Тисячолітній Миколай - Загребельный Павел Архипович. Страница 70

Я нічого не розумів.

— До чого тут якийсь хлястик?

— А до того, що наш народ отой хлястик і є. Ми всі тільки хлястики на шинелі вождя. Невидимі, непримітні і, власне, й непотрібні. і ті, що вмирали в тридцять третьому — хлястики. і мільйони вбитих на війні — хлястики. і оці, що тут розсипалися по Німеччині, теж хлястики. А ми на них полюємо. Полювання на хлястики.

Страшно й подумати: невже для цього треба було покласти мільйони життів на фронтах, щоб після перемоги знов узятися за старе? Знову жертви? Невже ще мало принесено їх за перемогу?

Голос мій пролунав твердо, коли я сказав:

— Радянський народ заслужив визнання всієї Європи за порятунок від фашистської чуми. А до перемоги привів нас великий полководець усіх часів товариш Сталін.

— А якою ціною здобули перемогу? Якою кров’ю? Чи подумав Сталін бодай про одного солдата, про його рани і про його долю? Що ж, по-твоєму, оце зараз нам звелено виловлювати тут кожного радянського підданого для того, щоб їх одправити на чорноморські курорти? Чи щоб більше було тих, хто славить мудрість великого вождя?

— Гавриле Панасовичу, — рішуче урвав я потік його, сказати б, нездорових висловлювань, — на твоєму місці я був би все ж стриманішим. Ваша військова доля склалася не зовсім вдало, ви не можете бути об’єктивним, тому…

Михно сумно усміхнувся на мої слова.

— Склалася доля, склалася доля, — повторив він. — А ти знаєш, де я потрапив у полон? Може, прийшов до фашистів одноосібно з розгорнутим прапором, мовляв, «приветствую и поздравляю?» Коли б же то так! А нас же було сто чи й усі двісті тисяч чоловік! Харківський мішок — чув? Загнав нас туди сталінський полководець Тимошенко, а великий вождь ще міцніше затягнув зав’язку, заборонивши нам вириватися з мішка, а тільки вперед і вперед! Мігби ти за всю війну знайти хоч одного чоловіка, про життя якого подбав Сталін?

— Будь ласка, — охоче відгукнувся я.

— Жартуєш?

— Ніскільки.

Я розстебнув свою ще фронтову офіцерську планшетку, де зберігав листи від матері, фотографію Оксани, польову карту району, де наш полк вийшов до Ельби, три подяки від Верховного Головнокомандуючого, номер фронтової газети, в якій писалося про моїх мінометників, а також доволі потертий на згинах аркуш задрукованого паперу, який носив з собою ще з сорок другого року.

— Ось.

— Що це? — не зрозумів Михно.

— Читай. Можна й уголос.

Гаврило Панасович прочитав:

«Командующему Западным фронтом тов. Жукову Члену ВС Зап. фронта тов. Булганину Зам. ком. Зап. фронта тов. Романенко Командующему 61 армией тов. Белову Командующему 16 армией тов. Баграмяну 17 августа 42 года, 22 часа 00 мин.

По донесенням штаба Западного фронта, 387, 350 и часть 346 сд 61 армии продолжают вести бои в обстановке окружения и, несмотря на неоднократные указания Ставки, помощи им до сего времени не оказывается. Немцы никогда не покидают свои части, окруженные советскими войсками, и всеми возможными силами и средствами стараются во что бы то ни стало пробиться к ним и спасти их. У советского командования должно быть больше товарищеского чувства к своим окруженным частям, чем у немецко-фашистского командования. На деле, однако, оказывается, что советское командование проявляет гораздо меньше заботы о своих окруженных частях, чем немецкое. Это кладет пятно позора на советское командование».

Дочитавши до цих слів, Михно недовірливо поглянув на мене, тоді на папір, з якого читав, вже й зовсім недовірливо пробурмотів: «Підписано: „Сталін“. Це що — правда? Наказ Сталіна?»

— Уяви собі. А перед тобою — колишній командир мінометної роти 1185 стрілецького полку 346 стрілецької дивізії, одної з тих, про які згадується в наказі Сталіна. Німці почали наступ 15 серпня (готувалися до нього цілий місяць, але наше командування чи то проспало, чи просто змаловажило це готування), перед тим командир полку Быловодов наказав мені поставити два міномети біля протитанкістів на висотці перед глибоким яром, за яким було зайняте німцями сільце Іванівка.

