Тисячолітній Миколай - Загребельный Павел Архипович. Страница 167

— Коли так, — сказав я, — коли всі зусилля марні, тоді навіщо вся наша наука, навіщо наші зусилля, навіщо ми самі?

— Ага! — зраділо вигукнув Черкас. — Вас уже охопив відчай, а відчай — це природний стан інтелігентів. Отже, ви, Миколо, стаєте справжнім інтелігентом.

Він знову всівся на своєму стільчику в кутку, схилив голову, так що підборіддя впиралося в груди, лівою рукою колошкав брови.

— Може, тільки з відчаю народжується справжня відповідальність, — тихо мовив Черкас — Інтелігенти перші повинні це відчувати. Занапастили землю уряди, рятувати її повинні інтелігенти.

Правду кажучи, я слухав професора з деякою недовірою. Його страхи видавалися мені перебільшеними. Що може загрожувати цим степам, цим неймовірним чорноземам, цим благословенним просторам? Сюди тільки дбайливих рук, хазяйського ока, розуму, техніки — і ця земля прогодує цілу планету.

— Ви вважаєте, що катастрофічне руйнування землі докотиться й до нас? — обережо поцікавився я.

— Докотиться? — здивовано зиркнув на мене професор. — Звідки докотиться? Воно покотиться. І саме від нас, бо ми перші почали цю страшну руйнацію. Спершу понищили селян, тепер черга дійшла до землі.

— Але ж селяни ще живі,— заперечив я. — Ось перед вами сидить селянський син, жива моя мати, мій брат, живе моє село, хоч і вмирало, входило в землю, але воскресло, відродилося…

Професор стомлено змахнув рукою.

— Відродилося? Але в якому вигляді? У вас ще буде час подумати над цим, провести порівняльний аналіз. Я нагадую інше. Індустріалізацію країни проведено за який рахунок? Іноземні позики? Непівський розвиток легкої промисловості, яка завжди дає найвищі прибутки для держави? Ні, це зроблено за рахунок селянства. В тридцять третьому на Україні вимерло кілька мільйонів селян, а відібраний у них хліб був проданий за кордон, щоб одержати валюту для індустріалізації. А що ми маємо сьогодні. Сталін в «Економічних проблемах соціалізму» пише: «Мета капіталістичного виробництва — добування прибутків… Мета соціалістичного виробництва не прибуток, а людина з її потребами». По-перше, яка людина? Партійна номенклатура, кремлівські вожді? По-друге, за чий рахунок жити, коли це думати про прибутковість господарства? У нас понад п’ятдесят процентів промисловості нерентабельної. Збиткова металургія, на дотації всі шахти, військова промисловість пожирає левову частку національного продукту. Скільки коштує атомна бомба? Хто це знає? Хто повинен за все платити? Знов селяни і земля. Питання тепер стоїть так: хто виявиться терпеливішим, хто витримає? Людина може знести все, земля — ні. Хто її порятує? Отакі дощові черв’яки, як ми з вами? Якоюсь мірою — так. Не треба замахуватися одразу на планетарні масштаби, але не треба й лякатися огрому завдання. Я, скажімо, твердо переконаний, що раціональні способи обробітку ґрунту можуть дати абсолютно несподіваний ефект. Але я цього вже не встигну зробити. Так, так, не пробуйте мене втішати, закони природи діють невпинно й невблаганно. Сподіваюсь, ви довершите все те, на що я потратив своє життя. Але це лірика… Сьогодні треба вести мову про речі практичні. Я почав про наукове ім’я, яке дає певність сил і стабільність у суспільстві. Тому радив би вам кілька років, може, й цілий десяток, присвятити роботі над якоюсь перспективною сільгоспкультурою. Звісно, з ґрунтознавчим ухилом, але й з безпосередньою користю. Скажімо, така культура майбутнього, як соя.

— Соя? Олексію Григоровичу, мені здається, що все моє дитинство минуло в тій сої! Хтось уперто впроваджував її в нас так само, як оце сьогодні бавовну й кок-сагиз на Херсонщині. Засівали соєю сотні гектарів у нашому колгоспі, але літо для неї було надто коротке, вона не визрівала, збирали її вже під снігом, зелену, недостиглу, мокру і, щоб висушити, роздавали по хатах, засипали на печі, і ми сиділи на печі мало не по пояс в тій сої, парилися в ній, задихалися, мліли, мляво ненавиділи її, але ніхто не протестував, бо хіба ж можна протестувати проти того, що велить партія і що вкрай потрібне для зміцнення і розквіту колгоспного ладу, найпередовішого на світі? На щастя, по війні вже було не до сої.

