Щоденник Мавки - Корний Дара. Страница 54
Петро, листоноша».
Олексій стенув плечима, підкрутив вуса і нахилився ще раз, уже за пакунком, запихаючи послання собі до кишені. Неквапом взяв пакунок, відчинив двері. Увімкнув світло на веранді, сів за довгий дубовий стіл. Удивлявся в літери на пакунку. Знайомим красивим почерком було виведено ім’я адресата та отримувача. Лунко загупало серце. У горлі пересохло.
Налив кухоль води, залпом осушив. Тремтіли руки. Не знав, скільки отак просидів, по-дурному витріщаючись на пакунок: п’ять хвилин чи годин. Він знав від кого цей пакунок. Він цей почерк упізнає серед мільярдів. Ним було написано «Щоденник Мавки», його Мавки.
Врешті переборов себе, приклав пакунок до вуха, вчулася музика сопілки…
Відсахнувся, кинув пакунок на стіл. Ще раз напружив слух. Над лампою били крильцями нічні метелики, створюючи власну мелодію, на вулиці глухо витискали ритм цикади. Прочинив вікно, пускаючи до середини, разом з ритмом цикад свіжість великої ріки та квітучої травневої ночі.
Руки перестали зрадливо тремтіти. От, боягуз. Чого боїшся, козаче? Хіба вона привид? І що зробить отой пакуночок, не вкусить – уже точно. Чи вкусить? Боявся зараз самого себе. Як ампутований боїться і водночас жадає бодай на пару хвилин отримати в подарунок утрачену руку чи ногу… Та тут гірше – йшлося про ампутовану частини душі… Бо можна було на хвильку і повернутися, але навряд чи залишитися…
Почухав потилицю, мовчки вилаяв себе за нерішучість, ривком підійшов до столу, розірвав упаковку…
Усередині була книга. З обкладинки дивилися знайомі сумні очі Мавки, пробиваючись крізь блискавиці та громи ночі. Обкладинка книги, змальована з його сну. То Мавка цю картину сотворила. Ось і сон у руку.
На вулиці, десь зовсім далеко, загрозливо загуло. Аж підстрибнув від несподіванки. Тю, дурень. Сам же бачив у лісі – трава в полудень плакала, а то на дощ. Чого ж тоді злякався? Заплющив очі. Набрав повні груди свіжого повітря, що легко та впевнено заходило з вулиці в розчинене вікно. Услухався. Гримнуло та загуло ще раз, набагато впевненіше. Точно, наближалася гроза. Розплющив очі, небо за вікном ледь помітно блимало. Гроза вже гриміла над Каневом. Нарешті видихнув і лиш тоді перевів очі на обкладинку книги. Провів пальцями по глянцю. Срібними звивистими буквами було написано: Магдалена Вишневецька «Історія однієї Мавки». Серце в грудях набатом колотилося, як дурне. Розгорнув книгу навмання і прочитав те, що вже знав, що колись уже читав із її щоденника, сидячи на тахті під пічкою…
Закрив похапцем… Повагом дістав люльку, набив її тютюном. Прочинив навстіж двері, запалив. Милувався небом, частина якого ще зоріла світлячками-зорями, а інша – на півдні, мережилася блискавками. Гроза невблаганно наближалася.
Докурив люльку, замкнув двері та вікна – хай собі і грім та блискавка владарюють на вулиці, але не в нього в хаті, бо він щойно на цілу ніч отримав роботу і ніхто та ніщо не має жодного права його відволікати. Запалив товсту свічу з воску… У хаті запахло бджолами, і м’яке тепле сяйво заполонило кімнату. Влігся на лежанці, повернув голову в бік подушки, на якій колись спала Мавка, історія якої зараз була загорнута в сторінки книги, захищені від недоброго ока блискавицями. Провів ніжно по подушці, наче по волоссю Мавки… Розгорнув книжку на першій сторінці… Вона щойно з друкарні і пахне фарбою. Свіжий хліб пахне новоспеченням… А книга?
