк заспокоїтися: усе блукав світом у пошуках того самого сенсу. Метушився, поспішав і ніяк той сенс не знаходив. Одного разу він зустрів подорожнього. То був мудрець. Запитав чоловік і в нього, у чому полягає сенс життя. Мудрець, не думаючи, відповів: «Сенс життя у виборі». Почувши такі несподівано-мудрі слова, чоловік подякував та чимдуж поспішив далі, можливо, робити вибір. І навіть не усвідомив, що мудрець тільки почав відповідати і думку свою не завершив. Мудрець тим часом продовжував: «Так, сенс життя – це вибір. Або ти живеш, або марнуєш життя на пошуки його сенсу». Чоловік був уже далеко, бо мчав на пошуки сенсу життя. Отак, Тоню! Не мели дурниць, гаразд? Йди ліпше додому, там на тебе чекають сини. Вони теж велика частина твого життя і його сенс, повір… Не в чоловіках той сенс – це істина. Моя тобі порада, жінко. Живи, просто повноцінно живи, не завдаючи болю ближньому…

– Але ж… – Тоня допила коньяк, тоді вчепилася в горня руками і стиснула його так міцно, що воно тріснуло.

Залишки кави та гущі розтеклися столом. Та жінка того не помічала, вона божевільними очима свердлила Магду:

– Але ж, Магдо, ти мене напевне не розумієш і не чуєш. На кого ти перетворилася? Що ти зробила з доброю та ніжною Магдусею, яку я знала? Та б мене зрозуміла та підтримала. Що ти можеш знати про справжні почуття? Ти ж майже зізналася, що Романа ніколи не любила. А він, він… Ох, ти навіть не уявляєш, на що я готова заради нього. Я, я… Я вмію по-справжньому кохати. А він? Якщо він знайде іншу і кине мене, я ж помру… І то станеться не вперше.

Антоніна почала затинатися, щось там розпачливо крізь сльози белькочучи про відданість, клятви та любов. Магдалені набридла ця комедія. Вона встала з-за столу, розрахувалася і за випивку, і за розбите горня. Бармен уважно спостерігав за дивною парочкою, хоча ще годину тому здавалося, що його вже нічого не здивує. Магдалена йому подякувала, він кивнув співчутливо та сховався за стійкою. Тоня продовжувала бурмотіти під ніс плаксивим голосом:

– А якщо він знайде іншу і кине мене? Як бути тоді?

Магдалена легко тріпнула Тоньку за плече. Стояла над нею, дивилася згори вниз, тоді втупилася у її чорні очі своїми каро-зеленими:

– Не кине. Припини ламати комедію. Ти добре знаєш, що він тебе не кине. Скажи мені, жінко, у тобі ще залишилася крихта здорового глузду та совісті, не все віддала, правда ж, тій дивній жінці? Залишилася, бачу, тому час від часу тебе так ковбасить. І Романа теж мучить сумління, але не тому, що він про щось шкодує чи типу досі любить мене. Ні. Людина з паралізованою волею – раб. Але, Тоню, Тоню! Послухай уважно! Ти ж розумієш, що так не можна чинити, особливо з тими, кого любимо. Розумієш, що не можна примушувати? І тому, будь ласка, поміркуй добре, чи варто силою тримати біля себе людину? Скільки вовка на прив’язі не тримай, він собакою не стане. Буде гарчати, вити, кусати, хотіти м’яса з кров’ю, тут самих борщів замало. Ти хочеш від мене поради? Ось тобі порада. Відпусти його.

Антоніна перелякано витріщалася на Магду. Вона, сидячи, була десь на голову нижча від невисокої Магдалени, але зараз хотіла здаватися ще меншою. Усередині все похололо. Ця клята сучка звідкись про все дізналася. Ні-ні, цього не може бути, жодна душа про це не знає. Мама мертва, а Наталена… Не у її інтересах про таке патякати. Ні-ні, це Магда образно говорить, звісно, образно.

І Тоня враз запопадливо заговорила до Магдалени, заговорила затинаючись:

– Та-так. Я-я, то-то-той, хо-хо-чу пора-ради та виба-ба-че-чення просити.

– Вибачення? За що? – здивовано дивилася Магда на Антоніну. – Ти не повинна вибачатися. Ти слабка жінка, яка просто полюбила. Полюбила чужого. До того ж, Тоню, вибачення потрібно було просити раніше, років сім тому, бо зараз то порожній звук. Просто відпусти хлопа, Тонь, не муч його. І ти добре розумієш, про що я зараз. Йди дому, Тоню. Уже пізно. Мені теж завтра на роботу, та й старша донька досі не спить, хвилюється. Вона ж знає, з ким я посеред ночі пішла на каву. Ти для неї досі ворог. Кровний ворог. Бо ти забрала від неї батька. Тут нічим не зарадиш, і це не пробачається. Бо пробачити означає зрозуміти. Тому годі скиглити, візьми себе в руки і… Це дуже серйозно, Тоню. Воно зачіпає твою душу. Послухай доброї поради: відпусти Романа, плюнь в очі тій нечистій жінці, яка тебе так тримає міцно при собі. Не зв’язуй свою волю…

– Що ти маєш на увазі? – Антоніна відчувала, що язик прилип до піднебіння і вона ледве ворушить ним. – Яку волю? Ти знаєш Наталену? То вона тобі «наспівала» на мене? Вона? От, що я тобі скажу: то все брехня.

– Брехня? – Магдалена уважно дивилася в очі Тоні, а та все ховала їх. Повторила: – Брехня? Чому ж ти виправдовуєшся тоді?