Тисячолітній Миколай - Загребельный Павел Архипович. Страница 11

— Як звешся? — спитала вона без цікавості.

— Сміянко.

— Питаю, яке твоє християнське ім’я, рабе божий.

Ось я вже і раб у нового бога, а був же навіть у князя вільний чоловік.

— Миколай.

— Ти мав невісту в Києві?

— Так.

— Де вона?

— Поїхала.

— Не прийнявши віри нашої?

Я мовчав.

— Прийняла чи не прийняла віру нашу?

— Не прийняла.

— і животіє десь у гріху? Я мовчав.

— А ти тут.

Я мовчав. Міг би сказати, що примусовий бог однаково, що примусове щастя, але кому говорити!

— Піди, знайди і приведи! — холодно звеліла княгиня.

Я розтулив рот, щоб перепитати, щоб сказати про те, що не знаю, де шукати Назимку, і що коли й знайду, то не повернеться вона сюди, ні вона, ні її мати.

Та біля мене вже зродився бородатий царгородський ієрей, в негнучких шатах, з хрестом і книгою у руках, велів воздвигнути два персти правої руки і свідчитися живим богом, що владичествує на небі, а тоді нахилив мою неслухняну голову над розгорнутими харатьями і примусив цілувати перші слова святителя Іоанна Богослова, які прорікали «На початку було слово», означаючи тим, що бог невидимо присутній при такій клятвенній обітниці і знає всі твої душевні порухи. Наостанок тицьнуто мені для цілування животворящого хреста з розп’яттям і виштовхано в плечі і в спину з гридниці: не стовбич далі перед світлі очі, іди й мерщій виконуй високе веління.

Брат ждав мене на морозі.

— Чом же не підстрибуєш? — прискалив око.

— З якої речі?

— Допущено ж тебе до самої княгині!

— Чи я хоч бачив її.

— Зате вона тебе бачила. Вона все бачить і все знає. Зласкавила тебе своїм поглядом — і тепер маєш почуватися щасливим.

Я не йняв віри почутому.

— Зласкавила? Щасливий?

— Тобі ще мало?

— Ти хоч знаєш, що вона сказала?

— Ну!

— Звеліла: «Піди, знайди і приведи». Це про Назимку.

— То й піди, знайди і приведи, хай охреститься і стане, як ми.

— Коли ж вона не хоче!

Брат посвистів крізь зуби.

— Велять — корись. Казав же тобі про золоту ложку? То й ще скажу.

— Ти вже й золотої гривни на шию запрагнув? А душу в золото не сховаєш!

Брат знову свистів крізь зуби. Ось тут він ще мовби й брат, а стає перед владними очима — і вже чужий мені, вже тільки раб і підніжок, готовий занурити меч у будь-чиї нутрощі за велінням князя чи воєводи. Я відвернувся від Несміяна, глухо мовив:

— Ніколи тобі не прощу.

— Бо дурний, — сказав він добродушно. — Поможу тобі зготуватися в путь. Коли вирушиш — завтра?

Все в мені збунтувалося. Я здогадувався, де можуть бути Назимка з матір’ю, рвався туди душею, але не наважувався кидати княжу службу і Київ заради дівчини, тепер мене витурювали звідси безжально й принизливо. Був я такий нещасний, що мимоволі подумав: може, й нового бога принесено, щоб зробити всіх нас нещасними? Я думав: як же так? Чому ця жінка повеліває нами? За яким правом здобула вона владу над нашою долею і животами нашими? Чому відступається від нас князь наш? Ми ж завжди були з ним і біля нього, з князем вирушали в походи й поверталися, завжди поверталися, а тепер мені не було вороття. Приголомшений тим, що сталося, відкинутий і викинутий із звичного життя, я був геть без-радний. Хоч мав би радіти: до Назимки, до Назимки!

Та Назимка далеко, ще й не знати де саме, а тут ось холодне веління: «Піди, приведи», — і нема рятунку.

Виїздив я з Києва удосвіта, бо день зимовий короткий, а путь заповідалася невідома й далека. Не було мови про мій від’їзд, все творилося в непомітності, проводжав мене тільки брат мій Несміян, бо брат, а я й не знав: докоряти йому за зрадливість чи, навпаки, дякувати за поміч, за те, що випущено мене на волю, хоч і не без відчаю при мислі про повернення. Куди я їхав і чим кінчаться мої мандри? Я був такий молодий, що не знав ще відчаю. Та не міг стриматися перед братом і не подивуватися мстивій дріб’язковості багрянородної жони, яка сиділа в золотій київській гридниці, мов змія під каменем.

