Нащадки «Білого Хреста» - Тимчук Віктор. Страница 13

– Притлумила хвороба Гната. Настя тримається, а він… – І завідуючий відчайно махнув рукою.

Звісно, треба мати неабияку силу волі, щоб зовсім не опуститися, знаючи про свою приреченість. Але Дзюняк помилявся: Палигу легкодухим не назвеш, коли він працював і поводився як слід. От лише зовні трохи занехаявся.

– Як звати Котова? – запитав у Тараса Свиридовича.

– Михайло Овсійович.

– Він у павільйоні?

– До 16.00, – по-військовому відповів.

Шалапуха-Бог зранку, в день обкрадення магазину, крутився біля м'ясного павільйону. Тому я направився до бригадира рубачів Котова.

13.

Цікаво, чи впізнаю колишнього гвардії сержанта? На фото на стенді «Вони захищали Батьківщину» він зовсім молоденький, у пілотці, лупатий і гостролиций, з кількома медалями. А який зараз?

В атракціоні «Політ до зірок» настала перерва, і тільки з гучномовців лунали пісні.

У павільйоні людно й гамірно. Коло прилавків, що тяглися попід стінами, купчились покупці, а з того боку – продавці: чоловіки і жінки в білих халатах. Чулося гахкання й глухі удари, тріск – рубачі в засмальцьованих фартухах великими сокирами членували туші, довгими ножами батували м'ясо на шматки.

Я пішов уздовж прилавка. Придивлявся до рубачів. Більшість із них дужі, тлусті дядьки. Їхні мускулясті руки із закасаними рукавами вправно орудували, висловлюючись юридично, холодною зброєю. Котова не впізнавав. Посувався далі… Ось і кінець прилавка. Перетнув залу до другого. Вглядався в обличчя… Наче він: на зріст невисокий, але широкоплечий, присадкуватий, мов окоренок, повнощокий і,, витрішкуватий.

– Михайле Овсійовичу! – гукнув його.

Рубач перестав шматувати м'ясо й оглянувся. Він. Не змінився, тільки поповнів, а очі залишилися такими ж.

– Можна вас на хвилину?

Він з неохотою встромив ножа в колоду й ступив до мене. Я перехилився через прилавок і тихо сказав, щоб не чули покупці:

– Я з міліції. Мені треба з вами поговорити.

На його широкому лиці й тіні здивування. Провів рукою по голові, пригладжуючи руду підкову волосся.

– Трохи почекайте, – мовив густим басом. – Заготовлю на вагу м'яса, і побалакаємо.

Він швидше запрацював ножем. Я став під колоною. Чомусь спливло у пам'яті відвідування м'ясокомбінату, забійного цеху, де рухались на транспортері вівці у корчах, підчеплені за задні ноги, моторошний, солодкуватий запах крові… Надто мене вразило інше: там працювали жінки…

– Слухаю вас, – переді мною постав Котов, ретельно витираючи руки фартухом.

– Ви знаєте Бога і Зуба?

– Тих лоботрясів? Авжеж. Вони часто допомагають дядькам носити туші. – Він дістав з кишені цигарку, крадькома закурив. – Заробляють на «Біле міцне».

– А позавчора вранці ви не бачили їх?

– Це коли?.. – І Котов затнувся і спохопився, що я з міліції і, на його думку, не варто згадувати про обкрадений магазин. – Ні, не бачив.

– Може, хтось із ваших хлопців? – не втрачав я надії.

– Не знаю.

– Михайле Овсійовичу, обійдіть, попитайте своїх. Га? – попросив його.

Я стежив за Котовим: він підходив до одного, до другого… Вони або знизували плечима, або заперечно хитали головою… О, бригадир затримався коло високого, чорнявого. Щось говорив йому, а потім показав рукою у мій бік. Рушили обоє до мене. Не інакше як ще один свідок. Я пішов їм назустріч.

– Ось Борис Заваров вам розкаже, – прогув Котов і залишив нас.

Заварову років двадцять п'ять, кремезний, у тілі. Він з неприхованою цікавістю дивився на мене зеленкуватими очима. Його товсті руки порослі чорним, грубим волоссям. З кишені фартуха виглядало замусолене дерев'яне руків'я ножа з кривим лезом. Хоч рубач і поголений, проте щоки полискували, ніби вороняче крило, синявою.

– Загайгора, з карного розшуку, – назвався йому і запитав – То де й коли ви бачили Бога і Зуба?

– Позавчора вранці, – Заваров оглянувся. – Он на колоді, що навпроти дверей, я саме розбирав свинячу тушу. Зиркнув – а вони стоять знадвору.

