Тисячолітній Миколай - Загребельный Павел Архипович. Страница 103

Прийшла, коли я вже перестав і ждати, але прийшла не сама, а з Олькою Филофієвою. От тобі й «косим клевер, косим трави на комунівській землі!»

Я позадкував од Ольки, як од мари.

— Олько, ти?

— А хто б же то був? — насмішкувато вигнула вона злукавлені губи.

— Я вже думав, ти десь пропала в війну.

— Бог сиріт береже. Сироти не пропадають. Навіть казанські. Не бачив мене, бо я на тім боці Дніпра на каменоломні. Я ж окупована територія, вибирай: або колгосп або каменоломня. Оксана он репатріантка, так їй і вибирати не дають: гибій у колгоспі, та й край! Це не те, що ви, герої війни!

А сама пасла мене своїми безсоромними чорними очима, і все в ній насміхалося з мене: з моєї розгубленості, з мого колишнього переляку, такого ніби далекого і вже й забутого, але ж так добре знаного нам обом.

Ну, навіщо, навіщо привела її Оксана!

Ольчин батько дід Филофій (він завжди за моєї пам’яті був уже дідом) до революції служив у царській гвардії, з першої світової війни привіз до Зашматківки чорнокосу красуню-молдаванку, на бугрі між Поповим ставком і левадою Вороновських поставив високу простору хату, насадив привезених з Молдавії груш, з плодами золотисто-смаглявими, як тіло молдаванки, за якою зітхали всі зашматківські чоловіки. Молдаванка народила Филофієві одну за одною двох дочок, старша з них Олька вижила, а молодша, ще й не отримавши імені, вмерла разом з матір’ю під час пологів. То був двадцять перший рік, майже такий голодний, як тридцять третій, в Зашматківці вже тоді перемерло мало не півсела, а хто вижив, то мав умерти в тридцять третім. Дід Филофій з Олькою вижили якось і в тридцять третім, а в тридцять п’ятім, коли після вбивства Кірова стали ізолювати всі класово-ворожі елементи, колишнього царського гвардійця забрали теж, і слід його пропав навіки. П’ятнадцятилітню Ольку влаштували в колгоспний патронат, але через якийсь рік вона втекла з молодим районним представником на хутори, там представник утік уже від неї, бо мав дружину в райцентрі, Олька ж повернулася до Зашматківки, але в патронат не захотіла більше, поселилася в своїй великій порожній хаті. Знову залягла на рік чи два в невідомості, в убогій непомітності й, здавалося б, безнадійному сирітстві, а тоді, мов сніп яскравого полум’я вибухнув на Филофієвім бугрі, і всі враз побачили, що з тонконогого циганкуватого дівчиська виросла, ніби за одну ніч, розквітла молода жінка, повна гріховно-чортячої зваби, хоч затуляй перед нею лице і втікай світ-заочі від спокуси.

І почалося! Хата над Поповим ставком гула, як весільні бубони, гульки, реготи, дикий шал. Парубоцтво, та й жонатих дядьків тягнуло під дідові Филофієві груші незборимою силою, жінки плювалися, посилали прокльони на ту безчесну хату, дівчата потай заздрили Ольці і відверто зневажали її й ославлювали.

Мені ще не було сімнадцяти, я закінчив дев’ятий клас, вже відгуляв і відпрацював у колгоспі літні канікули, помагав матері вдома, — які вже тут гульки! Та недаремно кажуть: де біда, там і Миколай. З’явився мій сусід, шкільний товариш з семирічки Васько Улитин.

Після сьомого класу він не пішов учитися далі, бо й так просиджував по два роки у двох чи трьох класах, тому він ударився в город, але там ніде не зачепився і вдовольнився тим, що прилаштувався водоливом на дніпровську баржу. Платня там була ніяка, робота теж тільки на час навігації, але Васько з’являвся в селі гордий і пишний, як бог, замітав пилюгу на сільських вулицях широким кльошом, викликав смертельні заздрощі в малечі справжньою морською тільняшкою, а зашматківські дівчата мліли від самої думки опинитися в міцних обіймах «моряка».

Та Васькові всього цього виявилося недосить, бо виходило так, що в рідному селі, яке, власне, лежало біля його ніг, була сила, не тільки не підвладна йому, але й набагато могутніша, привабливіша, чарівливіша.

Ольга Филофіївна.

Васько довго примірявся, аж поки цього літа, з якоїсь там причини опинившись у Зашматківці, наважився впокорити Ольку. Кинувся наосліп до хати край грушевого саду на бугрі і скотився з того бугра, ні випивши, ні закусивши.

І опинився в мене на городі.

Я підпушував кукурудзу і за шерехом сапи, за шелестом широкого соковитого листя й не почув, як підійшов Васько, став позад мене, покликав:

— Мико!

