Щоденник Мавки - Корний Дара. Страница 8

І Машка продовжила тягти Магду за собою.

Зарості несподівано закінчилися, і, здається, нізвідки виринула невеличка та доволі затишна галявина: покошена трава, столик під сосною, дві лавки, збиті з повалених берізок.

– Ну, шо, мала, той – сідай! – Машка кивнула на найближчу лавку.

Магда чемно сіла, Машка всілася навпроти. Дістала з внутрішньої кишені засмальцьованої камізельки півлітрову пляшку з чимсь прозорим, з правої кишені – два невеличких алюмінієвих стаканчики і щось загорнуте в газету. Розгорнула. Тим «щось» виявилося порізане плястерками сало та чорний хліб.

– Ну, яка не яка, але закусь.

Машка по-діловому заходилася «накривати» на стіл. Ще з однієї кишені добула складену чи не вдесятеро газету, розгорнула її. Зверху поставила пляшку з рідиною, стаканчики, розклала сало і хліб. Магдалена трохи ошелешено спостерігала за процесом. Майнула думка: «Господи, до чого ти докотилася, жінко, і куди тебе та хвиля несе?» Але не стала зосереджуватися на тій думці. Хай несе! Кудись та винесе. Бо не залишилося в ній більше сили для опору. Просто сиділа та оглядала свою нову знайому. У загидженому одязі, зі спухлим обличчям, синцями під очима та глибокими впадинами під ними. Волосся коротко стрижене. Колись, мабуть, воно було світлим, а зараз посіріло чи то від того, що його рідко миють та доглядають, чи від літ. Блакитні сумні очі, яких майже не видно з-під набряклих повік та набурмосених брів. Потріскані губи, на яких позасихала кров. Ластовиння на обличчі, яке дивом пробивалося крізь шар бруду й робило лице ще більш кумедним та незугарним. Товсті вимазані руки з обгризеними аж до крові нігтями вправно розставляли трапезу на столі. Права рука ще раз ковзнула в безрозмірну внутрішню кишеню камізельки і добула на світ Божий два маленьких помідори.

Машка відкоркувала пляшку. У ніс Магди вдарив сморід. Так могла пахнути тільки самогонка. Машка налила спочатку Магді, тоді собі. Нарешті підняла склянку, витріщилася на Магдалену своїми блакитними й досить чіпкими оченятами:

– Ну, шо, мала? За знайомство. І все ж, звати тебе як? Може, нарешті скажеш?

– Магдалена, – спокійно відповіла. Аж сама трохи злякалася свого спокою. І поспіхом додала, розуміючи, як на фоні ім’я Машка, то дико звучить: – Можна просто Магда. І ще той, е-е-е… я не п’ю, уже вибачте.

Бомжиха зневажливо пхикнула.

– Брєзгуєш. Звиняй, мала, однак шампана чи коньяку нема. Не хочеш як хочеш. Я не впрошуватиму. Но, для годиться – пригуби разочок, зроби вигляд, шо підтримуєш компанію, й поговоримо, мала. Слухай, ти не проти, якшо я тебе й далі малою називатиму? Бо оте твоє Магдалена, якесь надто біблійне. Можна, канєшно, Магдою, та й то якось не по-нашому, а по-циганськи звучить.

Магдалена знизила плечима. Вона не заперечувала.

– Ну, будь здорова, мала. За нас, за баб, за знайомство.

І Машка залпом перехилила стакан, при тому навіть не скривилася, наче пила воду. Тоді вкинула до рота кусень сала і заплямкала ротом. Магдалена тільки піднесла до носа стакан з прозорою рідиною. Від гидкого запаху відразу закрутило всередині, бридливо скривилася та поспішно поставила стакан на стіл. Машка наче цього не запримітила.

– Ну, розказуй, мала, як ти до такой жизні-маліни докотилася? – питала Машка, активно пережовуючи закуску.

Магда опустила очі. Деркучий, прокурений голос Машки її трохи лякав. Спочатку микання помийницями та смітниками Магді здавалося тимчасовим. От-от найдеться робота, і вона тоді це все кине та повернеться до нормального життя. Та минув місяць, і от зараз перед нею сидить жінка, яка напевне також так думала, коли починала. Магді зробилося страшно, коли подумала, що то вона зараз дивиться в люстерко свого майбутнього. Відвела очі, ховалася сама від себе.

– Ну, шо мовчиш? А давай я почну, – навіть весело сказала Машка, витягуючи з кишені штанів сигарети. То були міцні, чоловічі, без фільтру. – На, мо’, закуриш?

Магда заперечливо захитала головою.

– Могла й не пропонувати. На тобі можна вішати етикетку: еталон жіночності – не п’ю, не курю, вдома ночую. Ти навіть смачно пахнеш, мала. Нє-нє, не парфумами, домашнім комфортом.

Машка черкнула сірником, запалила сигарету й затягнулася. Сірник загасила та поспіхом запхала собі до кишені. Тільки тепер Магда зрозуміла, що так її спочатку тут здивувало. Довкола було чисто, навіть недопалки не валялися під ногами, не то що спалені сірники чи пластикові пляшки. Машка затягнулася ще раз. Кінець сигарети сердито засичав. Бомжиха відірвала кусень газети і струсила на нього попіл.

– Ну, от слухай тепер, мала. І то уважно, і постарайся все запам’ятати. Перед тобою сидить сорокарічна жінка. Що, здивована?

Машка сумно посміхнулася. Магда не встигла стерти зі свого обличчя подив. Машка лишень на три роки старша від неї. Та хіба це можливо? З вигляду – це стара втомлена життям пані, хай, на перший погляд, невизначеного, але вже точно не сорокарічного віку.