Саме з того яру вдосвіта п’ятнадцятого після дикого бомбардування і артпідготовки поповзли на нас танки, сорокап’ятки встигли підбити тільки один з танків і були потрощені, мої міномети, власне, нікому там не потрібні, знищені були ще з більшою легкістю, ніж сорокап’ятки, я дістав з танкового кулемета кулю в груди, впав у непам’ять, але зостався живий, в чому переконався вже вночі, оклигавши від прохолоди, хоч краще було б і не оклигувати. Сяк-так заткнув свою рану, втративши перед тим мало не всю свою кров, лежав ніч і день, знову ніч і день, вмирав не так од рани, як од спраги (це на межі Орловщини й Смоленщини, дощі мало не кожен день, земля так і хлющить водою, лиш копни її, але на висотці земля була суха, дні ж, мов на лихо, видалися не дощові, а сонячні), за життя чіплявся, здається, тільки безугавним гримінням фронту, який був ось тут, поруч, за селом Госьково, не віддалявся, тяжко зітхав гарматами вдень, горів червоними спалахами вночі, мовби обіцяючи повернутися сюди, знайти всіх таких, як я, перев’язати наші рани, спасти від смерті.

— і тут товариш Сталін почув і побачив вас і ваші муки і видав цей наказ.

— А що? Може, не так? Наказ ось він.

— і наші війська пробилися до вас і спасли вас?

— Ну, не зовсім так. Я доповз якось із тієї висотки до яру, де був струмок, ы там мене знайшли дві жінки з Госьково, які шукали своїх корів. Жінки й переправили мене до своїх. Як вони це зробили, — досі не можу збагнути.

— Виходить, прості жінки, а не великий вождь врятували капітана Сміяна?

— Тоді — ще тільки лейтенант. Але справа не в тому, хто врятував. Суть — у цьому наказі. Я довідався про нього вже після госпіталю, коли знову опинився в своїй дивізії. Попросив знайомих штабістів, щоб зробили мені копію, і ось ношу з собою всі ці роки. Не стану приховувати: пишаюся незмірно, що сам товариш Сталін, мовби побачивши з Кремля мої фронтові муки, продиктував цей наказ. Хто б цим не пишався? А ще: зберігаю цей наказ, щоб заперечувати зневіреним та й всіляким наклепникам, які те й знають, що звинувачують товариша Сталіна в жорстокості й кроволивстві.

— А що, коли цей наказ — єдиний за всю війну? — сказав Михно. — Ти ніколи про це не думав?

— Така війна — і тільки один наказ про те, щоб берегти людей? Знаєш що, Гавриле Панасовичу, — втрачаючи терпець, сказав я Михнові,— моя тобі порада: не розводь таких балачок. Тобі пощастило, що я не донощик, та не завжди ж воно щастить.

Гаврило Панасович підморгнув мені:

— Хіба я не знаю? Миколай ніколи донощиком не був, він од віку — угодник.

На «угодника» теж можна було образитися хіба ж так, але я подумав: а хто ж ти, Сміяне, коли не угодник? Не дуже приємне слово, та все ж делікатніше, ніж, скажімо, попихач. Щоб покінчити з цією недоречною і небезпечною розмовою, я твердо поглянув на Михна:

— Давай домовимося: ти нічого не казав, я нічого не чув.

— Та я нічого такого й не казав, — зітхнув він, — а от сядеш отак, подумаєш і страх огортає душу. Поки вирощував хліб, то якось воно було ніби й нічого, а зірвали мене з місця, загурчав я, мов маслак на мотузці, і тепер тільки оте гурчання, а більше нічого. Щоправда, є ще мета в житті: спокутувати гріхи. Козурін щодня мені про це нагадує. Міцну пам’ять має чоловічок, ох, і міцну!

Я був трохи іншої думки. Пам’ять у Козуріна не міцна, а якась мовби липуча. Як ота липучка для мух: гидке, бридливе і нерозбірливе. Все до неї чіпляється, все прилипає, і не струсиш зайвого, непотрібного, не розсортуєш на потрібне й недоречне, на доконечне і зайве. Отак і в дрібненькій голові Козуріна змішалося грішне з праведним, зрадники з патріотами, відданість з підступністю, ідеали з казематами. До всіх він ставився з підозрою, єдиною його зброєю були погрози і залякування. Він пробував залякувати й мене (я тільки свистів зневажливо), навіть майора Йоткова (той мало кишок не рвав од реготу), а вже над такими нещасними, як Михно, то просто знущався й розкошував.