— Зате ви самі зауважили: бавовник в українських степах, кок-сагиз і мадам Щириця з торфоперегнійними горщечками. Миколо Федоровичу, запам’ятайте раз і назавжди: сільськогосподарські культури не впроваджуються урядовими декретами. Це вдалося тільки російським царям з картоплею, та й то з колосальними труднощами. Простий хлібороб у цьому процесі стоїть вище всіх урядів і диктаторів. А коли цей хлібороб ще й виступає у всеозброєнні знаннями, як оце ми з вами? Соя, просто перенесена з Японії чи з Китаю в український степ, з субтропічного в континентальний клімат, звичайно ж, абсурд. А коли вивести сою з коротким вегетаційним періодом, підібрати для неї відповідні ґрунти, добрива, визначити весь арсенал агротехнічних засобів? Це ж буквально золотоносна рослина! Я знаю, як намагались її впроваджувати на Україні в тридцятих роках, на Кавказі навіть пробував взятися за сою, але тоді не вистачило часу, довелося відкласти, а там війна, евакуація, тепер, бач, я вже вейсманіст-морганіст, а там же ще був і Георг Мендель з його горохом, а соя — теж бобова культура, братися Черкасові за сою — менделізм, але й не це головне. Просто в мене вже немає потрібного для цього десятка років.

— Ви хочете, щоб я скористався?..

— Не треба гучних слів. В науці всі використовують спадок. Нерозривність, тяглість традиції — головна запорука існування і розвитку науки. Я припиняю обговорення. Вважайте, що ми домовились, і букально з завтрішнього дня ви, лишаючись моїм асистентом, водночас ведете власну дослідницьку роботу.

Чи думав я тоді, як ловив у кулеметний приціл далекі постаті ворогів, нереальних, як манекени, що колись, забувши про все на світі, сидітиму над ніжною рослинкою, боячись навіть дихнути на її листочки, вкриті тонким пушком?

А життя було, як в «Енеїді» Котляревського:

Були златії дні Астреї,

І славний був тоді народ,

Міняйлів брали в казначеї,

А фіглярі писали щот.

Вожатими були сліпі каліки,

Ораторами — недоріки,

І все робили навзворот:

Що строїть треба, то ламали,

Що треба кинуть, то ховали,

Що класть в кишеню, клали в рот…

Принаджений Оксаниними пиріжками Стуконіг, кладучи в рот пиріжки, зирив довкола пильним партійним оком і назирив, що агростанція не виконує ніяких поставок. Він присікався до Паталашки:

— Як це так? В Москві взято на облік кожний сажень української землі і на кожний сажень — поставки: хліб, м’ясо, молоко, вовна, яйця. А ви манкіруєте.

Паталашка спробував боронитися:

— У нас наука. Вивчаємо передові методи. Для прикладу: кок-сагиз.

— А що кок-сагиз? — здивувався і обурився Стуконіг. — І по кок-сагизу доведемо план і відрапортуємо. Як, товаришу Щириця?

— Швиденько й гарненько, — закивав той.

Пиріжки було з’їдено, а нашу агростанцію зведено до рівня звичайного колгоспу, замученого поставками, стрічними й поперічними планами, вказівками, вимогами й погрозами.

Довідавшись про цю новину, ми з професором пішли на штурм Паталашки. Як він міг згодитися?

— А хай воно все западеться! — стогнав Паталашка. — Я солдат революції. Скажуть: лізь на Кремлівську башту, заміни лампочку в рубіновій зорі — полізу.

— Впадете, — похмуро проронив професор.

— Піднімуть, вилікують і дадуть якийсь пост хоч і для каліки.

— Живемо серед калік, — сказав мені професор, коли ми ні з чим вийшли від директора. — Пропащий час!

А мені згадалися слова великого поета: «О, прекрасний час! Неповторний час!» Може, в тих словах захована гірка іронія? А чи просто пристосовництво до дурнів і негідників? Не для високої поезії, а тільки для збереження власної душі поет змушений був писати так, щоб читалося навспак. Інакше, як можна пояснити, що в тридцять третьому він пише вірш «Партія веде», а в тридцять восьмому — «Чуття єдиної родини»? «Всіх панів до ‘дної ями, буржуїв за буржуями будем, будем бить!» — слід читати «Всіх людей до ‘дної ями, злидарів за злидарями будем, будем бить!» — і тоді це буде страшна правда про винищення українського народу. І в крилатому «Я володію аркодужним перевисанням до народів» хіба не вчувається шум чорних крил, які тисячами й мільйонами несли українців до народів, на землях яких ждав їх колючий дріт концтаборів, — до якутів і казахів, до комі й мордовців, на Біле море, на Урал, до Сибіру? «О, прекрасний час, неповторний час!» Переставимо літери в цих словах і прочитається те, що повинно прочитатися: «О, кривавий час, о, потворний час!»