Тисячолітній Миколай - Загребельный Павел Архипович. Страница 46

Сейс, повернувши до мене посіріле лице, щось вигукував, мабуть, питав, що це таке, бо хоч і підполковник, але ж служба адміністративна, звідки йому знати всі ці веселі штуки.

— Панцер-фауст! — крикнув я йому, а тоді додав уже для майора Михна і для себе самого: — Щастя, що не вдарили під цей балкон!

Летіли б ми оце до господа-бога, віруючі й невіруючі, комуністи й капіталісти одним гамузом!

Сейс, заклично махнувши нам, побіг до кімнати, так ніби там можна було сховатися від панцер-фауста. Я повільно пішов слідом.

— Вийти до них на вулицю? — спитав я Михна.

— А що це дасть?

— Ну, може, вдасться поговорити. Повинні ж вони мене вислухати?

— Зараз вони слухають тільки себе. Люди повинні викричатися.

— А панцер-фауст? Вони сюди ще гаубицю прикотять.

— Все може бути.

До кімнати всунувся Коляда. Весь перекривлений, з синіми губами.

— Мій кабінет, — пробурмотів він ні до кого, — весь мій штаб… Все знищено…

— Ви що — були там? — спитав я без співчуття.

— На щастя, ні…

— То чого ж ви розводите панахиду?

— Там мої заступники — капітан Гальцев і капітан Гомонюк…

— Вбиті?

— На щастя, їх там не було…

Я стиснув кулаки.

— Ну, старший лейтенант! Це з вашої милості вся ота каша, а ви тут ще хникаєте! Поменше б комбінували та побільше думали про людей! Чим ви народ годуєте? Порошками? Якоюсь сироваткою?

— Я? Я дістаю в союзницького командування все найкраще!

— Мовчати! Бачу вже, яке найкраще! Он — послухайте! Гнати вас треба в три шияки звідси!

— Я буду доповідати підполковнику Дурасу!

— Хоч маршалу Жукову! А ми тут обійдемося без ваших послуг!

— Здається, люди відходять, — повідомив з балкона Гаврило Панасович.

— Ага, — злорадно вишкірився Коляда, — злякалися того, що натворили, тепер втікають?

— Та вони не втікають, бо за ними ж ніхто не женеться, — підійшов до нас Михно, — а ото рознесли в пух і прах твій штаб, Коляда, — щоб попередити. Так і знай.

— Це провокація! — верескнув Коляда. — Змова проти мене.

— Відставити крик! — наказав я. — Вам, Коляда, треба було вийти з нами на балкон і пояснити людям, як і чим ви їх годуєте. Завтра на сніданок щоб була мені каша з м’ясом!

— Каша з м’ясом? — перепитав Коляда. — Де я її візьму?

— Де хочете!

Я не хотів більше говорити з цим чоловіком! Треба було думати, як нам повестися в цій обстановці. Люди пішли від комендатури не для того, щоб втихомиритись. Мовляв, погаласували й досить. Отой простріл з панцер-фауста — то тільки знак, попередження, а все найтяжче — ще попереду. Я боявся, що стануть палити й трощити все довкола, що виникнуть сутички з американською охороною, дійде до стрілянини, поллється кров. Підполковник Сейс запропонував усім спуститися вниз до його штабу, негайно зв’язався по рації з своїм командуванням, стали прибувати з повідомленнями його офіцери, на щастя, повернувся з міста й Попов, вскочив до штабу розпарений, здивований і навіть розгублений, що для нього було зовсім невластиво.

— Що таке? — вигукнув він ще з порога. — Мені сказали, що по вас били ракетою? Що розгромили їдальню збірного пункту?

Підполковник Сейс заявив, що він вимушений попросити в командування два броньовики. Це трохи втихомирить гарячі голови.

— Голови втихомирюють не броньовиками, — сказав я, — ми з майором Михном зараз ідемо до наших людей і зробимо все для їхнього заспокоєння. Тому я просив би вас обійтися без збройної сили.

— Я вже безсилий, — розвів руками Сейс, — тепер я тільки виконавець наказів вищого командування.

Я мовчки кивнув Гаврилові Панасовичу, і ми вийшли. Попов наздогнав нас у коридорі, забіг наперед.

— Капітане! Підполковник Сейс пропонує послати з вами для охорони відділення військових поліцейських. Так буде краще.

— Подякуйте підполковнику, — сказав я, — але ми підемо без охорони. Це наша внутрішня справа, американцям не варто втручатися.

Коли ми вже були назовні, Гаврило Панасович попередив мене:

— Майте на увазі, Миколо Федоровичу, я без зброї. В Коляди в того понапихано пістолетів у всіх кишенях, а мене щось до цього заліза не дуже тягне. Я заспокоїв його:

— Стріляти нам не доведеться. Я б теж викинув свій пістолет, та він у мене іменний, багато з ним пов’язано, і служба вимагає. Але тепер наша місія — миротворча. Ніяк не можу зрозуміти одного: чому ніхто не прийшов до мене і не сказав про те, що назріває? Ну, просто прийшли б і поскаржилися. Є ж тут командири, скільки разів зустрічався з ними, обходив корпуси, знайомився з народом. Чому ж ніхто — жодної вимоги, жодного побажання?

