Нащадки «Білого Хреста» - Тимчук Віктор. Страница 36

– У якому місці ви торгували?

– Біля молочного павільйону, на виході з ринку. Там гарне місце.

Я взявся за ручку дверей.

– Сходи зараз у прокуратуру до слідчого Махова. Він тебе чекає. Тільки обов'язково.

Мені не хотілося казати йому про вбивство брата, якого повинен опізнати. Я залишив Івардаву в кімнаті. Він хапливо взувався. Палига провела мене стурбованим поглядом карих очей, не перестаючи вив'язувати із вовняних зелених ниток кашне. Адміністраторка визирнула з-за бар'єра. Я ступив до неї. Мене мучило якесь невизначене питання. Сперся ліктем на перегородку й задумався… Ага, ось воно.

– Хто вам дав телеграму для Белішвілі?

– Ніхто. Вона лежала у мене на столі.

– Значить, ви не бачили листоноші?

– Ні. Вона заходила, коли я носила Дзюняку заяву на відпустку, – адміністраторка опустила очі, бо ж залишила своє, робоче місце.

– І як довго ви були у нього?

– Хвилин десять-п'ятнадцять.

– Хтось іще знав про телеграму?

– Я нікому… Відразу занесла Івардаві.

Наче все. Щоб скоротити шлях, пішов через чорний хід на подвір'я Будинку колгоспника. Глянув на злощасний сарай, де ледве не наклав життям шофер Молостов. Почалося звідтіля – з підкопу й крадіжки. Мені не давала супокою зникла телеграма. А хіба не могла Крохта комусь розповісти про неї? Адже здогадувалась, хай і приблизно, скільки грошей наторгували хлопці. Слід дізнатися все про неї.

40.

У шумі й гамі, простуючи між машинами, рундуками й базарянами, я добирався до молочного павільйону. Попереду мигнула знайома постать: чорний приношений костюм, брудно-сірий кашкет, червона пов'язка на лівій руці. Еге, контролер, чоловік чергової Насті Вакулівни. Я наздогнав його і смикнув за рукав. Палига озирнувся і сторопів од несподіванки: худорляве, хворобливе обличчя видовжилось, а блідо-голубі очі немов вицвіли.

– Добрий день, Гнате Федотовичу, – зичливо привітався і жартома запитав – Багато виловили «зайців»?

Він облизав тонкі губи й хрипко відповів затинаючись:

– Зловив… уже п-п'ятьох…

– Ви не помітили, де торгують грузини з Будинку колгоспника?

– Коло молочного… павільйону.

Я все ще тримав його за рукав, і Палига глянув на нього. Аж тоді звернув увагу на свій палець, обмотаний зеленою вовняною ниткою, про яку зовсім забув. Я змотав її і поклав до кишені.

– Покажіть мені їх місце.

Контролер, нічого не кажучи, непоспіхом рушив. Неговіркий дядько. Ах, чорт, хіба йому до балачок? Я згадав про його невиліковну хворобу. І він, мабуть, знав про свою долю. Одначе не скиглив, а щодня ходив на роботу. Завидна витримка і сила волі. Я з повагою подивився на Палигу. Стало шкода чоловіка Насті Вакулівни, якій судилося рано овдовіти. Напевне, тому і в'язала – чимось заповнювала довгі й нудні години чергування, гамуючи думки про свою біду.

Ми вже пробиралися вздовж молочного павільйону. Юрмище покупців тут щільніше, бо недалеко вихід з ринку. Палига спинився скраю рундука, кивнув на нього, зайнятого двома жінками, що продавали молоду городину.

Зі знанням справи обрали собі місце торговці мандаринами.

– А ці жінки завжди з ними по сусідству? – поцікавився я.

– Я їх вперше… – Контролер підозріло дивився на жінок.

А я сподівався, що завжди. Тоді б вони розповіли, хто найчастіше підходив до грузинів, хоч би вказали на зовнішні прикмети тих покупців.

По дорозі до зупинки тролейбуса зайшов до м'ясного павільйону. У ньому гамірно від людських голосів, а за прилавками надсадно гахкали рубачі, зблискували широкі леза сокир. Ген бригадир Котов і Заваров, який бачив Шалапуху і Зубовського з Корчем – токарем Роптановим – у день обкрадення магазину. А Бог і Корч заперечували те, що бачили. Відтоді минуло небагато часу, а скільки сталося подій! І яких?! Навіть ніхто не міг їх передбачити.

