Нащадки «Білого Хреста» - Тимчук Віктор. Страница 29

Спочатку за порогом з'явилася рука з паличкою, а потім… Страпатий. Він припадав на ліву ногу, яка ледь згиналася в коліні. Іти йому, видать, нелегко, бо ступав непоспіхом, увесь напруживсь. Він поминув мене, а я дивився… Нарешті спохопився й крикнув:

– Сидоре Панасовичу!

Оглянувся, відшукав мене очима.

– Ви до мене?

– До вас, – підійшов, привітався. Страпатий запитливо втупився у мене. – Я з карного розшуку, капітан Загайгора.

Його кущуваті брови з сивиною нахмурились, наповзли йому на очі, наче туман.

– Двадцять п'ять років… – зашепотів. – Думав, уже ніхто й ніколи… Та потривожили… мов з того світу.

– Мені треба з вами поговорити.

– Поговоримо, поговоримо… – Страпатий передихнув, ніби після довгого бігу, зсунув капронового капелюха на потилицю. – Ходімо, капітане.

Ми пройшли повз приміщення редакції обласної газети й повернули за ріг, на вулицю Козицького, що збігала вниз до мосту через Буг. Трохи спустилися, і Страпатий завів мене у невеличкий двір, де стояв синій «Запорожець». Подибав просто до нього. Ляснув долонею по кузові.

– Мій коник, – любовно сказав, відчинив дверцята й опустився на сидіння, потім руками зігнув ногу в коліні, впхав її до салону. – Поїдемо до мене.

«Запорожець» прудко покотив під гору, Страпатий скерував на вулицю Свердлова, і невдовзі ми опинилися на житловому масиві, розташованому на узвишші, забудованому п'ятиповерховими домами. Покривуляли між ними і зупинилися біля металевого гаража, Швець дав мені ключі.

– Відімкніть його, – попросив.

Я вибрався з машини. Розчинив навстіж ворота, і Страпатий в'їхав «Запорожцем» досередини. Опісля, нічого мені не кажучи, важко зашкутильгав по стежці, що в'юнилася серед молодих тополь і беріз. Нараз попереду зблиснула смужка води. Ми вийшли на галявину, на стрімкий берег Бугу. Страпатий сів на єдину лавку в цій місцині. Я ступив до краю й глянув униз – справжнє гранітне урвище висотою метрів тридцять. Протилежний берег теж високий і гранітний. Я опустився поруч дядька на лавку.

– Люблю тут відпочивати, – сказав швець і, трохи помовчавши, запитав: – То що вас цікавить?

– Спершу, Сидоре Панасовичу, розкажіть про себе. Почніть з війни, – уточнив.

Він без поспіху закурив і задивився на дерев'яну церковку, що притулилася на тому березі ріки…

– В січні 1943 року мене нарешті відправили на фронт, прямо під Сталінград, – заговорив. – Підучили нас – і в бій. Там і поранило, але легко – осколком мши в стегно. Кістки не зачепило. Пролежав місяць у госпіталі, вилікували – і знову на фронт. При форсуванні Дніпра друге поранення, в плече. Того разу довелося довше латати дірку. Нічого, видужав, медкомісія – здатний воювати – і в Західну Україну. В грудні 1944 року у Польщі третє поранення. – Він постукав паличкою по лівій нозі. – Відірвало ступню, почалася гангрена, різали-різали, аж поки не відтяли за коліном. У квітні 1945 року приїхав у Вінницю, влаштувався на роботу в артіль шевців. Ось і все.

– Чому ви попросилися на фронт?

– Дивно, правда? – зиркнув на мене Страпатий. – І не перебіг до фашистів, як деякі, А я покуштував справжнього життя, коли в 1939 ропі вийшов на волю. Знаєте, набридли нари, режим, звіряче оточення. Думав, зав'яжу на віки вічні. Та Данько не дав: підбив на грабіж.

– Данько – Баглай Данило Євсаганович?

– Він, – криво посміхнувся Страпатий. – Да, у таборі на лісорозробках я ходив у передовиках. Шпана ледве не пришила. Баглай і Тягун заступились. Їх боялися.

– А як Баглай з Тягуном поводились у таборі?

– Злодії в законі, «Івани», з карцеру не вилазили.

– Коли востаннє бачилися з ними?

– З Тягуном у сорок третьому році в таборі, а Данька бачив восени сорок п'ятого.

– Докладніше, Сидоре Панасовичу, про Баглая.

– Я тоді працював на базарі, майстерня-будка. Ну, людей сновигає – хмара. Сиджу, забиваю цвяхи, аж хтось заступив двері. Звів голову – солдат, в пілотці, з орденами й медалями, з речмішком за плечима. Придивився – Данько. А він теж вилупив, очі, бо думав, що я хитрував, хотів здатися в полон. Пішли…

– Хвилинку, – перебив я Страпатого. – Значить, Баглай у військовій формі. А звання? Які нагороди?

