Тисячолітній Миколай - Загребельный Павел Архипович. Страница 75

Святого письма, ясна річ, я не читав, бо в школі не проходили, про українців, яких розкидало по всім світі, як і поляків, щось чув, але про них у нас говорилося однозначно: зрадники. У наших сусідів Андріїв старший син Семен з петлюрівцями втік до Польщі, то діда Андрія і його середульшого сина Павла знай викликали до району і доскіпувалися, де Семен і чи не підтримують вони з ним таємного зв’язку. Товариш Сталін невтомно закликав усіх до пильності, і вже такими всі ми росли й виховувалися, повторюючи слова вождя: «Не дело большевиков почивать на лаврах и ротозействовать».

— Щодо політики не знаю, — сказав я Спринчаку, — пан капітан повинен розуміти, що я тільки бойовий офіцер та й годі. Війна закінчилася, ми молоді, чого ще треба? Минуле надто велике, щоб його можна осягнути. Для нас тепер все минуле в війні, яка лишиться в пам’яті на тисячу років. Чого вартий один тільки Сталінград. Перед ним усе мізерніє.

— А Варшавське повстання? — поклав собі на вуса руку пан капітан Спринчак.

— Тільки епізод у великій війні. Тяжкий, трагічний, згода, але ж тільки епізод.

— Як для кого. Все має свої виміри. Сталінград — подія світова, але ми, поляки, мали свій Сталінград — Монте Кассіно.

— Не чув. Не знаю.

— Це монастир в Італії. На неприступній горі. Коли союзники висадилися в Італії і йшли звитяжно півостровом з півдня на північ, у Монте Кассіно засіли есесівці, і вибити їх змогли тільки польські вояки. Ми пішли штурмом, більшість з нас полягло, але Монте Кассіно було взято.

— Ви були там?

— У мене три бойові нагороди за цю операцію.

— Що ж, мій «Олександр Невський» — за Віслу.

— Пан міг би повторити безсмертний девіз поляків: «За вашу і нашу свободу».

— Непоганий девіз. Мені він подобається набагато більше, ніж усілякі балачки про те та про се, від яких тільки паморочиться в голові. Я звик дивитися на життя просто.

— Справи набагато скомплікованіші,— зітхнув Спринчак, — пан капітан слухає радіо? Музику по радіо.

— Як доведеться.

— Пан звернув увагу, що Європа передає найрізноманітнішу музику: Бетховена й Шопена, вальси Штрауса, джаз, а що передає Москва? З ранку до вечора тільки й чутно: «Калинка-малинка моя…»

Я розреготався:

— Що ж тут поганого?

— Одноманіття, пане капітане! Одноманіття призводить до узурпації. Починається з пісеньок, тоді військові марші, тоді стрілянина й концтабори…

— і все це від «Калинки-малинки»? Пане капітане, не смішіть!

Тут прикотив Робінсон з дохлякуватим доктором Томбергом, але зовсім не для того, щоб припинити нашу суперечку з Спринчаком і навернути нас до «селекційної» рутинної (практично майже безплідної) роботи. Де там! Мов розбитий стовбняком, Робінсон задубів посеред приміщення і, цілячись уже й не повзверх наших голів, а в саму стелю, урочисто прорік:

— Містери, за дорученням союзницького командування маю честь повідомити вас, що Японія вийшла з війни.

— Після того, як Квантунська армія капітулювала перед радянськими військами, цього слід було сподіватися з дня на день, — зауважив я спокійно.

Робінсон терпляче вислухав Попова, який перекладав мої слова, тоді ще з більшим спокоєм вистрілив у стелю чергову порцію своїх новин:

— Японія капітулювала після того, як Сполучені Штати Америки, які нині перебувать на вершині світового могуття, скинули на японські міста Хіросіму й Нагасакі атомні бомби. Тільки в Хіросімі за попередніми даними від вибуху А-бомби загинуло від 200 до 300 тисяч чоловік. Таким чином, англомовний світ сьогодні володіє наймогутнішою зброєю, яку будь-коли знало і, очевидно, знатиме людство. Ефективність атомної бомби фантастична.

Робінсон і далі дивився в стелю, показуючи нам своє ретельно виголене підборіддя, але я надавав можливість втішатися цим видовищем панові Спринчаку разом з комендантом табору, сам же поглянув на польського капітана з неприхованим глузуванням: «То як там, пане капітане, з вашою Польщею, що вся, як церква, якої і ворота пекельні не подужають, і як світ цілий? Ось вам світ уже й розокремився новою бомбочкою на англомовний і на весь інший — без бомби і без надій, виходить?»

