Ловці манекенів - Тимчук Віктор. Страница 15
Вони вже не питали її, чи бачила в сина коштовності. Обережно, щоб не знищити можливі відбитки пальців на купюрах, перелічили гроші. Рівно п’ять тисяч карбованців. Шейченко нетямущими очима дивилася на них, а Марія Тарасівна і Лашко підозріло поглядали на неї.
Написавши відповідні протоколи, вони вилучили гроші і синій блокнот з адресами і номерами телефонів.
У машині Бухов сказав:
– Хм, несподіваний поворот у справі. Завтра зустрінемось з учнями 10 «в» класу. З директоркою домовлено.
– Цікаво, що від них почуємо про Шейченка? Стривай треба заглянути у під’їзди…
Євген увійшов у під’їзд будинку № 24, де жив Біронський, глянув на стіну: на місці знака – сіра пляма штукатурки. У під’їзді будинку № 26, де жив Алостолов, те ж саме.
Він повернувся до машини. Денис запитально подивився на нього.
– Зішкрябали.
Євген підсвідомо чекав якоїсь лихої події.
13
О 17.00 вони вийшли зі школи. Майже дві години тривала розмова з учнями 10 «в» класу. Вчителів не запросили, щоб не було ніякої незручності, тиску і впливу. На жаль, нічого суттєвого учні не повідомили: говорили, наче змовились, те саме, що раніше розповіла директорка, класна керівниця і всі інші, хто спілкувався з Віталієм. До речі, ніхто з учнів не бачив кривого чорнявого хлопця з сірим ціпком. З їхніх слів поставав привабливий образ однокласника.
Мружачись від сліпучого сонця, слідчий сказав:
– Признатись, я чекав саме такого результату.
– Авжеж: про небіжчика – тільки гарне, – і Євген згадав приказку. – Зверху гарно і тихо, а всередині ворушиться лихо.
– Я сьогодні отримав заключення експертизи. Чорна смуга на Віталієвій сорочці від гуми, – повідомив Бухов. – А на деяких купюрах відбитки пальців Шейха і якогось невідомого.
Відбитки пальців Євгена не здивували. А от гума… Він пам’ятав: ні на бетонному дашку, ні в під’їзді гуми, об яку міг би замаститися Віталій, не було. І його сорочка, за показаннями Ігоря і Аркадія, була чистою. Звідки ж узялася гумова смуга? Невже забруднився по дорозі від рогу будинку і до під’їзду Полякової? Відпадало. Але ж іще напроти чорної смуги на його тілі садно. Гума…
– Там ніде нема гуми, – замислено сказав Тополюк.
– Нема, – підтвердив Денис. – Я думаю, чи варто нам збирати вчителів? В школі всі мов засліплені спортивними успіхами і гарною поведінкою трійці.
– В кожній школі є свої герої. І часто вчителі заплющують очі на їхні витівки, ставляться до них поблажливо.
Слідчий згідливо кивнув. Вони перетнули вулицю й опинилися поблизу кіоска «Союздруку».
– Давай посидимо, – запропонував Бухов. – Вдале місце для спостереження.
Слідчий мав на увазі Кривого, якого тут бачила мати Апостолова.
– Ти звернув увагу: на партах трійці стерті знаки, – сказав слідчий. – Часом не Морохова примусила?
– А хто примусив у під’їздах? І, мабуть, терли ацетоном, інакше фломастерне чорнило з парт не змити. Ні, чогось сполохалися Бірон і Апостол.
– Напевно, є чого. Ти не здогадався про значення слів у записнику Шейха? – і, не чекаючи відповіді, Денис продовжив: – Усі – прізвиська вчителів, їхні домашні адреси і телефони.
– Навіщо вони йому?
– Для вітань із святами і днями народження, – іронічно сказав Денис.
– Але ж прізвиська… – Євген стенув плечима, нічого не тямлячи.
Вони кілька хвилин дивилися на учнів: йшли юрбою до Шейченко, про щось між собою гомоніли. Он Славко Нечай поруч з Риммою. Євген подумав, що поява однокласників у квартирі тільки додасть відчаю і горя матері Віталія, бо ж всі товариші її сина живі, здорові… А напевно він і Бухов припустилися помилки, ведучи розмову відразу з цілим класом, де ще й сиділи друзі Шейха. Може, це декого стримувало.
– Доведеться, Євгене, зустрічатися з ними поодинці, – сказав слідчий.
– А як з учителями?
– Вчителі – люди дорослі, повинні самі виявити бажання.
– А чи не варто сказати їм про золотий імперіал і гроші, поділитися своїми домислами? Тоді зрозуміють серйозність справи, – зауважив Тополюк.
