Щоденник Мавки - Корний Дара. Страница 34

Орисі не хочеться нікого бачити. Ні колежанок, які спершу робили несміливі спроби вивести її із заціпеніння, ні родичів. Усе байдуже.

– Не лізьте мені в душу. Там – вигоріла земля. І я є тою землею.

Сни. Навіть день не такий прикрий, як ніч. Дурна темна затуркана ніч. Черниця без келії чи пустельник без віри?

Як вона колись любила ночі. Літні завжди пахли грозами, голубим небом Остапових очей! Весняні світились першими квітами, які він кожного ранку приносив своїй коханій. Після солодкої ночі, яка вже пахне тими квітами, розплющуєш очі, а зі столика дивляться оченятами ніжними підсніжники, проліски, мати-й-мачуха, конвалія… О, така пахуча конвалія, улюблений квіт її Остапка!

Зима завжди здавалася доброю ніжною бабунею, бо її ночі були казково-лілейними і пахли то липовим чаєм, то ожиновим варенням…

Осінні ночі маяли закосиченою барвою вітру-менестреля і вальсом з листків, у якому вони закохано кружляли і згоряли в танці кохання разом з тим листям. А ще – терпкістю хризантем.

Отакі-то були ночі. Були колись, раніше. В іншому житті, з іншою Орисею. Яка вміла відчувати, слухати, жити. А зараз чує і відчуває лишень біль через намітку відчаю. І не живе. Так, животіє…

Сьогодні ночі не пахнуть. І сни їй болять. Вона блукає в них. Смоляною річкою, по коліна в отій чорній тягомотині. Вона бреде навмання, точніше робить відчайдушні спроби рухатись, шукає когось чи щось. Що вона там робить? І сни, і не сни. Їжа, яка не має смаку, кава, яка википає щоразу, а вона тупо дивиться, як та тікає цівочками геть від спеки турки, безликі години, що складаються в дні… Чи то важить хоч щось без нього – отаке життя? Чи нежиття?

Минає місяць і ще тиждень. Мама каже: «Весна. Нарешті буйна весна. Такий прекрасний травень!» Весна? Справді? Хай. Тоді був квітень. А тепер? Якщо всі кажуть – мабуть, таки весна. Остап їй і не сниться, не приходить у сни. Навіть цього вона не має. Орися вечорами розпачливо зазирає в сімейний альбом, дивиться на щасливі обличчя молодят. Чи хтось впізнав би сьогодні в оцій згорьованій жінці на канапі красиву наречену зі світлини, поряд з усміхненим юнаком. Щасливі обличчя, щасливі фото, щасливі вікна у світ. Орися отак і засинає, притуливши до серця фотоальбом. Але й після цього Остап їй не сниться. Лише смоляна річка, темна річка, яка міцно тримає її.

Сьогодні знову пішла на цвинтар. То вже звичай такий. По роботі – не додому, а на цвинтар. Щоденний ритуал. Постояти між хрестами на тому острові закопаних надій, сподівань, журби. Притулитись до хреста.

Заплющила очі. Лагідне травневе сонце ніжно пестить змарніле юне личко, навколо квітує весна, буяє життя. Навіть тут, на цьому острові похованих мрій, сподівань, кохання. Рівно один місяць і вісім днів без Остапка та без життя. Наперекір здоровому глузду вона досі дихає.

Життя поспішає вперед, вперед, вперед, тому що після довгої затяжної зими завжди приходить весна. То мама так каже.

Але Орися того всього не розуміє. Вона слухає лише свій біль, який котить її тілом, який стискає руки до болю на дерев’яному хресті. І ось вона знову робить відчайдушні спроби рухатись тою чорною річкою, по коліна в смолі, але ледве перебирає ногами.

– Пані, пані! Прокиньтеся, пані. Вечір, пані, сонце вже майже сіло.

Голос звучить у голові, коли вона робить відчайдушні спроби втомленими ногами відклеїтись від тої смоляної річки. Голос вириває її з безглуздого поборювання.

Орися розплющує очі. Вечір. Сонце майже сіло. Тіні від хрестів стали довгими і страшними, майже закривши землю. Вона заснула на могилі, задрімала. Перед нею високий старий чоловік, на голові чорний капелюх, довгий чорний плащ, у правій руці довга чорна парасоля.

– Ви, певно, задрімали. А я до дружини прийшов, провідати. Уже вертав додому, зобачив вас. Сонце майже сіло. Вам час, голубонько, додому. Мертвих не повернеш, на жаль.

