Тисячолітній Миколай - Загребельный Павел Архипович. Страница 132

Соромно мені було грати роль гегемона, відсиджуючись біля проіржавілого „Універсала“, — вже краще було б найнятися возієм пального, і то більше користі: запріг пару конячок, поклав на воза дві бочки з пальним, повіз до одного трактора, до другого, до третього— і вже ніби щось зробив.

А так я мовби гегемон, а насправді — дармоїд.

Найдужче гнітило мене почуття покинутості. Мабуть, уперше я досить гостро зазнав його ще на Рейні, коли поїхала від мене Оксана, але тоді, за інерцією прямолінійного фронтового мислення, все пояснювалося надзвичайно просто: всі ми відірвані від Батьківщини, у нас особливе завдання і особливе становище, тому треба забути про все особисте, про серце і душу, треба терпіти і, може, навіть зрікатися всього звичного, підпорядковуючи своє життя тільки виконанню обов’язку.

Все те лишилося далеко позаду, в моїх спогадах і в анкетах кадровиків, вже ось кілька років я вдома, і чим же віддячила мені Вітчизна? Зміїним сичанням якогось плюгавенького Сироти?

Я повернувся до первісного стану не тільки тому, що тут була моя рідна мати і малий брат, і не тільки в сподіванні саме тут перехопити першу вість від Оксани, але й у темній надії на те, що хтось рано чи пізно згадає про мене, зрозуміє всю обурливу несправедливість, за яку я не фігурально, а по-справжньому проливав свою кров…

Гай-гай!

Все мовчало: простори, часи, люди, державні установи, партія більшовиків і найпередовіше в світі марксо-ленінське вчення. Холодна безжальність соціалізму до одного з своїх вірних захисників. Горе захиснику чи горе соціалізмові? Тоді я ще не знав.

Восени, коли в школах і вузах почався новий навчальний рік і коли мої колишні однокурсники прийшли до аудиторій уже студентами четвертого курсу, я одержав листа з Нижньодніпровська. Приніс його мені в поле до трактора Марко, весь світився од радості, голос йому зривався від хвилювання.

— Миколо, це ж, мабуть, від Оксани!

Я обняв його за худі плечики, пригорнув до себе.

— Ох, Марку дорогий! Спасибі тобі, та тільки це не від Оксани.

— Тоді від кого ж?

— Знайшлася якась добра душа. У тебе як там у школі?

— Наче нічого.

— Ото й гаразд. Учитель твій Дмитро Карпович до тебе як?

— Та нічого. Він сказав, що оце зараз у зв’язку з боротьбою проти космополітів ми поставимо п’єсу Олександра Корнійчука „Правда“.

— З чим, з чим у зв’язку? Щось я не розчув.

— У зв’язку з боротьбою проти космополітів.

— А ти хоч знаєш, що це таке — космополіти?

— Ну… Дмитро Карпович сказав, що це те, проти чого треба боротися.

— І як же ти думаєш боротися?

— А я не знаю. Дмитро Карпович сказав, що він нам скаже, як це треба робити.

Я пильно глянув Маркові в очі. Дитяча прозорість, ще нічим не скаламучена, але десь на самому дні клубочиться щось темне, незбагненне і загрозливе. І хто перший добереться до тих глибин, той зможе спрямувати цю чисту, довірливу душу так як йому забагнеться, — ось де весь жах і вся безнадійність нашого життя! Адже завтра Бугайов скаже Маркові, що він повинен боротися проти свого рідного брата, і малий, простерши руки до свого улюбленого учителя, зречеться не тільки мене, а навіть рідної матері, бо вже він привчений, що живі люди ніщо перед так званими високими ідеями.

— Все добре, Марку, — сказав я. — Дякую, що приніс мені листа. Вітай маму. Якось, може, виберуся в село. А тобі головне: добре вчитися. Ти ж хочеш чогось досягнути в житті?

— Хто б то не хотів? — норовисто роздуваючи ніздрі, вигукнув Марко.

— От ми з тобою й домовились. Прибіжиш ще до мене?

Не було тоді ні рейсових автобусів у наших степах, ні мотоциклів мало не в кожній сім’ї, навіть велосипеди вважалися рідкістю, а в кого й були, то німецькі поліцаї реквізували під час окупації. Так і ходив мій народ пішки, як і тисячу літ перед тим.

Жалко мені було худенького слабосильного братика. Десяток кілометрів сюди, тепер ще десяток назад — страшно подумати!

— Погуляй трохи, скоро обід привезуть, хоч підгодую тебе трохи, — притримав я Марка.

— Вдома пообідаю! — безжурно махнув він рукою.

— Сьогодні куховарка обіцяла щось смачненьке. Ти що любиш з їжі?

— А нічого!

— Як то?

— Дмитро Карпович каже, що їжа — це не головне.

— А що ж головне?

— Головне — ідейність! Як каже герой п’єси Олександра Євдокимовича Корнійчука Часник: „Хіба можна допустити, щоб живіт убив мечту?“.

Я поляскав його по тому місці, де повинен бути живіт.

— Тобі нічого боятися: твій живіт нічого не вб’є. То не зостанешся?

— Побіжу!