— А, це ти, Васько? Здоров. Давно в селі?

— Та вискочив на пару днів. Діло тут одне є. Давно задумав, а не виходить. Треба, щоб ти поміг.

— Я? Що ж за діло?

— Та воно й не діло, а так, примха, єрунда, одним словом. Ти до дівчат як, ходиш?

— Ну, про що ти, Васько?

— Не червоній, не червоній! Хто ж не знає Сміянів? Он і твій батько був — ого! В тихім болоті… Ти можеш кинути оцю сапу, щоб ми поговорили?

— Підожди докінчу підпушувати.

— Та плюнь!

— Мати просила.

— Ну, гаразд. Підожду.

Він спустився до берега, ліг на траві, ліниво поляпував долонями по м’яких листочках гусячих лапок, насилу діждався мене, рвучко сів, показав на траву біля себе:

— Сідай! Слухай, Миколо. Ти ж знаєш Ольку Филофієву? Ну, чого я питаю? Хто б там її не знав?.. Ну, і мене ж ти знаєш. Передімною — ніяка сила… Галька он Губрієва як приндилася, а як я її зграбастав—і не писнула! А тут ця Олька! і така вона й ще не така, і ніби всі до неї, а розібратися, то й ніхто. Що за мана? Вискочив оце я з свого судна — і прямим ходом, нікуди не звертаючи, — до Ольки! А в неї і шумить, і гуде, дрібен дощик іде, а мене побачила—і мало не з рогачами: ти чого? Я туди, я сюди, а вона далі: це ти товаришував з Миколою Сміяном? Як так — товаришував? Я й зараз його найближчий товариш. Ах, найближчий? Ну, то от: приведи завтра Миколу до мене, приведеш, то, може, й тебе впущу до себе, а не приведеш, то не показуй і очей. Ти отаке чув, Миколо? Каже, приведеш, каже, тоді й впущу, може, а не приведеш, каже, то бий тебе божа сила. Ти мене чуєш, Миколо?

Хіба я був глухий? Але, вбитий усім почутим, не міг спромогтися не тільки на слово, а навіть на звук. Сором вдарив мене обухом, оглушив і наповнив душу темнощами, все в мені стрепенулося від гордості й щастя, бо найпрекрасніша зі знаних мені жінок жадає мене (коли Васько не бреше, ясна річ!), та водночас моя чиста, ще дитяча душа здригнулася відразливо від того бруду, в який її хотіли кинути. Я довго ловив повітря пересохлими губами, відвертаючи від Васька своє обличчя, поки нарешті спромігся з видимим спокоєм спитати:

— То чого ти хочеш від мене?

— Від тебе? Та ти що — нічого не зрозумів? Ну, дивак! Олька Филофієва хоче, щоб я тебе привів до неї. Петраєш? Щоб ти прийшов до Ольки. Ну?

— Не піду! — сказав я.

— Та ти що? — злякано закричав Васько. — Ти мій товариш чи не товариш? Тобі ж тільки так — піти для форсу. Щоб вона тебе побачила. А далі—все я. Ти мене розумієш, Миколо?

— Не піду! — вперто повторив я.

— Знаєш що? — підвівся з гусячих лапок Васько. — Я до тебе як до шкільного товариша, а ти… Коли хочеш, то я до тої Ольки вже й не рвуся. А хоче вона, щоб я привів тебе до неї, то я й приведу, хоч і на налигачі! Приведу, а там — як знаєш! Як стемніє — заявлюся і не пробуй ховатися, однаково ж знайду!

Я сидів удома, як припнутий. Мати й не помітила нічого, а чотирирічний братик міцно тримав мене за штани й щохвилини допитувався:

— А куди це ти зібрався?

— Маркусю, відстань од Миколи! — гукала мама.

— А куди він зібрався? — вперто допитувався малий.

Васько заявився в усій «морській» красі, зачарував своїм блиском навіть мою сувору матір, заявив досить одверто:

— Хочу викрасти вашого Миколу на сільську гулянку! Що йому нидіти над книжками!

— Та й справді, Миколко, піди, моя дитино, — не відаючи, в які прірви штовхає мене, легко піддалася спокусливій Васьковій намові мама, ще б, може, порятував мене мій малий братик, та він уже давно спав, так і не довідавшись, куди ж «зібрався» його старший нещасний брат.

Ніч була місячна, Попів ставок тяжко переливався живим сріблом, стежки в леваді Вороновських горіли білим вогнем, і їхнє холодне полум’я з могутньою, нездоланною силою штовхало нас на високий темний бугор, де край розкішного саду з перестиглими ароматними грушами височіла хата діда Филофія, мов втілення звабливості й гріха.