Орися зболено піднімає на старого очі. Ніби вона сама цього не знає? Ще один мораліст. Усе вона розуміє, та не може пересилити той біль у середині. Бо жити з ним не в змозі, і зректися його не годна.

Чоловік вицвілими очима дивиться на неї. Дивне старече обличчя. Дивне, тому що майже без зморщок. Худе обличчя без зморщок. Лише навколо очей вони павутинкою кружляють. Справді таки час, поки старий знову не почав торочити про тих, кого не вернеш. Орися мовчки підводиться з могили, розправляє на ній квіти, які прим’яла. Старий незворушно стоїть, спостерігаючи за нею. Байдуже. Віднедавна їй байдуже до всіх та всього, особливо до людей.

Орися, не озираючись, виходить на центральну доріжку.

– Агов, перепрошую, пані! Ви забули свою сумочку.

Орися зупиняється. Вона забула сумку? Як це? Вона ж була без сумки? У правій кишені куртки ключі від квартири, у лівій – гроші. Чи була із сумкою? Не пригадає. Старий стоїть незворушно між хрестами, простягаючи торбу.

– Не варто, пані, так побиватися! Час – найліпший лікар, він усе перемеле!

Що може знати він про варто чи не варто? Коли тобі лишень двадцять п’ять. Що може знати він про біль, який вибухає щомиті, рве і шматує? Майже знищує. Мов у пеклі. Орися сердито висмикує з рук старого сумку. Той скрушно хитає головою:

– Так не можна, пані! Не можна, – звучить луною голос.

Орися дивиться на старого, точніше на його начищені до блиску черевики. Чому на черевики? Тому що вона дивиться під ноги. Розвертається і йде геть. Вона не носить із собою мобільного, ні. Вона ненавидить телефони. Треба швидше додому і зателефонувати мамі, повідомити неньці, що вона ще чомусь і досі жива…

У маршрутці сидить, притуливши праву щоку до шиби. Чомусь чорні лискучі черевики старого не йдуть з голови. Чому? Байдуже, неважливо…

Сьогодні вперше на ніч не зачиняла балконні двері. І справді вже травень. Доволі теплий у цьому році травень. Післязавтра сорок днів, буде панахида, мама нагадала. Якби не мама… То що б? Нічого.

Знову заснула поруч з альбомом.

Вона бреде смоляною чорною рікою…

– Орисю! Кохана! Прокинься! Орисю!

Сон обривається. Вона лежить у своєму ліжечку, на неї падає тьмяне світло від лампи, у руках затиснула сімейний альбом. Розплющує очі. Поруч на ліжку сидить Остапко, її Остапко. Він обережно бере з її рук альбом, кладе його на підлогу. Живий, усміхнений і щасливий.

– Орисю! Ти так міцно спиш. Прокинься, кохана, – ніжно рукою поправляє волосся, яке неслухняно падає на очі.

Він нахиляється над нею. Неголена щока лоскоче губи. Його уста блукають її обличчям. Кімнату заповнюють звуки, запахи, шелест губ, слів, тіл, жаги, кохання…

Сон, який гарний і гожий сон вона сьогодні бачила. І біль кудись занапастився. Біль, що терзав, шматував, щез раптом, розчинився. Орися прокидається від пташиного співу, який разом із запахом бузку вривається через розчинені навстіж балконні двері в кімнату. Лежить пару хвилин, слухаючи весну. Скільки вона була майже мертва? Без одного дня сорок днів.

Вона вже й забула, як гоже може духмяніти та дихати світ. Скрадливо і п’янко. Крім бузку, у кімнаті пахне ще чимось. Не важливо. Вона може врешті розрізняти запахи, відчувати їх.

Солодко потягується, їй здається, що тіло ще пам’ятає цілунки коханого, його руки, жагу. Хай то був лишень сон, лишень сон. Орися розплющує очі.

Вона нарешті прокинулася…

Ранковий душ, горня кави. Кава вперше за майже сорок днів не втекла з турочки. Слухає себе. Не може звикнути до відсутності болю. Чує тільки веселий щебет пташок за вікном, бо весна. Навіть легкий макіяж собі зробила. Час на роботу. У передпокої пригадує, що сумку залишила в кімнаті. Повертається. Навстіж відчинені балконні двері. В оселі гоже пахне бузком і ще чимось, п’янким-п’янким і дуже знайомим. Сумка недбало лежить на м’якому кріслі. Орися піднімає її. Під нею натикається на ще одну, точнісінько таку саму. Орися здивовано переводить погляд з однієї сумки на іншу. Той старий на цвинтарі таки помилився, одна з цих сумок не її. Чи не помилився?