Я ніяк не наважувався розпечатати принесений Марком лист. Вже брат зник за горбами на краю моєї тракторної загінки, а я стояв з конвертом у руці, думав про останні хлопцеві слова. Хіба не був таким і я ще зовсім недавно? Теж вірив у корнійчуківських Галушку, Часника і міліціонера Редьку, вважав, що тільки такі добродушні чудії і живуть у степах України. А повернувся з фронту і застав у селі залізнозубого Левченка, а в районі підлого Полубару. Виходило, що поки ми, жертвуючи власним життям, рятували світ від осквер-ніння, поза нашими спинами непомітно проповзала всіляка нечисть, вгніздювалася в містах і селах, в лісах і степах і, з залассям потираючи брудні долоні, готувалася до своєї перемоги над переможцями. А той однорукий Бугайов і далі бутить над невинними дитячими головами про заіржавілу ідейність і здерев’янілі цноти. І я не можу захистити від нього свого нещасного брата, бо й над моєю головою вже пробутіли отакі бугайови свій звитяжний клич і відкинули мене в первісний стан беззахисного, безпомічного і, власне, нікчемного. Тепер шлють звідти якусь вість. Добра вона чи зла? Я рвонув конверт.

Лист був з інституту — від Лесі Шепелявої.

„Шановний колего!

Ви сховалися від нас у глибині степів, та ми пам’ятаємо про Вас, бо розуміємо, що наше життя стало неповним. Звичайно ж, час просувається тільки в одному напрямку, тобто вперед, лекції читаються, здаються заліки, ось уже й третій курс позаду, вже ми студенти четвертого курсу, вже доцент Шухман, відклавши набік політекономію, яку повинен читати, намагається довести нам усю підступність американського плану Маршалла для Західної Європи, а заодно й переконати, як то мудро вчинив радянський уряд, гордо відкинувши заокеанські подачки. Бо ж справді: Францію на ті 950 мільйонів доларів, що вона одержала по плану Маршалла, американці примусили половину потратити на закупівлю американського порошка ДДТ, а половину на придбання довоєнних американських кінофільмів, які доблесна Червона Армія захопила у фашистів, як трофеї, завдяки чому ми можемо дивитися їх сьогодні зовсім безкоштовно. Тоді деякі відомі Вам, шановний колего, люди спитали доцента Шухмана, як він ставиться до протизаконного вигнання з інституту саме тих, хто, крім усього іншого, добував для нас ті трофеї, про які сьогодні доцент висловлюється з такою піднесеністю і гордістю? Бритоголовий і одноокий, як циклоп, Шухман прискалив своє вціліле в житейських бурях єдине око і добре знаним Вам хрипким напівшепотом відповів: „Ви хочете, щоб я визначився щодо тих, хто не захотів знайти спільної мови з нашою радянською наукою? Та чи не забагато це для моєї скромної особи? Досить того, що я визначився щодо плану Маршалла і його згубності для радянської економіки, яка успішно розвивається завдяки мудрій політиці більшовицької партії і геніальному керівництву великого вождя…“

В глибині степів, шановний колего, Ви зможете зрозуміти всю глибину хитрощів доцента Шухмана, як розуміють їх і відомі Вам люди.

Але вони не вдовольняються мовчазним розумінням і при кожній нагоді пробують розгойдати той хиткий човен, на якому ніби пливе наша наука. Відомий Вам Іван Панасович Михно і далі очолює партком, а також кафедру марксизму-ленінізму. Першими курсами він нехтує, але старшокурсникам повинен читати лекції. Коли мова зайшла про роль особи в історії, відомі Вам люди запитали Івана Панасовича, як марксизм-ленінізм ставиться до таланту. Іван Панасович відповів, що таланту взагалі не існує. Істина завжди конкретна. Марксизм вчить, що всі поняття детерміновані. Сказати про людину, що вона талановита — це ще нічого не сказати. Бо треба поглянути, яка користь від такого таланту для пролетаріату, для справи комуністичного будівництва. Тоді відомі Вам люди, розвиваючи ці детерміновані думки, спробували конкретизувати своє запитання. Ось завідував кафедрою ґрунтознавства загальновизнаний авторитет у цій науці професор Черкас, але його вигнали з інституту і тепер кафедра не має завідуючого, а наука втратила блискучого вченого. Кому від цього користь? Найкращий студент нашого курсу, фронтовик-орденоносець Микола Сміян став жертвою наклепницьких виступів студента Сироти, виключений з партії і з інституту, тепер деканат гарячково шукає заміни Сміянові і всім викладачам, у яких Сирота мав трійки, звелено запросити його до перездачі екзаменів і виставити „п’ятірки“, щоб тим самим зробити Сироту Сталінським стипендіатом. Кому користь від цього? Невже пролетаріатові потрібні не блискучі уми, а суцільні посередності? Після цих запитань поважний Іван Панасович згадав, що він не тільки завкафедрою марксизму-ленінізму, а й секретар парткому, страшенно розлютився, став стукати своїм протезом по підлозі, кричав, що в нас на факультеті щось таке „бродить і бродить“, грозився викорчувати всі залишки вейсманізму-морганізму, а також тлітворний вплив безрідного космополітизму.