Тисячолітній Миколай - Загребельный Павел Архипович. Страница 109

— Вам доведеться дуже довго і наполегливо працювати над собою, студенте Сміян, — зітхнув Михно і запропонував оголосити мені партійну догану.

Прийнято одноголосно, і вже після фронтових поранень і нагород почалися нові поранення й нагороди мовби мирні, чи що.

Мабуть, щоб дошкулити мені ще більше, Михно особисто дав вказівку нашому партбюро організувати культпохід студентів агрофаку на п’єсу Вірти. Коли б на якийсь трофейний кінофільм, то студенти побіжать і без організовування, але на нудну п’єсу, на яку ніхто не йде, та ще п’єсу про хліб? Навіть Оксана відмовилася йти зі мною до театру, бо треба було відпрошуватися на роботі, щоб устигнути до початку вистави, а вистава чи й варта була таких клопотів, судячи з її назви.

Доля вже й не насміхалася, а знущалася з мене: в театрі я опинився поряд з Лесею Шепелявою. Хто розподіляв квитки? Випадково так сталося чи хтось підладнав навмисне? Найпростіше було б підвестися і взагалі піти звідси або хоч знайти собі інше місце. Та я прийшов занадто пізно, в залі вимкнули світло, пішла догори завіса, відступу не було, я ще раз повинен був стати жертвою цієї дівчини.

— Миколо, ви на мене не ображаєтесь? — зашепотіла Леся.

— За що б я мав на вас ображатись?

— Бо це я зробила так, щоб наші місця були поряд.

— Ви? Навіщо це вам знадобилось?

— Я хотіла попросити у вас пробачення.

— За що?

— Ну, за отой віршик.

— Дурниці! Справа не в віршику. Вже починається вистава.

Обіцяють, що сьогодні гратимуть Шабельська й Беркович. Давайте дивитися виставу.

— Коли хочете, то я й не сама його склала. Я насмикала по рядку в різних поетів, і ото таке вийшло.

— Гм. У кого ж ви понасмикували? Чи не в самого Твардовського?

— Я вже й не пам’ятаю. Може, й у Твардовського щось.

— Не має значення. Дивіться виставу.

— Але я хотіла, щоб ви на мене не сердилися.

— Вважайте, що не серджуся. Дивіться виставу.

Леся Шепелява була добродушна, гладка дівчина, досить здібна, але трохи розбалувана своїм походженням. Батько її, якийсь туз районного масштабу — чи то секретар райкому чи голова райвиконкому — опікувався своїм улюбленим чадом, мабуть, більше, ніж усім довіреним йому районом. Щотижня в коридорах інституту з’являлися меткі дядьки, які розшукували Лесю, коли ми сиділи на лекції, двері аудиторії ледь відхилялися, в щілині зблискувало бандиткувате око і сичливий шепіт, мов терпугом, перепилював голос викладача: „Шепеляву Лесю!“

Леся мерщій підхоплювалася, просила дозволу вийти, а найбільш цікаві студенти крадькома позиркували у вікна, щоб згодом розповісти, якою машиною цього разу — вантажною чи „газиком“— і приблизно що привезено з провіанту для нашої однокурсниці: ковбаси, шинка, сало, качки й кури, олія й мед, садовина й городина, пундики й мундики. Випивки не привозили ніколи, та для цього вистачало навіть куцої студентської стипендії, надто коли згадати, що шампанське коштувало ледь дорожче, ніж газована вода з сиропом.

Треба сказати, що Леся не була скнарою і все присилане татусем з’їдала, сказати б, колективно. Вона наймала велику квартиру у вдови якогось директора заводу, в тій квартирі вічно товклися наші студенти й студентки, мало не щотижня Леся влаштовувала вечірки з танцями під патефон, і на ті вечірки запрошувала десятки знайомих, ледь знайомих і зовсім незнайомих людей. Все це пило, їло, швендяло по кімнатах, в темних закапелках, в туалеті, на кухні обіймалися й цілувалися парочки, у залі розімлілі від музики кавалери запрошували дам на танго, фокстроти, польки і вальси, все кипіло, клекотіло, несамовитіло, все нагадувало мені весну на Рейні, американських солдат, молодих і голодних німкень, радісний шал життя на вчорашніх полях смерті.

На одну з тих вечірок після наполегливих запрошень Лесі потрапили й ми з Оксаною. Оксані не дали навіть присісти за стіл, один поперед одним студенти запрошували її до танцю, а я мимоволі став жертвою господині. Леся підливала мені в бокал, підсовувала найласіші шматки, кружляла довкола мене, обвивала, мов теплою хмарою, своєю увагою, доброзичливістю, може, й ще чимсь — я не зауважував того, дивився весь час на двері, що вели до тої кімнати, де танцювали, де була Оксана.

