Тисячолітній Миколай - Загребельный Павел Архипович. Страница 81

Тільки тоді я ступив до кімнати, де вже хазяйновито никав з кутка в куток Попов, поджунюючи своїми грубими англійськими ботинками речі, які траплялися на путі.

— Дивлюся, чи немає тут зброї,— сказав він.

— Не вигадуй. Була б у них зброя, не так би вони тебе зустріли.

— А тебе?

— і мене. Хай хлопці все повиносять, а ми давай ладнатися звідси. Дивуюся, що досі союзники не нагрянули.

Вже виходячи з кімнати, я побачив на стіні велику німецьку офіцерську сумку. Зазирнув у неї — повно паперів. Папери — це завжди документи. Я почепив сумку собі на плече, пішов слідом за Поповим по коридору. Коли вже минав «польські» двері, звідти прошелестіло:

— Пане капітане!

Я зупинився. Двері відхилилися, з них визирнула Зося, переконалася, що Попов пішов, не озираючись, підскочила до мене, спробувала зазирнути мені в обличчя.

— Пане капітане, ми все чули. Ви забираєте цих нещасних жінок?

— Я вимушений це зробити. Вони радянські громадяни. В мене наказ.

— Але ж це тільки жінки! Хіба ви воюєте з жінками?

— Ми ні з ким не воюємо. Ми повертаємо людей на батьківщину.

— А коли б я попросила, щоб ви їх відпустили?

— Це неможливо.

— А коли б я дуже-дуже попросила?

— Ви ще раз хочете кольнути мене неґречністю? Зрозумійте мене…

— Ну, гаразд. Занадто мало часу, щоб вас вблагати. Тоді ми просимо щось інше. Ми просимо, щоб ви взяли й нас.

— Ва-ас?

— Так, мене й моїх батьків. Ми хочемо бути разом з цими нещасними. Ми з ними пережили стільки всього в цій країні, що хотіли б супроводжувати їх і тепер.

— Але ж ви поляки! Я не маю права.

— Хай це вас не бентежить. Вважайте, що ви нас не забираєте, а ми самі. Тільки супроводжуємо своїх знайомих. Щоб переконатися, що з ними все буде гаразд.

— В цьому можете не сумніватися.

— Ми віримо, віримо! Але хотіли б на власні очі. Розумієте? Невже ви не зможете зробити для нас цю маленьку послугу, пане капітане?

— А потім? Що буде з вами потім?

— Ви про нас не турбуйтеся. Ми й так збиралися їхати до Гамбурга, в нас квитки на американський лайнер. і ця коротенька подорож з вами — тільки вияв уваги й милосердя до своїх близьких знайомих. Ви навіть не уявляєте, що ми пережили, що ми пережили.

— Ну, гаразд, — піддався я, — коли ви вже так просите… У вас там якісь речі? Я пришлю солдатів, вони допоможуть.

Попов невдоволено замурчав, почувши про мій акт доброї волі. Ще невдоволеніше він замурчав, коли я сказав, що незручно поляків везти у відкритому кузові, треба взяти їх у його «цеппелін». З своїми поводитися можна всяко, а іноземних підданих треба шанувати.

Попов віддячив тим, що за всю дорогу не зронив і слова, хоч як пробувала його зачіпати балакуча Зося. Я теж не відзначався особливим красномовством, не дуже прислухався до дівочого щебетання, більше думав про те, якою, власне, безглуздою і майже непотрібною виявилася ця поїздка. Враження таке, ніби Попов заздалегідь знав, чим усе закінчиться, і навмисне підмовив мене.

Біля вартового під грибком витанцьовував злий, як чорт, Козурін і накинувся на мене, ще я не вийшов і з машини.

— Капітане Сміян, що за самоуправство! — зривистим голосочком закричав він. — Хто вам дозволив?

— А ти вже прокинувся? — здивувався я. — Так рано? Не міг же я турбувати тебе вдосвіта.

— Ви будете відповідати! — знов зірвався на крик Козурін, але вмовк, побачивши Зосю, яка вистрибнула з машини.

— Це польська сім’я, — пояснив я, — вони попросилися до нас тимчасово. Чоловік і жінка — білоруси. Просяться додому. А ті дві жінки — затримані. Чинили опір.

— В підвал їх! — скомандував КозурІн. — Білорусів поселимо в твоєму особняку. Поляків — до Коляди. Потім доповісте, капітане СмІян.

Козурін був у своїй стихії. Командувати, розпоряджатися, карати й милувати.