Я залишив ринок. Навскоси від його центрального входу, на другому боці вулиці, над першим поверхом будинку висіла вивіска – «Телефон. Пошта. Телеграф». То ж п'яте відділення зв'язку, звідкіля Баглай надсилав грошові перекази у Вінницю Ладанюк Марфі Власівні, у п'ятому, безперечно, й прийняли телеграму для Белішвілі. Мені закортіло зустрітися з поштаркою.

Зайшов у відділення, розшукав начальника. Він привів листоношу, молоденьку дівчину, мабуть, недавню десятикласницю з коротенькими кісками і червоними бантами в них.

– Це ви позавчора занесли телеграму для Белішвілі в Будинок колгоспника?

– Позавчора?.. – Вона звела вгору очі й закліпала повіками. – Ні, не носила.

– А хто?

– Ніхто, бо не було такого адресата.

– Як не було? – Я недовірливо зміряв дівчину поглядом.

Вона показала книгу реєстрації. Я переглянув її і, сторопілий, занімів… Телеграми на ім'я Белішвілі та Івардави не надходило. Невже… підроблена, щоб змусити раніше взяти гроші? Хто ж приніс її і поклав адміністраторові, дочекавшись, коли вона пішла до Дзюняка?

Уявив, яке враження справить на Махова моє повідомлення, і гірко зітхнув.

41.

Відвідини слідчого я відклав на пізніше, поскільки він займався з Івардавою впізнанням Белішвілі. Спершу поснідав у кафе «Чайка», а потім пішов у відділ.

Поторгав двері кабінету Скорича – зачинені – і розташувався у себе. Подзвонив до ощадкаси й дізнався, коли у них перерва на обід. От і залишився наодинці зі своїми роздумами і ваганнями. У нас накопичилось достоту матеріалу. Його нелегко охопити, глибоко проаналізувати без цілковитої відчуженості від усього.

Дістав список із 38 осіб. Їх поступово перевіряли інші товариші. Коло поволі звужувалось. Одначе не мав права чекати, поки колеги натраплять на явний слід злочинця. Я теж зобов'язаний глибоко зазирати у людську суть. Іноді за зовнішньою порядністю крилися небезпечні злочинці. Деякі вміло прикидалися добрими, щирими, навіть сприяли розслідуванню, та, як виявлялося пізніше, з метою заплутати його. Тому треба завжди бути насторожі.

Досі у нас на підозрі лише троє: Шалапуха, Зубовський і Роптанов. Махов не висунув проти них обвинувачення за браком незаперечних прямих доказів. Можливо, ми дарма повірили шоферу автолавки Валуйку, у якого знайшли комір від пальта? Можливо… Я згорнув аркуш і поклав до шухляди. Там упав мені в очі робочий номер телефону Ніни Дубовенко. А я ж після зустрічі на вокзалі більше не бачив її, навіть не поцікавився, як влаштувалась. Все через брак часу. Ще подумає – зазнаюсь чи взагалі не хочу її знати. Я набрав номер телефону. Озвалася жінка.

– Попросіть Ніну Петрівну.

– Ніну Петрівну? – здивовано перепитала. – А хто у нас?..

– Новенька, Ніна Дубовенко, – підказав їй.

– А, Ніна. – І звернулася до неї: – Тебе, Нінок, якийсь молодий. Це жодного знайомого в місті, га? – насмішкувато запитала.

Чув у трубці голоси, десь лунало в кімнаті клацання кісточок рахівниці.

– Слухаю, – боязко сказала Ніна, і я уявив, як дівчина, шаріючись, тримала трубку біля вуха й розгублено позирала на співпрацівників.

– Здрастуй, Ніно. Арсен.

– Ой Арсене Федоровичу… – зраділо мовила і схвильовано задихала. – Ви приїхали? Я вам дзвонила.

– Мені передали. Як тобі?

– Непогано, і гуртожиток славний. А я вже думала… – І вона затнулася, мабуть, дужче червоніючи. – Думала, ви надовго, – поправилась.

– Коли ти кінчаєш роботу?

– О п'ятій.

– Зайду до тебе в гуртожиток. Не сьогодні, так завтра, – пообіцяв їй.

– Добре. Я… я… – Ніна поклала трубку, не насмілившись сказати «чекатиму».

Вона чекатиме. А напевне, її чекання різнилося від Євиного. Признатися, від того я зовсім відвик. Яке приємне і хвилююче почуття. Воно давно не навідувалося до мене. Я замріяно дивився у вікно, поринаючи у спогади… Зненацька задзвонив телефон і повернув мене до дійсності. Неохоче здійняв трубку.

– Загайгора.

– З ким ти балакав? – поцікавився Махов. – Заскоч до мене.

– Провів? – запитав я, маючи на увазі опізнання.