— Надто багато блиску у вас, товаришу капітан. Погони блищать, ордени блищать, чоботи блищать, і весь капітан блищить і сяє — ні підступитися, ні поглянути. Ви з першого дня як заявили: «Ми зробимо все, щоб усіх вас зібрати і відправити…» Так і пішло: ми — ви. «Ми» — перший сорт, вища влада, «ви» — сорт другий, попихачі, щось ніби неживі предмети…

— Я ніколи такого і в гадці не мав!

— В гадці не було, а в словах було! А оця ідіотська воєнізація збірного пункту? Стройова підготовка, перевірки, патрулі, днювальні-переднювальні… Всі сподівалися: приїде представник радянського командування — поламає всю цю механіку. А представник прибув — і ну гратися в солдатиків і собі… Ось ми з вами йдемо вулицями вже не мирними, а збунтованими. Небезпечно, героїчно і як же благородно! Двоє проти стількох тисяч! Але де ж ці тисячі? Ніхто не нападає на нас, ніхто не вигукує своїх вимог, ніхто не виходить назустріч для переговорів або хоч для того, щоб почути наші обіцянки-цяцянки…

Справді ми йшли пустельними вулицями. Але зовсім неподалік чутно було гамір і гудіння натовпів, я завертав туди, ми доволі швидко опинялися там, — і знову пустка, жодної душі, настороженість і темне очікування довкола. Знову й знову кидався я на гук натовпів, а вони щезали переді мною, мов дим на вітрі, я вдарявся грудьми об порожнечу і мав би безпорадно впасти, коли б не іронічні зауваження Гаврила Панасовича, що з мого помічника перетворився на якогось третейського суддю, на мудрого спостерігача і провісника всього, що станеться.

— Отак ходити однаково що воду ножем різати, — сказав Гаврило Панасович.

— Але чому, чому вони мене уникають?

— А що ви їм скажете? Слова їм непотрібні. Я ж казав уже: народ озвірів, побачивши, що начальство прикотило з Хемера і поїхало собі, не кивнувши й пальцем, щоб щось змінити. Від того, що ви з підполковником Дурасом носи один перед одним дерли, нікому ж не стало краще й на крихту.

— Звідки вони знали, що там між нами з підполковником? Може, ви все повідомляєте?

— Може, й я, а може, сорока на хвості. Як то сказано: по ділах їхніх судіть…

Дурні то були балачки, а ще дурніші походеньки. Кому стукнуло в голову висмикнути мене з мого полку і послати сюди не знати ким і не знати навіщо. Ну, Сейс — він американський комендант цього зборовиська, тут усе ясно, у нього на все є інструкції, згідно з якими він повинен діяти. А я? Хто я? Радянський комендант? А що це таке і з чим його їдять? Я вмів стріляти, вмів розставити бійців, кулемети чи міномети, щоб забезпечити потрібний напрямок і відповідну щільність вогню, — «Красная Армия всех сильней!» Але бути якимось комендантом?

Ми ходили до самих темнощів, нічого не виходивши, а треба було сидіти біля підполковника Сейса і не дати йому запустити на територію збірного пункту броньовики.

На щастя чи на нещастя ми розминулися з броньовиками і, коли повернулися до штабу, довідалися про те, що сталося, з самого вигляду підполковника Сейса. Сейс сяяв, як різдвяна звізда. Ще б пак: нарешті він має нагоду виказати свої військово-адміністративні таланти! Як усі стройові командири, я ненавидів тилову інтендантську братію, цього ж підполковника готовий був оце розтерти на порошок! Коли вже й привозити до збунтованого табору якісь взірці американської військової техніки, то далебі не танки і не броньовики, а простісіньку радіопересувку з потужними гучномовцями, щоб пообіцяти людям те, чого вони вимагають, і таким чином вспокоїти їх. А цей підполковничок вирішив діяти силою і залякуванням! Кого ж хоче залякати? Тих, хто вмирав сто і тисячу разів, хто й досі ще вважає себе мертвим? Тих, хто не злякався самого Гітлера і всіх чортів-дияволів? Що їм залізо, що броня, що вогонь і полум’я! До того ж це військове містечко німці будували так, як будуються вони в усьому світі, всіма арміями — справедливими і несправедливими: точна геометрія, широкі вулиці, які прострілюються вздовж і впоперек, вузькі бокові проїзди для засади і несподіваного нападу, безмежний центральний плац, на якому легко організувати кругову оборону. Тут тобі Клаузевіц, тут тобі й Мольтке! А цей адміністративний підполковничок пхає сюди якісь жалюгідні броньовички, що можуть бути спалені панцер-патронами на першому ж перехресті.