Я кивнув Попову, дякуючи за допомогу, пішов до нашого штабу, щоб залишити там привезену з собою сумку. Знайомитися з її вмістом я не мав наміру, але вирішив витрусити всі папери, для чого, розстебнувши застібку клапана, перевернув сумку і, взявшись за виріжки, підняв над столом. Посипалися папери, фотографії, якісь квитанції, посвідчення, одна з фотографій не потрапила на стіл і, закружлявши, впала на підлогу. Я поклав сумку, нахилився, щоб підняти ту фотографію. Фронтова звичка. Ніщо не повинно загубитися. Скільки було офіцерських бліндажів у взятих штурмом німецьких лініях оборони, підбитих штабних машин, впійманих у засадах мотоциклістів — і скрізь кожен клаптик паперу треба було зберегти, як найбільшу коштовність, бо на фронті знання про ворога іноді набагато цінніше навіть за зброю. Там, у бараці, я взяв цю сумку машинально, підкоряючись виробленому за роки війни автоматизму, не задумуючись, кому вона може належати і що в ній. Тим жінкам вона не належала — це точно. У них свої жіночі сховки для речей найінтимніших — ми нічого не зачепили. Інша річ, що жінки самі відмовилися від дарованої їм природою таємниці й неторканості, але то вже їхня справа. З жінками тепер усе просто. Козурін мерщій відтарабанить їх до Хемера, вихвалятиметься перед підполковником Дурасом, що то саме він завдяки надзвичайній пильності виявив сховище втікачів і зумів вихопити їх з-під носа в американських вербувальників слов’янської рабської сили, які прикриваються Міжнародним Червоним Хрестом, роздають на всі боки нансенівські паспорти, квитки на океанські лайнери, а найголовніше: обіцянки про райське життя за океаном. Але що для мене Козурін і навіть оті люди, з якими я сьогодні повівся не зовсім справедливо? А як повелися вони зі мною? Хто про це спитає і кому болить душа за капітана Сміяна? Може, Оксані, та вона далеко, нічого не знає про моє побутування на Рейні і, може, воно й краще, що не знає. Мама? Надто далеко я від неї — і відстанями і роками. Не бачив ось уже п’ять років. Після визволення України були від мами листи, тут і листів немає. Я вже за рубежами, знову ніби вмер для неї, як у ті страшні роки окупації. Щастя, що вціліла. і вона, і маленький мій братик Марко. Богомільна моя мама писала, що малий брат мій названий на честь одного з євангелістів, це вже вона подбала про це, ім’я ж його означає — лев, і таким він і росте, попри все, що твориться в світі. Я уявляю собі десятилітнього сопливого Марка, у якого на вічно немитих ногах мало не до самих колін «курчата», але він неодмінно повинен бути левом, і мені ставало смішно й гірко на душі. Мамо, мамо, невже навіть ця страшна війна не вбила святощів у вашій чистій душі?

Тим часом був я далеко і від рідної матері і від свого фронтового товариства, і від великої своєї держави, яка святкувала найбільшу в діях людства перемогу, жбурляючи штандарти повержених фашистських дивізій до підніжжя Мавзолею, під маршальські чоботи Верховного Головнокомандуючого, який продемонстрував здатність вільнолюбного і неймовірно хороброго народу сокрушитй злі сили варварства, хоч які б могутні вони були, під чоботи товариша Сталіна, який заслужив вдячність усієї Європи, яка може жити й процвітати, тільки будучи вільною.

Нахиляючись за фотографією, що летіла вниз, я не думав про вільне життя й процвітання Європи, здається, я тоді взагалі ні про що не думав, а діяв майже автоматично. Все зібрати, нічого не загубити, бо все знадобиться.

Фотографія впала зображенням униз на килим, який з залассям топтав тут з ранку до вечора Козурін, я акуратно підійняв маленький білий чотирикутничок, перевернув його, щоб глянути, на всяк випадок глянути, сказати б, для попереднього ознайомлення, бо вся та купа документів, яка лежала на столі, потребувала пильного вивчення, уважного вглиблення в кожний папірець, в щонайменшу кому. Все це мало настати згодом, а тепер перед моїми очима була ця випадкова фотографія. Аматорський знімок, зроблений, мабуть, апаратом «Кодак». Три німецькі офіцери, взявшись під руки, позували перед камерою, усміхнені, вдоволені, благополучні. Знімок на пам’ять, а не для історії. Бо коли для історії, тоді вони неодмінно фотографувалися на тлі шибениць з тілами радянських партизанів, над ровами, повними трупів наших полонених, перед палаючими українськими хатами або розпачливим руйновищем Варшавського гетто.