Щоденник Мавки - Корний Дара. Страница 30

Сковорода навчав, що «в природi є краса, гармонiя, а в суспiльствi панує несправедливiсть, i щоб змiнити макросвiт, треба кожному змiнити насамперед мiкросвiт, себе самого. Тож пiзнавай себе, а пізнавши – удосконалюй. Пізнавши себе, швидше зрозумієш, що маєш робити. А поки що чимало людей займають не свої місця: один ходить за плугом, а він вiд природи музика, інший працює суддею, а йому б пасти череду». Великий філософ доводив, що людина не може бути щасливою, якщо діє всупереч своїй природі.

– Синку, я щасливий, бо не дію всупереч власній природі. Я не бізнесмен, я – художник. І моя душа зараз перебуває там, де і має перебувати. На волі.

Син тільки відмахувався від батька і таких незрозумілих його повчань. Мама права: «Що візьмеш з божевільного?» Лишень сподівався, що дивакуватість не заразна і в нього будуть нормальні діти.

Олексій розумів, що сина він утратив. Утратив давно. Так, уже тоді, коли погодився на вмовини Ірини та пішов з родини. Йшов навмання, у нікуди… О, так! Тоді гірко та боляче приходило усвідомлення, бо зрадили його, а не він. Зрадили та випхали на узбіччя, даючи можливість або мирно здохнути від самоти, або почати все коли не спочатку, то по-іншому.

І він почав…

Чесні Дніпрові кручі, палке небо над головою, Дажбоже сонце вгорі, вода, мов надія, у руслі Божої ріки – то теперішнє його життя. Здається, цей світ розумів та приймав його таким, яким він є. І він таки знайшов себе, нарешті знайшов. Під цим небом, де мало людей, а багато волі, де мало лжі, а багато простору та правди, де немає фальші, а є найдорожче – любов до світу.

Звикся, що друзів з більшою радістю приймає в себе, на хуторі, аніж сам їздить у гості. Та то було й зрозуміло: як можна гостинно прийняти людину в зоопарку та ще й у вольєрі? Після просторого хутірця Київ Олексію здавався величезним зоопарком, у якому стільки істот, що місця для них замало. І з кожним роком місто здавалося йому все тіснішим і тіснішим. Неба і сонця за високими будівлями майже не видно, що вже говорити про загублені серед пластику дерева, траву чи кущі. Земля в столиці – то коштовна річ, і тому економічно вигідно збудувати ще один багатоквартирний вольєр для людей чи новий супермаркет, аніж посадити парк. Від цього розуміння ставало тоскно, хотілося кричати: «Люди, схаменіться! Як ви живете?» Та брав себе в руки і терпляче зносив тих два-три дні в столиці в нагальних справах, а тоді чимдуж тікав додому – до свого вірного дуба, до човника, до кіз та баранів, качечок та курочок… Ось де справжнє життя. Дуб у вазонок не посадиш, помре, усохне. А людину, бач, можна. Але що то за життя? Тому охочіше приймав друзів у себе.

І ще в Олексія були Мамаї, які також не любили столиці, але мусили інколи там бувати. Олексій у вільний від господарки час, а то зазвичай бувало взимку та восени, коли захурделить чи заплаче-розкисне так, що не виїхати і не в’їхати на його хутірець, брався малювати. Згадував, врешті, що трохи художник. І, на диво, малювалося тоді несамовито – щиро та відверто. Правда, малювалися самі Мамаї. Мамай і циган, Мамай і жид, Мамай узимку, Мамай улітку, Мамай і метелики… Ну, творчий лет неспинний. І він ту думку не смів чіпати чи спиняти. Хай літає, хай наповнює просторінь…

І його Мамаї завойовували світи. Спочатку їх назбиралося так багато, що вже не тільки хата, а й стріха була завішані Мамаями. Вони стояли і в майстерні, тісно притулені одне до одного, і у вітальні, і у кухні, і навіть у лазні. Назбиралася ціла колекція. Усі його Мамаї були наче й однакові, та водночас не схожі одне на одного. З характером! І коли добрий приятель Олексія Петро запропонував зробити виставку з Мамаїв у районному центрі, то з радістю погодився. А чому ні? Його Мамаїв мусили побачити люди, може, для того вони і писалися?

Виставка картин для маленького містечка – то таки визначна подія. Це сталося на Спаса, як зараз пам’ятає. На його подив, Мамаїв захотіли купити люди. Не погоджувався, бо сказано ж було – виставка і все. Як можна продавати своїх дітей? Це ж не полотна на замовлення, які колись писав, чи такі картини, які наперед знаєш – куплять. А тут… Писав душею, наче хтось з паралельного світу водив його рукою, писав духом, писав світлом.