Леся врешті наважилася присісти біля мене, постежила мій погляд.

— Ви весь час дивитесь туди. Мабуть, ревнуєте свою дружину?

— Я думаю про те, чому там немає світла.

— Ну, це так усім хочеться. Для більшої інтимності. Вам не подобається?

— Коли всім хочеться, то до чого тут я?

— А ви знаєте, Миколо, що всі дівчата нашого курсу закохані в вас?

— Яке це має значення для будівництва комунізму? — віджартувався я.

— Вам жарти, а я… — Леся не договорила і зненацька зовсім іншим тоном, якось мовби офіціально проголосила — У вас чарівна дружина.

— Дякую за повідомлення.

— У вас надзвичайно чарівна дружина! — майже вигукнула Леся і несподівано впала обличчям на стіл і заплакала. Я розгубився, навіть злякався.

— Отакої! Лесю, ну, не треба. Прошу вас, не треба плакати…

— Я нещасна і буду нещасною до самої смерті,— схлипувала дівчина, а я тупцявся біля неї і нічим не міг зарадити.

Згодом вийшло так, ніби я відплатив їй за той душевний порух дурною історією з стінгазетою, а тоді все перевернулося і за законами неминучої відплати вже Леся помстилася мені своїм віршиком, який так обурив мене, — одним словом, все якесь недоладне, незграбне, безглузде, і ми в цьому театральному залі на сусідніх місцях, мов жертви якоїсь недовідомої катастрофи, мов нещасні корабельні розбитки. Як можна з’ясувати нез’ясовне?

— Лесю, — прошепотів я. — Давайте з вами укладемо мир раз і назавжди. А тепер скажіть: ви не будете заперечувати, коли я втечу звідси?

— А як же вистава? Ви так агітували мене дивитися.

— Дивіться і за себе і за мене, а я втечу!

Не стане ж наш секретар парткому виносити мені догану ще й за те, що я не додивився до кінця п’єсу Вірти?

День восьмого березня того року припав на суботу, таким чином, у нас з Оксаною було цілих два вихідні дні, і ми мали право провести їх на власний розсуд, ні в кого не питаючи, ні перед ким не звітуючи. Як розправляються з вільним часом студенти? Біжать у кіно, де ще й досі крутять так звані трофейні фільми про розкішне зарубіжне життя; на танцмайданчики з духовими оркестрами й барабанами; до цирку, цього, мабуть, єдиного місця на світі, де розумні клоуни добровільно вдають з себе дурнів, мовби натякаючи на те, що довкола вас безліч дурнів поважно вдає з себе розумних; до звіринця, щоб подратувати звірів, ще голодніших за студентів; на ковзанку, до парків, на Дніпро, на простір і волю!

Оксана вибрала простір і волю.

— Давай просто погуляємо десь подалі від людей, — сказала вона. — Якби ти знав, як мені все остогидло!

З будівництва її взяли на роботу до заводської їдальні, спершу на миття посуду, тоді на кухню, іноді вона помагала й подавальницям— тисячі людей, гамір, колотнеча, вічний поспіх, невдоволення, лайка, ненависть.

— Тримайсь, мала, — заспокоював я Оксану, — ось стану вченим агрономом, рвонемо на якусь латифундію, станемо боротися за високі врожаї, заживемо в шелесті нив, у співі жайворонка.

Це трохи розвеселило її. Вона спробувала усміхнутися.

— Я думала, ти в інституті порозумнішаєш.

— А виходить навпаки?

— Як не побережешся, то може вийти.

В суботу ми пішли до парку імені Чкалова. Перед парком був цілий квартал магазинів, там творилося щось схоже на кінець світу. Хоч купити, власне, було майже нічого, сотні або й тисячі чоловіків юрмилися в магазинах і біля них, лізли один на одного, пробивалися з боєм до прилавків у сподіванні вхопити там бодай найбезглуздішу річ, якусь дурничку, щоб подарувати своїй найдорожчій і тим самим належно відзначити Міжнародний жіночий день восьмого березня. Я не визнавав цього дня, вигаданого колись чи то Кларою Цеткін, чи Розою Люксембург. Як на мене, то таке свято навіть ображало жінок. Чому тільки один день на рік — жіночий? А решта що — чоловічі? Мій селянський розум бунтував проти такої логіки.