Новоспечена книга? Гм! Почав читати…
Про автора пара слів в анотації: «Четверта книга письменниці, успішна, талановита, друкується в Польщі, у Франції, у Німеччині…» Купа епітетів, далі красномовна передмова… Пробіг її очима, поспіхом перегортаючи сторінки, бо знав: мусить читати, щоб швидше дістатися до кінця й дізнатись, чому вона прислала цю книгу. А відповідь, як завжди, на останній сторінці, між рядками:
«…Мені часто сниться цей сон. І я знаю тепер, хто він – мій Чугайстер. Я можу назвати вам його ім’я, прізвище, місце роботи та домашню адресу. О, я щоразу прокидаюся, коли, відриваючись від землі, в останній момент озирнувшись, замість закоханих очей Чугайстра натикаюся на очі вбивці, очі звіра, лихі, чорні провалля…
І я, я сполохано падаю. Не знаю тільки: в небо чи вниз, бо…
Я – Мавка…
І це моя історія.
Де сон став реальністю, і я додивлюся його до кінця…»
Читав цілу ніч, навіть не чув, як за вікном лютувала буря впереміш із грозою, як пінився та нервував Дніпро, приймаючи у свої обійми гострі блискавиці. Як падали в лісі, що сьогодні так гостинно зустрічав його, старі та молоді дерева, бо хтось нещадною рукою виривав та шматував їх… Олексій не знав, що в селі у того самого листоноші Петра та його односельців позривало дахи та пообривало дроти на стовпах і що половина Канівського району залишилася без електрики… Він дізнається про це згодом, бо за дивним збігом його хутірець негода обійде боком, наче хтось чи щось берегтиме його, затуляючи долонями, а може, словами, а може, подихом, а може – думками…
На останній сторінці написано:
«Тобі. Без тебе нічого б у мене не вийшло».
І вже Мавчиною рукою дописано:
«На згадку. Оця книга – моя улюблена друкована дитина. Дякую, Мамаю, що всі ці роки-дні-години-хвилини-секунди, скільки знаємося, був поруч. Я відчувала твою янгольську присутність завжди. Крила за вікном посеред похмурого дня, сон з небесними хорами посеред темного мороку ночі, місток через безодню з тендітних долонь бога… Там завжди був ти – я знаю. Беріг від необачних вчинків, спокус, рятував мою душу, загублену душу Мавки. Думкою, молитвою, словом. Ти – мій янгол і мій учитель. Мавки також мають власних янголів. Кожна з нас має. Та не кожна, на жаль, про це здогадується. Однак я особлива, тому й знаю. У мене все дуже добре. Матимеш час, приїжджай на презентацію, Мамаю, ласкаво запрошую!»
Далі адреса, число, година. Онімів. Утратив відчуття присутності в реальності. Вона завжди знала, що він поруч. Знала і жодного разу не схибила, не дала зрозуміти, бодай натяком, що потребує не лишень янгола у своєму житті, а потребує його фізичної присутності поруч. Отже, не потребує. І не потребувала. Гребувала…
«Матимеш час, приїжджай на презентацію, Мамаю, ласкаво запрошую…» – слова з листа…
«А ти маєш час, Мамаю?» – питало вранці в нього синє небо.
«А ти маєш час, Мамаю?» – питали сонце, дуб, Дніпро, хмари…
«Чи маю час?» – питав себе…
І знав, що час він знайде, бо він мусить почути навіщо. І хто той «Тобі», котрому присвячена книга. І на першій сторінці роману дрібними літерами у верхньому кутику Мавка також рукою вивела-написала: «Тобі!» Навіть не сумнівався, що то присвята не для нього. Бо він, Мамай, то лишень янгол, святий з крильцями: для молитов, для благань, але не для життя.
Ет! А твоя, Мамаю, плоть та кров тоді для чого? Давно хтось дуже мудрий сказав: «Чумацький шлях – то тільки маленька лінія на долоні великого Мамая». А хто тоді вона, Мавка, для Мамая? Зараз здавався собі маленькою родимкою на плечі ніжної Мавки. О, Всесвіте, ти геть чисто змалів!
О, так. Книга присвячена іншому, а для тебе, Мамаю, оті слова наприкінці, виведені розхристаним почерком Мавки: «На згадку».
Нехай. Він переживе. Бо той чоловік врешті зробив-вчинив-зумів-переборов-переміг Мавку, врятував її від Чугайстра. І він хоче її бачити? Так, її! Її та його, того, хто порятував Мавку від самої себе…
Виставкова зала столичного готелю. На вході – охорона. Але в нього запрошення, і тому, попри його абсолютно «неканонічний» вигляд, бо шаровари та вишиванка не дуже пасують до гламурного закладу, козака впускають. Охоронець навіть спромігся натягнути на вуста фальшиву посмішку…