Тисячолітній Миколай - Загребельный Павел Архипович. Страница 22

— Що це?

— Візьми потримай у руках. Ось «Історія України-Русі», яку написав Микола Аркас. Надрукована, як бачиш, року божого 1908 в Петербурзі, у друкарні товариства «Общественная польза». Тоді ще люди розуміли, що таке «общественная польза». Малюнки до книжки теж зробив Микола Аркас, хоч не був він ні художником, ні істориком, ні письменником, а був царським адміралом і українським поміщиком з Миколаївщини. В Київській опері вже по війні йшла опера «Катерина», лібретто якої написано за однойменною поемою Тараса Шевченка. і лібрето, і музику до опери написав Аркас, про що, звісно, керівництво Української Радянської Соціалістичної республіки ні сном, ні духом…

— Ти все іронізуєш.

— А над дурнями тільки й зосталося що іронізувати. Тепер дивися на цю книжку. Тобі корисніше прочитати саме її. «Історія України-Руси». Написав Михайло Грушевський, наш великий історик, перший президент Української Народної Республіки, яка виникла після Лютневої революції ще до Жовтня, зверни увагу. Згодом — український академік, похований у Києві на Байковому кладовищі в 1934 році з усіма належними почестями і лише згодом проголошений найзапеклішим українським буржуазним націоналістом, заборонений, забутий, викинутий з пам’яті, потоптаний і затоптаний. Але книжки не вмирають. «Слово о полку Ігоревім» збереглося в одному-єдиному списку, «Повчання Володимира Мономаха» — в трьох чи чотирьох, але ж не загубилися в віках! Мали б це собі затямити асі оті наші недолугі керівнички, що й досі знай забороняють книжки, кидають їхніх авторів до таборів, оголошують божевільними…

— Які табори! Це при культі особи…

— Мовчи! Я все знаю! Дивися на цю книжку. Надрукована вона 1918 року в Києві, в друкарні акціонерного товариства «Петро Барський», на Хрещатику. Передмова датована вісімнадцятим липня 1917 року, тобто книжка писалася до Жовтневої революції. Як же можна називати антирадянською працю, яка створена ще до появи радянської влади?

— Де ти взяв ці книжки? — зляканим голосом спитав Марко.

— Спадок від професора Черкаса. Коли б не він, я так і зостався б з голою душею, як оце ти. Він навчив мене жити в своїх часах і не зважати ні на що. Ці книжки він ховав і від Сталіна, і від Гітлера, вірні йому люди закопували їх у просмолених мішках і в тридцять восьмому, і в сорок першому, і в сорок восьмому роках, закопували, викопували, переносили на нове місце, знов закопували. Мені пощастило побачити декого з них. Це були прості люди, з незграбними, привченими до тяжкої роботи на землі руками, їхні ноги навіки вгрузли в землю, зате душі линули до неба і вище неба, і кожен з них, хоч як упосліджений колгоспами, їхніми головами, державною зневагою і вічно триваючою продрозверсткою, пам’ятав про своє походження, про своїх славних предків, про славних лицарів незрадливих і знав, що в найтяжчому приниженні він все ж зостанеться тим, ким заповідано йому історією, — нащадком великих прадідів, козаком і назавжди козаком, хочби довкола кублилися самі пігмеї, нікчеми й запроданці.

Поки я це говорив, Марко хапливо міняв маски, не знаючи, яку саме вибрати: гнів, погорду, обурення, нехіть? Вибрав керівну зверхність, трохи помовчав, мовби ждучи, коли вмре відлуння моїх запальних слів, тоді зовсім несподівано спитав:

— Ти ж знаєш наш ансамбль Вірського?

— Ну?

— Він часто, виїздить на гастролі за рубіж. Париж, Лондон, Америка. Власне, всі континенти. і знаєш, що там пишуть на афішах?

— Ніколи не цікавився.

— Даремно. Пишуть так: «Козаки на Сені», «Козаки на Темзі», «Козаки в Нью-Йорку». Відчуваєш, скільки тут зневаги? Ніби про якихось негрів або татаро-монголів!

— Не бачу тут ніякої зневаги.

— Не бачиш? Нас же відкидають на триста років назад! Які ми козаки? Хіба ми не розвивалися весь цей час так само, як французи, англійці, американці? Ми — радянські люди, а не козаки!

— Тоді чому ж ви наряджаєте ансамбль Вірського в козацькі шаровари й жупани? Зодягніть танцюристів у сталінські кирзяки, кухвайки й шапки-вушанки і посилайте дивувати світ.

Брат від наступу одразу перейшов до капітуляції.

— Я ж приїхав до тебе не для того, щоб сперечатися, а за допомогою.