– Мені здається, рано… Не хочеться розголосу. Хай вже після похорону, – заперечив Бухов. – А чутки… Кожна подія обростає ними. Тепер на часі дати орієнтировку на Кривого. Деякі прикмети його маємо: високий, чорнявий, із сірим ціпком, кульгає на праву ногу. Відчуваю, не випадково він з’являвся на шляху Шейченка.
– Ти зробив, Денисе, висновок? Адже учні і вчителі не знають, з якого будинку випав Шейяенко.
– Авжеж, Бірон і Апостол не розповіли. Чогось бояться.
– Славко Нечай і Римма теж мовчать.
– Ну чому Римма – ясно, а Славкові, видно, дівчина подобається, і вона до нього прихильна. Сьогодні я дещо взнав про рідних Апостола, – Денис відкинувся на бильце лавки, підставив лице сонцю й примружився. – Його батько, Петро Савелійович, працює конструктором на машинобудівному заводі, кращий раціоналізатор міста, з ранку до вечора в цехах, засиджується в технічній бібліотеці, словом, генератор ідей, має кілька винаходів. Мати, Антоніна Павлівна, технолог, завантажена громадськими дорученнями: в жіночій раді підприємства, культорганізатор у своєму бюро, позаштатний інспектор торгівлі. Про Апостолових на заводі всі гарної думки.
– Зайняті люди, – іронічно зауважив Тополюк. – А син цілими днями без нагляду.
Перед ними спинилася молода жінка, зодягнута в сіру сукню. Попелясте волосся – коротко підстрижене й зачесане назад – відкривало високий чистий лоб. У руці жінка тримала брунатну пласку сумку на блискавці, схожу на портфель.
– Товаришу Бухов, – несподівано звернулася жінка до слідчого. – Я вам хочу…
Денис випростався й уважно подивився на неї.
– Я вас слухаю… – на мить затнувся. – Здається, Зоя Пилипівна… Красуцька, викладач хімії?
– Точно, – мляво всміхнулась Красуцька. – З вашого дозволу…
– Прошу… – слідчий посунувся, даючи їй місце.
Вчителька сіла на лаву, поклала на коліна сумку. Мовчала, наче збиралася на думці чи переборювала свою нерішучість.
– Я вчора дізналася про сьогоднішню зустріч з учнями, – несміливо почала. – Відтоді не маю спокою, вагаюся… Може, я помиляюсь і видамся вам смішною, несерйозною, хворобливо підозріливою… – вона замовкла і почервоніла.
– Ви не хвилюйтеся, Зоє Пилипівно, ми постараємося вас зрозуміти, – доброзичливо заспокоїв її слідчий. – У нашій роботі навіть дрібниця, на перший погляд, далека від справи, іноді суттєво допомагає слідству.
– Тоді я розповім… Ось уже рік, як читаю в десятих класах. Є різні учні: здібні, ледачкуваті, посередні, позбавлені обдарування. А є… Приміром, викликаю Шейченка, а він жодної формули, крім Н2О… – Красуцька гірко похитала головою. – Біронського – те ж саме. Апостолова – ні слова. Звісно, ставлю їм двійки. Викликаю через тиждень вдруге – знову нічого не знають. Я здивована, а вони зовсім не переживають, наче це звичайна річ. Переглянула журнал – з інших дисциплін у них оцінки добрі, крім української літератури й мови. Думаю собі, мабуть, не дається хлопчикам хімія, треба додатково попрацювати з ними. Запропонувала. Чекаю після уроків. Дарма: не прийшли, не залишилися.
– А як вони поводилися на ваших уроках? – запитав Бухов, і в його голосі Тополюк відчув стурбовані нотки.
– Пристойно, ще й осмикували Мазуницю, – Красуцька торкнулася пальцями блискавки на сумці. Спроквола продовжила: – А далі… Минуло три тижні. У мене маленька донька, живемо в одній кімнаті, залишаю її з мамою, завжди поспішаю додому. Пам’ятаю, двадцять третього жовтня прибігла, дала Віці поїсти і поклала спати. Щойно вона заснула, дзвонить телефон. Беру трубку – вже гудки. І прокинулась мала. Через кілька хвилин знову – дзінь… Беру – гудки. І так до дев’ятої вечора я, мама і чоловік хапали трубку. Дитина плаче – не спить, ми роздратовані, злі, хоч візьми і відріж телефон. Здогадалися, хтось бешкетує. Думаємо, може, вночі припинить. Де там: чотири рази будили Віку.
– Ви б звернулися на телефонну станцію, – порадив Тополюк, не розуміючи, до чого веде Зоя Пилипівна.