– Хто вони? – нашорошився я.

– Ну, Бог, Зуб і якийсь незнайомий.

– З бородою? – нетерпляче вихопилось у мене. – Старий?

Заваров примружився, наче намагався пригадати того, третього.

– Без бороди і вусів, теж молодий, – рішуче відказав.

Можливо, бороду носив інший злодій. Все ж отримані відомості порадували мене. Я докладно розпитав рубача, який вигляд мав невідомий, і попросив написати свідчення. Незважаючи на зайнятість, Заваров детально все виклав на папері, примостившись за колодою, що стояла за порожнім прилавком.

Мені закортіло якнайшвидше зустрітись із слідчим Топчієм. Однак загадав навідатися до Зубовських, дім яких знаходився неподалік ринку. Хотів розпитати матір Вадима про бородатого. Раптом бачила його…

Собаки вони не тримали, і я безбоязно попростував до ганку. Двері розчинені навстіж, і наступні в хату теж, але я постукав, почекав і, не почувши запрошення, зазирнув до кухні. Нікого. І в двох кімнатах ні душі. Несподівано спало на думку, що Зубовський вдома і, побачивши мене, сховався. Гамуючи хвилювання, спинився в коридорчику, де в стелі помітив ляду на горище. Драбини не було. Постояв, напружено прислухаючись. Ніби щось там шеберхало… На здибочках подався з хати. У дверях стримів ключ, і я замкнув» ґанок. Тепер Вадим не втече.

Уважно оглянув подвір'я. Драбини ніде не було. З хлівця долинало сите рохкання. Підійшов до сарая, зазирнув – у сажі, між двома вгодованими кабанами, поралася Вадимова мати. Вона лопатою згортала гній і ніби схлипувала чи шморгала носом. Я кахикнув, жінка здригнулася, підвела голову й злякано подивилася на мене. Еге, плакала: по її блідому, худому обличчі текли сльози.

– А, це ви… – опечалено, розчаровано сказала й сперлася на держално – крізь бляклу сукню випирали гострі лопатки. – Нема його. Вже третій день, – помовчала, міцно стуливши губи, згорьована і знеможена. – І куди він повіявся, господи? І коли це скінчиться? Голова макітриться від думок… Це вже щось накоїв…

Я терпляче почекав, заким вона виговорилась, заспокоїлась. Не втішав її, бо де взяти тих слів, які б розраяли розпуку матері?

– Може, Вадим у бородатого? – запитав наче між іншим.

– Нема у нього такого товариша, – відказала мати.

– А ви знаєте всіх його друзів?

– Не всіх. Та й хіба то друзі? Одна потолоч, – скрушно мовила.

Мої очі призвичаїлися до присмерку хліва, і нараз я угледів у кутку за відрами шпичку з дерев'яним руків'ям. Не вірячи собі, нахилився: на довгому тонкому лезі бурі засохлі плями. Мені перехопило подих.

– Слухайте, а чия он та штукенція? – заникуючись від хвилювання, показав на заточку.

Зубовська знизала плечима.

– Напевне, Вадько у когось позичив, – байдуже відповіла. – Ми збиралися колоти кабана.

Я потамував збентеження і гарячково міркував, як вчинити далі.

– Ви мене зачекайте. Я зараз… – і вискочив на вулицю за понятими.

… Ну от: у кишені свідчення контролера Палити, рубача Заварова і матері Зубовського, під пахвою колій, загорнутий у газету. Я уявив слідчого Топчія, вираз його обличчя, коли покладу перед ним на стіл пакунок і розкрию…

А якої тепер заспіває Бог-Шалапуха?

14.

Я сидів наче на голках. – яким буде висновок експертів? Чия кров на шпичці? Я вже двічі наточив із сифона води, постовбичив коло вікна, скинув піджак і увімкнув настільний вентилятор. Хвилювання не влягалося.

І ось – клацнула ручка. Топчій, його очі за скельцями окулярів збуджено сяяли. Він підняв руку з колієм у целофановій торбинці.

– Ну, Арсене! – радісно вигукнув Анатолій. – Встановили: третя група, як у Молостова. Тепер ні Шалапуха, ні Зубовський не викрутяться. Все!

Слідчий схвильовано походжав кабінетом, блискав на мене скельцями окулярів. Мені теж ввижався близький кінець справи. Дійсно, Шалапусі безглуздо заперечувати. Доведеться зізнатись і виказати спільників. Потім вони назвуть і того, хто поранив Молостова. Обов'язково назвуть.