— Помогти можна тільки тому, хто цього хоче. А ти ніяк не можеш одцуратися свого номенклатурного крутійства! Хочеш щось знати про минуле народу, яким узявся керувати, — ось тобі історія Грушевського, бери, їдь додому, читай…

— Ні, ні,— злякано замахав руками Марко, — брати з собою я не буду. Коли нічого не маєш проти, то я вискакуватиму у вихідні і тут, у тебе, спробую проштудіювати…

— Додому брати боїшся? Невже й на тебе можуть донести? Я вважав, що всі оті спецфонди і спецхрани в бібліотеках і архівах, де ви силосуєте тисячі книжок, призначені бодай для вашого користування, а виходить, що й на керівників поширюється ота стаття кодексу, яка обіцяє кожному радянському громадянину сім років таборів і п’ять років заслання?

— Не в цьому справа, не в цьому зовсім справа, — забурмотів Марко.

Я засміявся:

— Та вже гаразд. Шевченко ще коли сказав: «Ще як були ми козаками…» Були й перебули?

* * *

Тоді я теж не був козаком, а тільки триокаянним Миколаєм Несміяновським, ієромонахом Братського монастиря і даскалом Києво-Могилянської колегії, а козаком був мій старший брат Марко Сміян, сотник Черкаського полку у війську Богдана Хмельницького. Душа моя рвалася до козацтва, але брат сказав: «Не смій!» Він сплачував увесь кошт сього довгого навчання в Києві: і шість грошів вступного внеску, і по півгроша щомісяця до братської кружки, утримував мене, допоки я став на власні ноги, отож я звик жити в послушенстві до нього і, попри всі мої набуті знання у всіляких науках, і далі вважав Марка мудрішим за себе, досвідченішим і обачливішим, та, може, так воно й було насправді.

Колегіум Київський і навіть монастирі зазнали на той час значних втрат і спустошилися мало не наполовину. Спудеї з старших класів філософських і богословських, іноки, ієреї, протопопи, ієромонахи вже з початком славної війни Хмельницького, а надто ж після Зборівської угоди і побуту великого гетьмана в Києві, один поперед одного стали домагатися нобілітації, занесення до козацького компуту, без вагань змінювали чорну рясу на білу свитку козацьку, а хрест на мушкет і йшли виборювати вольності свого народу, вже не самою душею, а й рукою. Праведно сказав наш ієрей: «Козак — сущая буря і вітер в полі. Ми раби божії серед сего вітру подібні билинам божіїм, гнемося, та не ломимося, ділаємо своє діло, господу благоугодне, щоб ми були, як рожі між тим терновиком, інакше без тої колючки не було б нічого доброго»[2]. Хто пішов на поля битовні, то чи жив чи вмирав — однаково ж знав волю, хвалу і славу, а ми, позосталі в Києві, трудилися для народу свого і для возвеличення імені божого в нестачах, утисках і незгодах, щедрі привілеї, даровані гетьманом Хмельницьким, розвіялися в димах од пожеж, запалених у святому граді ворожими полками князя Радзівілла, сиротами сиділи ми і плакали на руїнах, і нігде було шукати помочі, бо Хмельницький після Берестечка сам потребував запомоги, вселенські патріархи, опинившись в турецькій і сарацинській неволі, зубожіли до краю і мали спромогу хіба що прислати своє архіпастирське благословення, надія зоставалася тільки на православного царя московського Олексія Михайловича, і вихованці Київської Академії, покликані до Москви для перекладу і виправлення богослужебних книг, били чолом царю про дозвіл приїздити до Росії інокам Києво-Богоявленського училищного братства для збору подаянь через кожні три роки, а не кожні шість років, як було визначено перед тим у жалуваній грамоті ректорові Академії Інокентію Гізелю. Благочестивий цар дарував нову грамоту, в якій визначено безперешкодний проїзд жебруючих інокїв од Києва до Москви і назад, велено давати підводи, а при підводах — приставів і з ними до Москви посилати дітей боярських, на дорожні витрати велено ігумену давати по восьми дєнєг, а попам та ієромонахам по п’яти дєнєг на кожного, остальним по чотири дєньги, а слугам по три дєньги на день. І, як визначено в кінці, того монастиря ігумен або старці підуть до нас у Москву чи з Москви і по городах митним головам і цілувальникам, і по митницях митчикам, і по ріках перевізникам і мостовщикам, і губним старостам і цілувальникам, і всяким пошлинникам з тих старців, і з їхніх слуг і з рухляді їхньої мита, і перевозу, і мостовщини, і тамги, і іних декотрих пошлин не імати, а пропускати їх безо всякої зачіпки. А хто на них і на їхніх слугах що візьме або чим зобидить, і тим від нас бути в опалі, а взяте велимо віддати подвійно.