Пан Спринчак чи й зауважив глузливий мій погляд. Все ж англомовний світ приваблював його набагато дужче. Тільки подумати: одною бомбою вбито понад двісті тисяч чоловік! Це Лодзь, або й цілий Краків! Ясна річ, в моїй, звиклій тільки до військового мислення голові теж тривожно борсалися ці страшні цифри: одна бомба — і немає Полтави, а то й Сталіно. Та я розумів, що повинен висловити перед Робінсоном не свою стривоженість, а щось інше, як то кажуть, ваговитіше. Але що? Що? Два чи три тижні тому в Потсдамі президент Трумен похвалився Сталінові успішним випробуванням бомби-А і ждав од маршала коли не переляку й захоплення, то принаймні здивування. Що відповів президентові Сталін, я не міг знати. Але селянський здоровий глузд підказав мені, як належить повестися з пихатим британцем, і я, витримавши потрібну паузу, сказав:

— Кінець війни — це завжди радість. Дякуємо за повідомлення, містер Робінсон.

Мій спокій; на жаль, був вдаваний. Я щосили маскував ним свою розгубленість, та чи ж зміг це зробити? Одне, коли повідомляють про успішне випробування небаченої зброї, але зовсім інше, коли таку зброю застосовують і виявляється її страшна руїнницька сила. Ця бомба не просто вбила кілька сот тисяч людей — вона вбила щось набагато важливіше й більше. Щойно капітан Спринчак намагався зіпхнути мене з моєю незрілістю в минуле, де політики понаплутували такого, що не розплутаєш і до страшного суду, і я щосили пручався, всі надії покладаючи на майбутнє, бо наша велика Перемога — це майбуття наше і всього людства. Так я вважав, виходячи з свого життєвого, а найперше — фронтового досвіду, з яким декому слід би рахуватися, чорт його бери!

І зненацька звістка про атомну бомбу, яка вбиває не тільки все суще, але й самий час у всіх відомих нам вимірах. З цією бомбою час втратив свою протяжливість у майбутнє, нам лишилося тільки минуле. Бомба вбиває час живий, час надій і сподівань, і ми вимушені повертатися в часи відмерлі, в історію, спогади, тугу і безнадію. Бомба вбила будущину. Може видатися, ніби вона легко й просто усуває ворожнечу, але так само легко вона зможе усувати й дружбу, все втрачає свою звичну вартість, ми опиняємося над порожнечею, яку зможемо заповнити хіба що своїм відчаєм. Власне, ця бомба розвалила світ так само, як зробила колись це Вавілонська вежа, замішавши мови всієї землі, щоб люди перестали розуміти одне одного. Робінсон сказав досить недвозначно: «англомовний світ володіє наймогутнішою зброєю». Тоді що ж зостається нам, світові слов’яномовному, який поклав на вівтар перемоги над фашизмом десятки мільйонів життів? Створити Слов’янський комітет на чолі з якимсь генералом, як це зробив Сталін під час війни? Чи ж не замало?

Не міг я тоді знати, що Сталін у відповідь на хвастощі Трумена про вдале випробування пекельної бомби одразу ж послав з Потсдама до Москви шифровку на ім’я Берії про необхідність гранично різко пришвидшити роботи в ядерній галузі. Не міг знати й того, що над радянською ядерною бомбою трудилися не тільки вчені, сказати б, вільні, але й ті, кого безневинно кинуто було в сталінські табори, і де їм заради створення відповідних умов для наукової роботи вождь власноручно накладав резолюції про виділення ста тисяч квадратових метрів наметової тканини і п’ятиста тонн колючого дроту.

А коли б знав, тобі то що? Хто я тоді був, що вмів, що знав? Ніби й говорив, а тільки й знав, що повторював чужі слова, Кудись ішов, а насправді мене штовхали в спину і спрямовували незалежно від моєї волі. Чогось хотів, але виходило так, що мені залишалися тільки найпримітивніші бажання, та й ті вдовольнялися лише завдяки чиїйсь милості, а потреби вищого порядку і надалі зоставалися для мене, власне, незнаними, неприступними і нездійсненними.

Може, той день, коли британський офіцер повідомив про бомбардування Хіросіми й Нагасакі, був найтрагічнішим у моєму житті? Та хіба тільки в моєму?