Довго вмовляли Олексія і побратими, і знайомі. Чого ти вперся? Це ж непоганий заробіток врешті, бо грошей ще ніхто не відміняв. Вперто не погоджувався Олексій. Аж поки, здається, то був Назар, не промовив таких слів: «Твої Мамаї, Олексію, то вартові на чатах. Глянь у їхні очі. Ти думаєш, що вони твоя власність? Хе! Бог тобі дав талант і наснагу для творення, а вже твої діти, Мамаї, самі вибирають собі господаря. Ті, що не продадуться, з тобою й залишаться. Отже, вони твої вартові, а решта… Не твої, бо вибирають не тебе. Та не будь такий упертий, фарби ж і полотна треба за щось купувати, а ще одяг та харчі… Твої кози та вівці тобі лишень подякують, бо зможеш збільшити господарку».

І Олексій почав Мамаїв продавати. Гроші витрачав на різне, позичав на вічне віддавання друзям, бо добре знав, що таке перебувати в скруті, купував найнеобхідніше для господарки, передавав синові, дещо й собі лишалося. Але то таке… Бо зрештою, скільки одному козакові треба? Козак живе не тим, що є, а тим, що буде. А що там буде – навіщо загадувати, слід його дочекатися. Воно прийде рано чи пізно і стане тим, що є. Як у приказці: «На чорта тобі ворота, як нема ні хати, ні плота!»

Минав час, і його Мамаям у маленькому райцентрі стало затісно. Тож поволі вони добрели і до столиці. І перетворилися на традицію. Раз на три роки козак Олексій виставляв своїх Мамаїв у музеї Гончара, якраз напередодні свята Купайла.

І цьогорічна виставка була на Купайла. Літо, спека, місто, асфальт… Олексій сидить у затінку старого горіха, який дивом серед кам’яної поторочі уцілів. Горіх нелюди закатрупили в асфальт. Та воля до життя така велика, що горіх не перестає битися. І вже де-не-де попробивав асфальт і на зло всьому пластиковому живе. Олексій притулився спиною до дерева, п’є воду та спостерігає за людьми. Біжать, метушаться, усі якісь заклопотані, перелякані. Милувався й прекрасною половиною. Навчився їх сприймати як витвір божественного митця. Поки не заговорить – богиня та сама досконалість. Ось іде дівчина. Ах, красуня, білявка, ноги від вух ростуть, очі – полохливі газелі, тоненька талія. Ти диви, підморгує. Ой, дівчинко-дівчинко. Не туди цілишся.

Посміхнувся собі сумно. Згадав початок свого козакування. Тяжко-важко попервах без жінки. Бо довгенько мучився через розлучення та Ірину. Запитував себе втисячне: чи любив він її? І врешті зрозумів: таки любив по-справжньому, але… Як довго живе кохання? Не знав. Бо він любив образ, він собі його вигадав, намалював. Леле-доле, яка в тих художників багата уява?! Та самою уявою світ не пройти. Бо полуда спала, фарби на ідеальній картині потріскалися та почали сипатися додолу. З’ясувалося, що портрет малювався геть з іншої Ірини… А дружина Ірина – то ідеал, та не його, а когось чужого, когось для неї єдиного. Чи шукав заміну Ірині? Спочатку приглядався до розлучених молодичок, до незаміжніх жіночок… Усе було гаразд, поки не заходила мова про те, як жити, де жити і чому він так живе… Жодна з них не була готова проміняти золоту клітку у вольєрі на волю.

Тепер він добре розумів Сковороду, уже поважного пана, якому було за сорок і у якого закохалася юна, вродлива, розумна та багата дівчина, донька майора. І він спочатку відповів взаємністю… Бо серце ж не камінь, і кожне серце прагне любові. Та бажання залишатися вільним було настільки сильним, що перебороло й пристрасть, і кохання, і сімейне щастя чи нещастя. І Сковорода втік з власного весілля.

Олексій посміхнувся у вуса, підкрутив їх, оселедця закинув за вухо, набив тютюном люльку, запалив. Рідко в місті собі це дозволяв. Тут і так димно без нього, однак зараз мусив, бо від спеки тільки люлька рятувала. До того ж йому не так смерділо плавленим асфальтом.

Чомусь пригадалося, як пару років тому до нього сваталася вдовичка. То була сестра його близького друга. І господиня, і красуня, і навіть погодилася жити з ним на хуторі. Та Олексій відразу сприйняв цю ідею насторожено і дещо скептично. «Як не наївся – то вже й не налижешся» – так кажуть у народі. Тож не здивувався, що вона отетеріла, побачивши його Мамаїв. Не знала, що казати, як реагувати. Якби зараз приземлилися марсіани і взяли в неї інтерв’ю, вона б не так здивувалася. Бо нащо правдивому ґазді та козаку пензлі та картини? Шабля – зрозуміло, кінь – годиться, навіть фігуру [2] на подвір’ї вона зрозуміла та з гідністю прийняла. Хоча, коли оглядала витвір на ймення фігура, скептично сказала, що таки ліпше на тому місці було скласти сіно…