– Не пам'ятаю… Здається, були якісь лички на погонах. А серед нагород – медаль «За оборону Сталінграда». Це точно, бо в мене теж така є.

– Що ж далі?

– Пішли ми в чайну. Данько замовляв найдорожче. Насміхався з мене, що не за тих проливав кров, умовляв їхати з ним, мовляв, заживемо на широку ногу, має справжні документи і для мене. Я – ні в яку. Посварились. Погрожував.

– Куди він збирався їхати?

– Не сказав. Я здогадався, що він когось… Н-да, а через день, коли вертався ввечері додому, мені всадили ножа в спину, його робота. Відтоді й слід простиг Данька. Ох, щоб десь його зустрів, своїми б руками, гада… – Страпатий аж заскреготав зубами.

– У Баглая чи Тягуна залишилися родичі?

– Не знаю. Може, десь і живуть, а у Вінниці нема.

– А Баглай Катерина? Хто вона?

– Катерина? Жінка Данька. Він оженився на ній восени сорокового, через місяць після звільнення.

– Ви її зустрічали?

– Бачив якось із сином влітку сорок п'ятого. І все.

– З сином?!

– Еге, вона була вагітна, коли судили нас у сорок першому. На суді прокляла Данька. Не знала, що він грабіжник, і про його батька…

Цікаві факти повідомив мені Страпатий: дружина і син, Баглай у військовій формі… Я показав йому фото Личакова. Той лише глянув на нього…

– Петро! – вражено вигукнув. – Разом сиділи у таборі, крутився коло Тягуна.

– Значить, Личаков Петро Іванович?

– Він. – Швець уважно розглядав фотокартку. – А постарів… І рана… Тягун любив бавитися швайкою. Як його?.. Феофан, Фаня, – скрушно похитав головою і здійняв капелюха, витер долонею чоло.

Невже Молостова поранив Тягун? Хто ж тоді Личакова?.. Свідчення Страпатого важливі.

– А що ви можете сказати про Баглая?

– Хитрий, підступний, теж порішить людину завиграшки.

– Вам знайоме прізвище чи кличка «Квач»?

– Квач… – Страпатий замислився. – Ха, Квач! Прислужував у таборі Даньку, в «ад'ютантах» ходив, колишній куркуленко.

– Який він із себе?

– Не пам'ятаю. Вони тепер для мене на одне обличчя: якісь сірі, невиразні, мов тіні. От бійців, з якими воював, заплющу очі, – швець заплющився, – і ніби в кіно бачу, і тих, загиблих.

Я дістав із шкіряної теки папір, дав Страпатому ручку й попросив написати все, що мені розповів. Так, міркував я, Тягун, мабуть, у нашому місті і залучив, можливо, до крадіжки Шалапуху, Зубовського і Роптанова. Потім якось дізнався, що міліція зацікавилась Личаковим, і порішив його. Вірогідно. А Баглай? Де він?

– Вибачайте, капітане, не запрошую вас до квартири, – зніяковіло сказав Страпатий. – Мої не знають мого минулого. Не знають. Тому й не бачуся з Катериною.

– Діти у вас є?

– Двоє: син – шофер, дочка – продавець. Живемо гарно, дали трикімнатну квартиру, безплатно «Запорожця», у мене пенсія інвалідська і зарплата. Та до смерті жалкуватиму за даремно втраченими літами, – гірко зазначив. – Майже десять років випало з них. Не вернеш…

Збираючись іти, я написав йому свій телефон і чергового, нашу адресу на випадок, якщо згадає щось нове.

– Кілька днів я побуду у Вінниці. Трапиться потреба – зайдіть у відділ на Ленінській до Моренцова.

– Обов'язково. – І, глянувши у папірець, Страпатий зауважив: – Ось у якому вони місті. А я подумав, що тут об'явилися.

– Коли б тут, Сидоре Панасовичу, ви б досі не топтали ряст.

– Вірно. Їх, як я зрозумів, ще не знайшли, – замислено сказав.

Висновок він зробив правильний. Ми розпрощалися, Страпатий залишився на лавці наодинці із своїми невеселими спогадами. Я не сумнівався у його непричетності до злочинів, Дорогою ціною він заплатив за своє виправлення. До старого йому не було вороття.

Тепер мій шлях лежав на Київську, до Баглай Катерини. Чекав на вулиці Пирогова автобус, і раптом спало на думку: можливо, у Катерини Андріанівни чоловік і від нього діти, які не відали, з ким вона була вперше одружена. Отож не варто потикатися до неї додому. Краще завтра на роботу.