– Ага, мала. Я також колись була схожою на тебе. Коли починала. Була… І роботу мала, і чоловіка, і родину… І пахло від мене гарно, і очі горіли вогнем, а не пилом припадали. Та в один момент усе полетіло під три чорти. Шкереберть. Давай я собі ще наллю, бо щоб усе це розповісти – потрібен наркоз. Купа років минула, а я й досі його не відпускаю. Його, свій біль. Мов талісман тримаю при собі і позбутись не можу чи не хочу. Може, ти мені скажеш чому?

Машка хлюпнула рідини собі в стакан. Магді навіть не пропонувала. Залпом висушила і цього разу скривилася, та Магда точно знала, що скривилася не від того, що горілка смердюча чи пекуча, – кривилася від споминів.

– Може, не треба згадувати, якщо воно болить? Може, колись потім, га? – несміливо запропонувала Магда.

– Треба, мала, треба. Дуже треба. І, мені здається, що зараз більше тобі, аніж мені. Щоб почути правду про себе. Знаєш, а я ж за професією психолог. Професіонал, блін. Тож мовчи і слухай. Слухай і мовчи.

Сигарета в руці тремтіла, попіл падав на стіл, наче жухлі сльози з чиїхось невидимих очей.

– Перед тобою зараз сидить бомжиха Машка. У минулому красива успішна жінка – Марія Федорівна Пристай. Психолог у приватній клініці, якою керував її чоловік. Вона ж свого часу і запропонувала йому цю клініку створити. Певна річ, потрібні були гроші, щоб почати. Вона знайшла. Гарні зв’язки, друзі, які не беруть відсотків, банкіри, які пропонують хороші умови, бо ти вмієш і знаєш, як розмовляти з грошовитими чоловіками. Фах і твоя врода дозволяють це робити. Усе в тебе є – квіти на свята, дорогі подарунки. Взимку відпочинок у Єгипті, влітку – Туреччина. Хочеш побачити Париж – будь ласка. Для коханої будь-які двері світу відкриті… Усе є, та… Бог не дає дітей, бо відразу всього мати не можна… чи можна? Певно, як кому. І ти п’ятнадцять років безупинно мариш дітьми, лікуєшся, пробуєш. Врешті настає момент, коли розумієш – це безуспішно, та за інерцією продовжуєш пробувати. Так, твої намагання вже як спорт… А тим часом чоловік починає від тебе віддалятися, вислизати, мов золота рибка з рук мрійника. Вислизає, вислизає, і врешті одного дня ти прокидаєшся вранці в холодному ліжку одна з розумінням великої втрати. Втрати себе. Коли ти себе загубила? Певно, тоді, коли дозволила недозволену розкіш кохати когось більше від себе. Світ валиться, хоч наче зовнішніх проявів і немає – чоловік і досі вдає, що у вас повноцінна родина. Він тебе любить, поважає і теде. Та його відрядження чомусь стають дедалі довшими, аромат чужих жіночих парфумів, що в’ївся у його сорочки та піджаки, – дедалі гострішим, повернення з роботи аж за північ… І ти втрачаєш інтерес до життя. Хамиш пацієнтам, зриваєшся на підлеглих, і врешті він тебе переконує взяти тривалу відпустку. Поїхати до моря чи в гори. Він хотів би з тобою, та не може. Роботи багато, відповідальність перед собою, пацієнтами і теде. Та що я тобі розповідаю, мала? У тебе зараз в очах такий самий біль, який був у мене, коли після повернення з відпочинку мій любий сповістив: він кохає іншу і вони чекають дитину. Чекають на первістка. Вона вже на восьмому місяці, і в них буде син. Вона молодша майже вдвічі, вона нахабніша вдвічі. Вона – піранья. І ти, золота рибко, абсолютно вільна. Звісно ж, тобі дуже вдячні за все і ти можеш далі працювати в клініці на своїй посаді. І квартирку тобі твій коханий уже придбав – двокімнатну, правда, але нову, з євроремонтом та сучасним наповненням – меблі, оргтехніка, усе включено. Ага, навіть машину мені дарує свою, хоч я досі їздити не навчилася. Та це нічого, каже він, от і нагода з’явилася навчитися, почавши нове життя. «Ти ж розумна жінка, Марічко! У нас уже давно нічого немає. Живемо за інерцією. А це – шанс для обох. Почати життя спочатку. Справжнє життя». І так далі і тому подібне. Мене заціпило. Я не могла тоді ані плакати, ані заперечувати, просто тупо стояла і мовчала. Я переїхала в ту нову квартиру, куплену ним. Замкнулася в ній і виходила тільки в магазин. Купити їдла будь-якого і… горілки. Коли випивала, мені, здавалося, легшало. Втягнулася. Йшов час. А через рік золота картка, яку видав мій коханий, мені бібікнула, що грошей на рахунку немає… Це мене наче трохи повернуло до тями. О! За рік може багато що статися! Панас – то ім’я мого колишнього – подав на розлучення, оскільки я на суди не з’являлася, нас розлучили заочно. На спільне майно я не висувала жодних претензій, тож мені зі «спільно» нажитого нічого і не перепало. Тим паче, поки я була в прострації і ще вважалася де-юре його дружиною, коханий і клініку, і машину, і квартиру, і дачу в Карпатах переписав на родичів майбутньої дружини. Якісь там терміни, коли я могла оскаржувати, минули – і маєш: я перетворилася на нікому не потрібну, покинуту колишню.