— Як же так, — ледь ворушачи застиглими від морозу губами, допитувався я в старшого брата, — як же може бути, щоб ся імператорська сестра прибула до нашої вільної землі і привезла з собою не дух і норов великої імперії ромейської, а тільки жорстоку хіть невтомного переслідування і вловлювання кожної живої душі?

— Го-го! — посміявся мій старший брат. — Коли б же тільки живої! А мертвої — не хотів би ти? Ти кажеш: велика імперія ромейська. Мав би ти знати, що імперії стають великими тільки тоді, коли тримають на оці кожного, не дають випорснути з-під своєї камінної влади жодній живій душі. Коли влада хоче стати могутньою, їй треба бути дріб’язковою, полічити всіх людей, коней, корів і овець, всі колоски в полях, риб у водах, звірів у пущах, птаство в повітрі.

Тепер і тебе, брате, вже зачепило се державне око і не відчепиться, поки не повернешся сам і не привезеш своєї Назимки. Їдь і вертайся. Хай щастить!

Холодне було наше розстання. Темний мороз, темний був мій кінь і темрява душі. Що вирушив я шукати — бога чи любов? Мабуть, ніхто нікого не посилає шукати любов, а за богами споряджають цілі виправи, як за найкоштовнішими скарбами, хоч, знову ж таки, найбільший скарб для людини — це любов, і не на небесах, а на землі.

Київ стоїть на межі поля і пущі. Ти виходиш на край пущі і стаєш зачарований обширами, які тобі відкриваються, і наляканий загрозами, що вчуваються в безмежжі, де земля сходиться з небом. Десь там в безмірній далечі жде тебе твоя доля, до якої ти прагнеш сам або ж тебе штовхає невідома сила. Небо низьке й темне наді мною. Сніг глухо гупає з дерев, навіть великі сірі птахи, що пролітають іноді вгорі, мовби поніміли.

Кінь мій заіржав над Либіддю, закутою в кригу, я пустив його попід Лисою Горою, крізь дубові діброви до Стугни, над якою темно нависають печенізькі береги, до соснових борів, до темних гущавин, де ще, може, знайшли притулок повалені наші боги, де зачаєна в тривозі земля, нашорошені торішні трави, прищулене небо, здиблений світ увесь, чи ж повалений, як наші давні боги, а чи ще бореться проти руйновища, туги, смерті?

Був би я княжий посланець, то їхалося б мені з легшою душею. Але кого ж посилав Володимир? Синів своїх — Ярослава в Новгород, Ізяслава в Полоцьк, Святополка в Туров, Бориса в Ростов, Гліба в Муром, Святослава в Дерева, Всеволода у Володимир, Мстислава в Тмуторакань. А тоді ставив городи супроти печенігів по Десні, Остру і по Трубежу, по Сулі й по Стугні, і поселяв туди мужів лучших від слов’ян і кривичів, від чуді і в’ятичів.

Але й не туди я їхав, бо посланий не від князя, а від княгині, і не на ріки, не в степи, де переблискують чорні вогні печенізькі, а куди хоч, куди знаєш, чи на три дороги за трьома користями, чи й на одну тільки, а вертатися повинен не сам, а з упольованою і заполоненою душею в дар і жертву вельможній чужинці.

Я виїздив із Києва, як вигнанець, як відлучений на час, може, й довгий од княжих щедрот, княжого дбання і любові, тому мимоволі здригався од страху, а брат Несміян і не пробував розганяти той страх, випроваджуючи мене за Київські брами з холодними словами:

— Згадуватимеш Володимирове пиття та ядіння, хліба, м’яса, овоч різноличний та меди й пива! Ще пошкодуєш, що не шанувався і що накидав оком не туди, куди слід!

Яке око і куди ж я ним накидав?

Гірко мені було, що й від брата не почув слова справедливого і співчутливого, серце стискувалося від покинутості, яка охопила мене в темних передсвітанкових просторах. Та заіржав мій кінь над Либіддю, грянув він, як грім на небі, вдарили його копита по прадавній дорозі за Пироговим, і вже не думав я ні про княгиню, ні про її неправедне веління, молода сила прокинулася в мені, радість і надія зродилися в серці. Вірний кінь вороний піді мною, меч при поясі, тугий лук і сніп стріл за спиною, око метке, рука тверда, гей, розступіться, ліси дрімучії, і розійдіться, всі чорні тури і грубі звірі, порозстилайтеся, всі туги-луги, та пропустіте мене до милої.